Кирило сказав про це в середу ввечері, коли Анастасія вже розігрівала суп.
— Мама з Ксенією приїдуть сьогодні. Через три години, може, трохи пізніше.
Анастасія поклала ложку на плиту й обернулася.
— Сьогодні? Ти серйозно?
— Ну, а що такого. — Він знизав плечима, не відриваючи погляду від телефону. — Вони вже в дорозі. Я забув сказати раніше.
Вона кілька секунд дивилася на чоловіка, потім знову повернулася до плити. Суп закипів. Вона зменшила вогонь, хоча це не покращило настрою.
Забув сказати. Мати з сестрою їдуть, а він забув сказати.
Анастасія не стала влаштовувати скандал. Зняла светр, поміняла постільну білизну в дальній кімнаті, витерла пил на тумбочці. Зробила все, що робить нормальна господиня, коли в будинку очікуються гості. Хоча правильним словом тут було не «очікуються», а «оголошуються». Бо її ніхто ні про що не питав.
Квартира належала їй. Трикімнатна в хорошому районі, яку вона купила за два роки до знайомства з Кирилом.
Тоді вона працювала на двох роботах, економила на всьому підряд, відкладала гроші щомісяця. Батьки трохи допомогли з першим внеском, але основну частину вона збирала сама. Квартира була оформлена на неї — і до Кирила, і після весілля. Нічого не змінювалося.
Вони прожили тут разом три роки. Жили нормально, хоча по-різному розуміли слово «сім’я». Для Анастасії сім’я — це вони вдвох. Для Кирила — це ще мати, сестра, дядько, двоюрідний брат і всі інші, кому знадобиться допомога.
Це проявлялося й раніше — не явно, не скандально, але помітно. Півтора року тому Кирило пообіцяв матері, що вони приїдуть на вихідні допомагати з городом, — не запитавши Анастасію, хоча в них були квитки в театр.
Анастасія тоді промовчала, здала квитки, поїхала. Іншого разу Ксенія попросила допомогти з переїздом — Кирило погодився від імені них обох, хоча в Анастасії був дедлайн на роботі. Вона взяла відгул. Не тому, що хотіла. Тому що Кирило вже пообіцяв.
Дрібниці. Кожна окремо — дрібниця. Але разом вони складалися в звичку: коли мова заходила про родичів, Кирило вирішував, а Анастасія підлаштовувалася.
Родички приїхали о пів на одинадцяту ночі.
Лідія Павлівна увійшла першою. Оглянула передпокій з таким виглядом, ніби приїхала приймати об’єкт. Сумка в неї була велика, наче перед довгим відрядженням.
— Ну, у вас тут не розгуляєшся, — сказала вона, розмотуючи шарф.
Ксенія слідом за нею кинула рюкзак прямо на підлогу в коридорі й пройшла далі, не знімаючи взуття.
— Де я буду спати?
Анастасія вказала на дальню кімнату. Ксенія заглянула туди й скривилася.
— Диван маленький. У мене й так болить спина.
— Іншого немає, — рівно сказала Анастасія.
Лідія Павлівна влаштувалася на розкладному дивані у великій кімнаті — там, де стояв телевізор. Анастасія постелила їй постіль, принесла подушку. Свекруха оглянула диван, нічого не сказала, але стиснула губи.
Кирило стояв поруч і мовчав. Він умів мовчати з таким виглядом, ніби все, що відбувається, його не стосується, він просто прийшов подивитися.
Анастасія поставила чайник, нарізала ковбаси, дістала хліб. Було майже одинадцята, вона тільки встигла переодягнутися після роботи. Лідія Павлівна сіла за стіл і почала розглядати кухню.
— Холодильник старий, — зауважила вона. — Ми у себе вже замінили.
— У нас нормальний холодильник, — сказала Анастасія.
— Ну, як сказати. — Свекруха знизала плечима. — Просто наш новіший.
Вони випили чаю. Розійшлися по кімнатах. Анастасія лягла поруч із Кирилом і довго дивилася в стелю.
— На скільки вони приїхали?
— Ну, на три-чотири дні. Ксенія хоче походити по магазинах, мама давно не була в місті.
