Я вирішила пересадити старий фікус чоловіка і натрапила на скриньку, у якій лежали квитки на чуже ім’я та жіноча каблучка.
Я з усією силою потягнула за товстий стовбур старого фікуса. Кусок сухої землі зовсім не піддавався. Цю величезну рослину Антон привіз від своєї матері вісім років тому.
Усі ці довгі роки я сумлінно поливала фікус щосуботи. А сьогодні вирішила пересадити рослину в більший горщик. Я стиснула краї пластикового горщика і різко смикнула вгору. Коріння з гучним тріском вирвалося назовні. На самому дні просторого керамічного кашпо лежав щільний пластиковий пакет.
Я відразу відчула, що щось не так. Всередині виявилася синя оксамитова коробочка і складені вчетверо аркуші паперу.
Я розгорнула їх крижаними пальцями. Електронні квитки на дорогий морський курорт. Переліт туди й назад. Ім’я пасажира — Антон Сімейко. Друге ім’я — Маргарита Волченко. Виліт призначено рівно через три дні. А в коробочці блищала жіноча каблучка з великим каменем.
Мої руки злегка затремтіли. Я опустилася прямо на холодну кахельну підлогу. Мій законний чоловік завжди наголошував на суворій економії. Ми п’ять років поспіль відкладали кожну копійку на капітальний ремонт ванної кімнати.
Я відмовляла собі в якісному взутті та хорошій каві. А мій чоловік у цей час купував діаманти зовсім чужій жінці.
Минуло три години. Я нерухомо сиділа на кухні в повній темряві. У моїй голові чітко складалися цифри.
Два роки він їздив у постійні службові відрядження. Двадцять чотири довгих вихідних я провела зовсім одна в порожній квартирі. Я завжди зустрічала його гарячими вечерями. Витрачала по три години біля плити. Готувала його улюблене запечене м’ясо.
У замку різко повернувся ключ. Антон увійшов у коридор і недбало кинув шкіряну папку на тумбочку. Він роздратовано зняв черевики і пройшов на кухню.
– Я сьогодні неймовірно втомився, – промовив він незадоволеним тоном. – На роботі суцільний завал. Шеф знову відправляє мене до Києва на всі найближчі вихідні.
– Знову до Києва? – запитала я неприродно тихо.
– Так. Потрібно терміново укласти важливий договір. А у нас навіть вечеря не подана на стіл?
Він з презирством заглянув у порожню каструлю. Я жестом вказала на холодильник. Обличчя чоловіка миттєво почервоніло від обурення.
– Я головний годувальник у цій родині, – підвищив голос Антон. – Я маю повне право на гарячу їжу після важкого дня. Ти зовсім перестала старатися заради нашого шлюбу.
Він сів за стіл і, як завжди, потер великим пальцем свою обручку. Це був його постійний жест під час виголошення нотацій.
Всередині мене все остаточно замерзло. На його обличчі не промайнула навіть слабка тінь сумніву чи провини. Він нахабно брехав мені прямо в очі. Летів на море з іншою жінкою за наш спільний рахунок.
Наступного ранку Антон одягнув свіжу сорочку. Він довго крутився перед дзеркалом у передпокої.
– Нам доведеться сильно затягнути паски цього місяця, – кинув він перед самим виходом. – Моя машина потребує серйозного технічного обслуговування. Перекажи мені свою квартальну премію ще сьогодні.
– Мою премію? – перепитала я.
– Так. Ми ж одна сім’я. Бюджет має бути виключно спільним.
Важкі двері за ним гучно зачинилися. Я негайно відкрила його ноутбук на робочому столі. Пароль від пошти та банківського додатка я знала дуже давно.
І моїм страшним здогадкам підтвердження знайшлося миттєво. Бронювання шикарного готелю на узбережжі. Двісті тисяч за один тиждень. Плюс каблучка за сто тисяч. Триста тисяч гривень він цинічно збирався витратити на чуже життя, поки я зашивала порвану кишеню на своєму старому осінньому пальті.
І я зрозуміла надзвичайно важливу річ. Простої розмови та тихого розлучення мені буде катастрофічно мало. Він зневажив кожен день моєї праці в цьому домі.
Я дістала з верхніх полиць величезні щільні мішки для сміття. Зібрала туди всі його дорогі костюми, брендове взуття та колекцію наручних годинників. Виставила шість важких пакетів на сходову клітку.
Оксамитову коробочку я рішуче віднесла до найближчого ломбарду.
Віддала її і отримала за чужу каблучку тридцять тисяч гривень. І одразу ж переказала ці гроші на свій особистий накопичувальний рахунок.
Квитки на курорт я безжально анулювала через його електронну пошту. Зайшла в його банківський кабінет і вивела всі доступні заощадження на свою картку. Залишила на його рахунку рівно сто гривень.
Увечері Антон люто дзвонив у двері. Його старий ключ більше не підходив до замка. Я викликала слюсаря і змінила всі механізми ще вдень.
– Відкрий негайно ці двері! – кричав чоловік на весь сходовий проліт.
Я мовчки відкрила двері на тонкий сталевий ланцюжок. Антон стояв на сходовому майданчику й нервово тер безіменний палець. Обручки на ньому вже не було. Я виставила у вузьку щілину пластиковий горщик із пересадженим фікусом.
– Твоя Рита тепер поливатиме, – сказала я прямо в його перекошене обличчя.
І з силою зачинила важкі двері.
Минув рівно місяць.
Антон зараз живе у тісній квартирі у матері. Кажуть, нова супутниця одразу його кинула. Бо недочекалася відпустки на островах і бажаної каблучки.
Свекруха постійно дзвонить моїй старшій сестрі. Кричить у слухавку, що я справжня злочинниця. Вимагає негайно повернути гроші за здану в ломбард каблучку та вкрадені заощадження. Погрожує подати на мене заяву за розкрадання чужого майна.
А я сплю абсолютно спокійно вперше за довгі вісім років. Я забрала рівно те, що належало мені за правом багаторічної моральної шкоди.
Але мої власні родичі тепер осудливо хитають головами. Твердять, що я опустилася до банального самоуправства. Кажуть, треба було просто інтелігентно подати на розлучення і чесно поділити майно через суд.
Невже я дійсно перегнула палицю з цими грошима і чужою каблучкою? Або я вчинила абсолютно правильно?
