— Оксаночко, ну чого ти стоїш у дверях, заходь. Я тут трохи захопилася, — голос зовиці заглушив рівномірне гудіння витяжки.
Світлана, сорокадворічна сестра мого чоловіка, стояла посеред моєї кухні. На ній був бездоганно випрасуваний бежевий плащ, на шиї виблискував золотий ланцюжок, а в руках вона діловито тримала пузатий пластиковий контейнер із моїми фірмовими тефтелями у сметанному соусі.
На столі, немов на митному огляді, вишикувалася ціла низка таких самих лотків. Поруч зяяла розчинена паща моєї морозильної камери.
Я мовчки повісила ключі на гачок. Моя зміна в аварійній службі закінчилася на дві години раніше через масштабне відключення води в сусідньому районі, де довелося передати управління головному інженеру.
Як диспетчер, я звикла до сюрпризів. За добу через мене проходять десятки прорваних труб, зірваних клапанів і гідроударів у системах опалення. До речі, гідроудар — це коли тиск у трубах різко стрибає через швидке перекриття води, і система не витримує. Зараз гідроудар відбувався в моїй голові.
Я підійшла до столу. Світлана спробувала всміхнутися, але посмішка вийшла натягнутою, як стара гумка від білизни.
— Павло сказав, що ти приготувала цілу гору. А в мене, сама знаєш, квартальні звіти. Зовсім немає часу біля плити стояти. Я ось вирішила взяти кілька лоточків на вихідні.
Кілька лоточків. На столі стояло рівно вісім контейнерів. У них акуратно лежали плоди моїх двох вихідних днів. Я працюю за гнучким графіком, і щоб не харчуватися канапками після дванадцятигодинної зміни, я використовую систему заготовок.
Готую бульйони, тушкую м’ясо, роблю складні гарніри, а потім заморожую. Важливе правило: ніколи не заморожуйте супи з картоплею — за мінусової температури крохмаль кристалізується, і картопля стає солодкою та пухкою, наче губка.
А ось м’ясні рагу та фрикадельки у вакуумі зберігаються ідеально, не втрачаючи ані смаку, ані текстури. Це мій недоторканний запас, моя гарантія вільних вечорів.
— Свєто, — спокійно промовила я, знімаючи легкий плащ. — А як ти сюди потрапила? Мене вдома немає. Павла теж.
— Ой, ну що за допит? Павло дав мені свій запасний ключ, — зовиця недбало махнула рукою з ідеальним манікюром і потягнулася до контейнера з яловичим гуляшем.
— Сказав: «Свєтка, заїжджай у будь-який день, Оксана все одно любить готувати, їй не шкода».
Я повільно видихнула. Павло, мій законний чоловік, продавець автозапчастин із зарплатою, яка завжди «ось-ось піде вгору», вирішив пограти в щедрого пана моїм коштом.
Не мовивши й слова, я підійшла до столу. Взяла контейнер із тефтелями з рук розгубленої зовиці й поставила його назад у морозилку. Потім взяла гуляш. Потім лоток із фаршированими перцями.
— Гей, ти що робиш? — обурилася Світлана, спостерігаючи, як її «здобич» повертається на законне місце. — Я вже подумки склала меню на тиждень!
— Пересклади, — коротко кинула я, зачиняючи дверцята морозилки. — А тепер поклади ключ на стіл.
Світлана випрямилася. У її очах промайнула та сама фірмова сімейна зарозумілість, яку вони з братом демонстрували щоразу, коли хтось наважувався зазіхнути на їхній комфорт.
— Оксано, ти поводишся неадекватно. Ми ж сім’я. Родинна взаємодопомога! У нас з Ігорем іпотека, діти ростуть, за гуртки треба платити. Ми кожну копійку рахуємо. А ви живете вдвох, у твоїй квартирі, без боргів. Тобі шкода шматка м’яса?
Це була улюблена пісня Світлани. «Ми рахуємо кожну копійку». При цьому Ігор їздив на новому кросовері, а сама Свєта міняла косметолога частіше, ніж я фільтри у витяжці.
— Домашня їжа має особливі вібрації, — повчальним тоном почала Світлана, поправляючи плащ. — Куплені напівфабрикати — це погана енергетика, мій шлунок їх відторгає. Ти ж жінка, ти маєш розуміти, як важливо харчуватися їжею, приготованою з душею.
— Твій шлунок їх відторгає, бо ти не любиш жувати, ковтаєш не дивлячись, — спокійно відповіла я. — А «вібрації» в моїх котлетах можуть виникнути тільки тоді, коли в холодильника зламається компресор. Ключ. На стіл.
Світлана зблідла від обурення:
— У тебе немає душі, самі розрахунки! Ти не жінка, ти калькулятор у спідниці!
Вона так міцно вхопилася за свою брендову сумку, ніби це був рятувальний круг у морі моєї бездушності.
У цей момент у замку прокрутився ключ. Двері відчинилися, і в коридор увірвався Павло. Він був у піднесеному настрої, пахнув дорогим одеколоном і бензином.