— Добре.
Вона заплющила очі. Три-чотири дні — це можна пережити.
Наступного дня Анастасія пішла на роботу о восьмій ранку. Повернулася о сьомій. Удома було гамірно. Лідія Павлівна щось готувала на кухні. Ксенія дивилася телевізор у великій кімнаті, закинувши ноги на диван.
— Ой, ти вже прийшла. — Свекруха кинула побіжний погляд. — Ми тут самі приготували вечерю, не турбуйся.
— Добре, — сказала Анастасія.
Вона переодяглася, вийшла на кухню. Сковорода була брудна, на плиті щось засохло. Олія стояла відкритою. Вона мовчки все прибрала, помила.
— А де в тебе інша обробна дошка? — запитала Лідія Павлівна. — Я прибрала твою маленьку, вона незручна.
— Вона зручна. Я нею користуюся.
— Ну, тобі краще видно. Просто я звикла до великих.
Анастасія знайшла свою дошку на нижній полиці, куди її ніхто ніколи не клав. Поклала назад. Нічого не сказала.
Ксенія з’явилася у дверях кухні.
— Настя, а у вас пральна машина нормально віджимає? Я дістала якісь вологі речі.
— Пральна машина нормальна. Може, режим поставила неправильний.
— Та ні, я поставила як завжди. Напевно, програма барахлить.
Пральну машину купили рік тому. Анастасія стрималася.
— Я подивлюся.
За вечерею Лідія Павлівна розповідала про сусідів, про город, про те, як Ксенія минулого року змінила роботу і тепер у неї все добре. Анастасія слухала, кивала. Потім встала, щоб прибрати зі столу.
— Почекай, ми ще не доїли, — сказала Ксенія.
— Вибач, — сказала Анастасія. — Я приберу пізніше.
Кирило зустрів її погляд, заспокійливо посміхнувся. Вона відвернулася.
Минуло три дні. Потім чотири. Потім тиждень.
Ніхто не заводив розмову про від’їзд. Лідія Павлівна настільки освоїлася на кухні, що переставила спеції з однієї полиці на іншу і присунула хлібницю до вікна, бо «так зручніше». Ксенія попросила звільнити одну шухляду в шафі в коридорі — «просто скласти речі, там же порожньо».
Шухляда була не порожня, там лежали документи. Анастасія переклала їх у спальню.
Увечері після роботи вона поговорила з Кирилом у спальні, зачинивши двері.
— Кириле, коли вони поїдуть?
— Скоро. — Він дивився у телефон.
— Скоро — це коли? Вони вже більше тижня тут.
— Ну, вони ж не заважають. — Він нарешті підвів очі. — Мама давно не була, Ксенія хоче ще кілька днів.
— Я не відпочиваю вдома. Розумієш? Я приходжу з роботи, прибираю за ними на кухні, слухаю, що мій холодильник старий, а диван незручний. Це моя квартира, Кириле.
— Ти перебільшуєш. Вони просто так кажуть, не зі злого наміру.
— Коли «просто так» кажуть щодня — це вже не просто так.
Він замовк.
— Настя, ну потерпи трохи. Заради мене. Вони скоро поїдуть.
Вона вийшла зі спальні. На кухні Лідія Павлівна мила посуд і тихо наспівувала собі під ніс. Як вдома.
Ще через тиждень, у четвер, Анастасія повернулася додому о пів на восьму. Вона затрималася на роботі, бо напередодні здавали квартальний звіт. Голова боліла, хотілося тиші й гарячого чаю.
У квартирі було гамірно. Лідія Павлівна та Ксенія дивилися якесь шоу, сміялися. Кирило сидів поруч із ними.
Анастасія пройшла на кухню. Поставила чайник. Відкрила холодильник — він був майже порожній. Зробила бутерброд. Поїла.
Потім дістала продукти, які купила по дорозі, і почала готувати вечерю для всіх. Нарізала, смажила, поставила воду. О восьмій покликала:
— Вечеря готова.
Вони прийшли. Розсілися. Анастасія розклала по тарілках. Лідія Павлівна спробувала, стиснула губи.
— У тебе куряча грудка завжди трохи сухувата. Я готую її у сметані — це зовсім інша справа.
— Мені подобається, — сказав Кирило.
— Тобі все подобається, — сказала мати. — Ти невибагливий.
Ксенія відклала виделку.
— Настя, у мене знову болить спина. Може, ви заміните матрац на цьому дивані? Або поставите інший? Я вже третій тиждень нормально не висипаюся.
Третій тиждень. Значить, вони вже три тижні тут.
— Іншого дивана немає, — сказала Анастасія.
— Ну, тоді хоча б матрац. Можна ж купити тонкий, він не дорогий.
— Ксенія, ти гостя. Гостям дивани купувати не прийнято.
— Ну, це якось не гостинно. — Ксенія образилася. — Я ж не прошу люкс.
— Ось саме. — Лідія Павлівна подивилася на Анастасію. — Людина вже три тижні мучиться, могла б і подбати.
Кирило їв і мовчав.
Щось важке, що довго накопичувалося, піднялося звідкись з-під ребер. Анастасія відчула, як червоніє обличчя. Не від сорому — від злості.
— Квартира їм тісна, вечеря несмачна, диван незручний… — Голос у неї вийшов рівним, майже спокійним. Вона дивилася на чоловіка. — Може, твоїм родичам ще готель за мій рахунок орендувати?
За столом запала тиша.
Кирило поклав виделку.
— Настя, не треба так.
— Як — так?
— Грубіянити мамі й сестрі. Вони гості.
— Гості. — Вона кивнула. — Гості три тижні переставляють мої речі на кухні, вимагають звільнити шухляди, пояснюють мені, що я погано готую, і просять купити їм матрац. Це ти називаєш гостями?
— Ти перебільшуєш!
— Ні краплі не перебільшую.
Лідія Павлівна випрямилася.
— Отож як. Значить, ми тут зайві.
— Я цього не казала.
— Даремно. — Свекруха стиснула губи. — Нормальна дружина вважала б за честь прийняти родину чоловіка. А ти — готель.
— Лідія Павлівна, — повільно сказала Анастасія, — ви приїхали без попередження. Ніхто вас не запрошував жити тут три тижні. Ця квартира — моя. Не Кирила, не ваша. Моя. Я купила її до шлюбу.
— Ах, ось у чому справа! — Свекруха стукнула долонею по столу. — Значить, чоловік у твоєму домі ніхто? Вона купила, то й командує!
— Я не командую. Я говорю про те, що відбувається.
Ксенія встала.
— До речі, нормальна дружина радіє, коли родичі чоловіка приїжджають у гості. А ти з першого дня дивишся на нас, як на чужих.
— Тому що я не знала, що ви приїдете. Кирило мені не сказав.
— Я сказав! — гримнув Кирило. — За три години!
— За три години — це не попередити. Це поставити перед фактом.
Він теж встав. Його обличчя було червоним.
— Слухай, досить. Мама й Ксенія — моя родина. Поки вони хочуть бути тут — вони будуть.
Анастасія подивилася на нього.
— Ні, — сказала вона. — Не будуть.
Вона сказала це тихо, без крику. Але в її голосі було щось таке, що всі троє замовкли.
— Лідія Павлівна, Ксенія. — Анастасія говорила спокійно, дивлячись на свекруху. — Завтра вранці ви збираєте речі й їдете. Я не прошу. Я кажу як господиня квартири.
— Ти не можеш нас вигнати, — сказала Ксенія.
— Можу. Це моя власність. Якщо потрібно — викличу поліцію. Сподіваюся, до цього не дійде.
Кирило зробив крок до неї.
— Ти розумієш, що робиш?— Так. Дуже добре розумію.
— Якщо ти їх виганяєш — я поїду разом з ними. Так і знай.
Анастасія помовчала секунду. Потім розвернулася, пройшла до спальні. Відчинила шафу. Дістала велику дорожню сумку — темно-синю, яку вони брали у відпустку два роки тому. Винесла її в коридор і поставила біля дверей.
— Твоя, — сказала вона чоловікові.