Побачивши нас обох на кухні, він злегка запнувся, але швидко надягнув маску привітного господаря.
— О, дівчата! А ви чого такі серйозні? Світланко, ти чого з порожніми руками? Оксано, ти що, гостю не пригощаєш?
— Твоя гостя вже сама пригостилася, — я притулилася до стільниці, схрестивши руки на грудях. — Павле, ти коли встиг відкрити у нас безкоштовну кулінарію на винос?
Павло гучно видихнув, знімаючи куртку й кидаючи її на пуф.
— Оксано, ну що ти починаєш? — він пройшов на кухню, спробував обійняти мене за плечі, але я відсторонилася. — Це ж наші люди. Ну так, я дав Свєтці ключ. Ну, вона бере пару лоточків. Тобі що, шкода? Ти ж усе одно на вихідних від плити не відходиш. Тобі це в радість.
— У радість? — я підняла брову. — Тобто чищення трьох кілограмів овочів, розбирання м’яса, кручення фаршу і чотири години біля розпеченої духовки — це моє хобі?
— Жінка — берегиня домашнього вогнища, Оксано, — урочисто промовив чоловік, сідаючи за стіл і спираючись на нього ліктями.
— Твоя природа — годувати близьких. Це генетика! Дбаючи про своє плем’я, жінка реалізує свою справжню суть. Ти маєш радіти, що я даю тобі таку можливість, а не влаштовувати скандали.
— Моя генетика підказує мені економити енергію до зими, — рівним голосом парирувала я. — А якщо оцінювати реалізацію моєї «справжньої сутності» за ринковими тарифами, то послуги особистого кухаря обійдуться тобі в одну тисячу гривень за годину роботи. Плюс вартість продуктів. Оплатиш готівкою чи переказом на картку?
— Ти все зводиш до грошей! — гримнув Павло. — Ти перетворюєш наш шлюб на ринкові відносини!
Він надувся й почервонів, немов повітряна кулька на дитячому святі, готова луснути від власної важливості.
Я підійшла до шафки, дістала свій робочий блокнот і ручку.
— Гаразд. Давайте без емоцій. Якщо уже ми заговорили про «пару лоточків». Свєто, ти ж не вперше приходиш?
У кухні запала тиша. Світлана переглянулася з братом.
— Ну… я заходила в середу, — неохоче промовила зовиця, відводячи погляд.
— Зрозуміло. У середу зник великий контейнер з яловичиною по-бургундськи та два лотки з фаршированими перцями. Я думала, це Павло взяв на роботу і з’їв. Значить, це пішло на твою бездонну «іпотеку»?
— Ну з’їли й з’їли! — вибухнув Павло. — Чому ти через котлети влаштовуєш трагедію! Я чоловік, я вирішив допомогти сестрі!
— Чоловік приймає рішення, розпоряджаючись своїми ресурсами, Павле. Своїм часом, своїми грошима, своєю працею, — вимовила я, виважуючи кожне слово. — А коли ти потайки роздаєш те, на що я витратила свої вихідні та свою зарплату, — це називається підлістю.
Світлана ахнула й притиснула руку до грудей.
— Як ти смієш так розмовляти з чоловіком?! Ти ж маєш у ногах у нього валятися за те, що він узяв тебе, розлучену, за дружину!
Я посміхнулася. Нагадаю, ми живемо в моїй квартирі, купленій до шлюбу.
— Світлано, не плутай причину з наслідком. Це він повинен радіти, що я терплю його шкарпетки під диваном. А тепер до справи.
Я відкрила блокнот. — Яловичина по-бургундськи. Кілограм хорошої вирізки, червоне, печериці, бекон, дрібна цибуля.
Плюс дві години мого часу на повільне тушкування. Фаршировані перці — фермерський фарш, болгарський перець. Сьогодні ти намагалася винести вісім порцій котлет і гуляшу.
— Господи, скільки ж там того м’яса! — закотила очі зовиця. Покопавшись у своїй сумочці, вона дістала гаманець, витягла звідти зім’яту купюру у двісті гривень і кинула на стіл. — Ось, подавися! Купи собі кілограм рису й звари ще!
Я подивилася на купюру. Потім на Світлану.
— Свєто, забери цей папірець. Інакше я тобі ним лоб заклею.
Павло підхопився.
— Оксано, припини! Свєто, не звертай уваги, вона сьогодні на роботі перенервувала. Забирай контейнери й іди, я дозволяю.
Він потягнувся до ручки морозилки. Я зробила один крок і стала між ним і холодильником. Мій погляд у цю мить був таким, яким я зазвичай дивлюся на нетверезих слюсарів, які відмовляються лізти в затоплений підвал.
— Торкнешся дверцят, Павле, і твоя валіза полетить з балкона швидше, ніж ти встигнеш сказати «генетика».
Чоловік завмер. Він знав цей тон. Це був тон диспетчера, який фіксує аварію й перекриває головну магістраль.