Кирило подивився на сумку. Потім на неї. У його очах промайнуло щось — здивування, можливо, навіть розгубленість. Він явно не очікував, що вона не почне його вмовляти.
— Настя. — Голос став тихішим. — Давай поговоримо нормально.
— Ми щойно поговорили. Ти сказав, що твоя родина буде тут, скільки захоче. Я сказала, що ні. Мені більше нічого додати.
Лідія Павлівна вийшла з кухні, тримаючи спину рівно.
— Кириле, збирайся. Ми не залишимося там, де нас не хочуть бачити.
Ксенія вже йшла до кімнати за речами.
Кирило ще хвилину стояв. Дивився на дружину. Потім теж пішов збиратися.
Вони виїхали близько одинадцятої вечора. Кирило взяв сумку, пальто, зарядний пристрій для телефону. На порозі зупинився.
— Ти пошкодуєш.
Анастасія нічого не відповіла. Зачинила двері. Замок клацнув.
Вона постояла у передпокої. Тихо. Вперше за три тижні в домі було по-справжньому тихо.
Вона пройшла на кухню. Прибрала вечерю, помила посуд. Поставила обробну дошку на місце. Переставила хлібницю туди, де вона стояла раніше. Спеції відсунула назад до плити.
Потім заварила собі чай і довго сиділа за столом.
Думала не про те, що сталося ввечері. Думала про те, що було до цього. Три роки шлюбу. Скільки разів вона мовчки поступалася. Скільки разів пояснювала собі, що це дрібниці, що так буває в будь-якій родині, що треба бути м’якшою.
Квитки в театр, які вона здала. Відгул на роботі заради переїзду Ксенії. Щоразу Кирило казав «потерпи» — і вона терпіла. Інакше не вміла.
Але сьогодні вона раптом зрозуміла дуже просту річ.
Вона не терпіла гостей. Вона терпіла чоловіка, який вважав нормальним розпоряджатися її домом, не питаючи. Який не бачив різниці між «моєю сім’єю» і «нашим життям». Який і цього разу обрав не її межу, а зручність матері та сестри.
Гості стали останньою краплею. Але крапля — це не причина.
Кирило зателефонував наступного дня в обід.
— Ти заспокоїлася?
— Так.
— Добре. Тоді давай поговоримо. Мама з Ксенією готові приїхати пізніше.
— Кириле, я не хочу, щоб вони приїжджали. Взагалі. Після того, як вони себе повели — ні.
— Це моя сім’я, Настя. — Його голос став суворим. — Ти не можеш мені забороняти.
— Я не забороняю тобі спілкуватися з ними. Але до мого дому вони не увійдуть.
Він замовк.
— Ти розумієш, що це означає для нас?
— Розумію. Саме тому я хочу, щоб ми розлучилися.
Довга тиша.
— Ти жартуєш.
— Ні.
Він зателефонував ще раз увечері. Потім наступного дня. Говорив по-різному — то суворо, то м’яко, то обіцяв, що мама й Ксенія «зрозуміли і поводитимуться інакше». Анастасія слухала. Відповідала коротко. Її голос був рівним.
Вона не злилася. Злість давно минула — ще тієї ночі, поки вона пила чай і переставляла хлібницю. Залишилася лише ясність. Неприємна, але чесна.
Вони офіційно розлучилися. Усе пройшло без скандалу — великого спільного майна у них не було, а щодо побутових речей домовилися без суперечок. Квартира належала їй ще до шлюбу. Кирило забрав свої речі у два етапи. Акуратно, без розмов.
Востаннє зателефонував — попросив повернути зимову куртку, яка залишилася на балконі. Вона віддала.
Він поїхав до матері.
Через пів року після розлучення Анастасія переставила меблі в дальній кімнаті. Купила новий торшер. Завела кота — рудого, нахабного, який з першого тижня вважав диван своєю особистою територією. Вона не заперечувала. Зрештою, диван був зручним. Вона завжди так вважала.
На роботі справи йшли нормально. Вечорами вона іноді читала, іноді дзвонила подрузі, іноді просто сиділа на кухні з чаєм і слухала тишу.
Тиша більше не здавалася їй порожньою.