— Отже, — я постукала ручкою по столу. — Просто повернути продукти не вийде, бо першу партію ви вже з’їли. Готувати заново я не буду — у мене завтра починаються три зміни поспіль по дванадцять годин. Але й залишатися без вечер завдяки вашій милості я не збираюся.
Я дістала телефон і відкрила застосунок відомого ресторану, що спеціалізується на якісній домашній їжі з доставкою.
— Що ти робиш? — підозріло примружився Павло.
— Відновлюю справедливість, — я швидко додавала позиції до кошика. — Отже, тушкована яловичина з грибами, три порції. Фаршировані перці, чотири порції. Це щоб компенсувати те, що Свєта забрала в середу. Разом… дві тисячі чотириста гривень. З урахуванням доставки.
— Скільки?! — хором вигукнули брат із сестрою.
— Дві чотириста. Готова, смачна їжа, приготована чужими руками. З правильними, Світланко, вібраціями.
— Ти з глузду з’їхала! — завищала зовиця. — За шматок м’яса й жменю рису! Та це й копійки не варте!
— Це коштує копійки — у магазині сирих продуктів. А ви з’їли готову страву. Ви вкрали мою працю. Праця коштує грошей. Не подобається цей ресторан? Можемо замовити з дорожчого закладу.
— Я не буду за це платити! — відрізав Павло, схрестивши руки на грудях. — Це абсурд!
— Гаразд, — я спокійно поклала телефон на стіл. — Тоді умови змінюються. Якщо через п’ять хвилин це замовлення не буде оплачене вами двома порівну, я викличу слюсаря й вмонтую в двері кухні окремий замок. Ключ буде тільки в мене. Я переходжу на самозабезпечення. А ти, Павле, харчуватимешся локшиною швидкого приготування та сосисками за акційною ціною до кінця віків.
Ох так, і за комунальні послуги з наступного місяця платитимеш повністю ти. Я ж не благодійний фонд.
На кухні стало дуже тихо. Було чутно, як за вікном проїхала машина. Павло важко дихав. Він дивився на мене, намагаючись знайти в моєму обличчі хоч краплину сумніву, хоч тінь звичної жіночої поступливості. Не знайшов. Я стояла рівно, розслаблено, усім своїм виглядом показуючи, що рішення прийнято остаточно й оскарженню не підлягає.
— Це шантаж, — процідив він крізь зуби.
— Це наслідки, — поправила я. — Час пішов. Чотири хвилини.
Світлана нервово смикала ремінець своєї дорогої сумочки. Вона розуміла, що брат зараз злиться не тільки на мене, а й на неї. Адже саме через її жадібність і лінь розгорівся весь цей скандал із конкретними фінансовими втратами.
— Павле… — пискнула вона. — У мене справді зараз із грошима скрутно…
— Свєто, замовкни! — несподівано гримнув на неї брат, зриваючи злість. — Давай половину!
— Але Ігор мені голову відірве!
— А мені дружина зараз кухню закриє! Переказуй, я сказав!
Тремтячими руками, з обличчям, перекошеним від вселенської образи, Світлана дістала смартфон. Через хвилину на моєму екрані з’явилося повідомлення про надходження грошей від Світлани Миколаївни. Слідом прийшов переказ від Павла.
Я мовчки натиснула кнопку «Оформити замовлення».
— Ключ, — нагадала я, дивлячись на зовицю.
Вона неохоче витягла з кишені зв’язку з брелоком-котиком, з гуркотом кинула її на стільницю й, не прощаючись, вискочила в коридор. Грюкнули вхідні двері.
Павло сидів за столом, втупившись у порожню чашку. Уся його панська постава кудись зникла, залишивши лише сутулого, ображеного чоловіка середнього віку, якому щойно виставили рахунок за його позерство.
— Задоволена? — буркнув він. — Принизила рідну сестру. Влаштувала цирк через їжу.
— Я абсолютно щаслива, Павле, — щиро відповіла я, беручи ключ зі столу.
Я налила собі гарячого чаю, дістала з шафки шоколадну цукерку й сіла навпроти чоловіка.
— Доставка буде через сорок хвилин. Я попросила кур’єра не дзвонити в домофон, щоб не турбувати твою тендітну душевну рівновагу. Зустрінеш його біля під’їзду.
Павло спробував щось заперечити, відкрив рота, але, зустрівшись із моїм спокійним, крижаним поглядом, мовчки кивнув.
Через годину я сиділа на дивані у вітальні, вкрившись м’яким пледом, і читала детектив. На кухні Павло, голосно брязкаючи посудом, розігрівав ресторанну яловичину по-бургундськи.
А в моїй морозильній камері лежали щільно закриті контейнери з моїми ідеальними тефтелями, які більше ніхто й ніколи не наважиться назвати «безкоштовним ресурсом». Справедливість, як і помста, — це страва, яку найкраще подавати холодною. Бажано — прямо з морозильної камери.
