Ця ніч на лавці була далеко не першою в житті Олени Петрівни, і, мабуть, далеко не останньою. Іноді їй вдавалося заночувати в якоїсь подруги або залишитися на ніч на роботі. До подруг щоразу напрошуватися не виходило, а робота, хоч як це дивно, несподівано закінчилася.
За шкідливість їй належала рання пенсія, на яку її й відправили, щоб звільнити дорогу молодим. Тож місце на лавці було вже практично рідним. Боляче і гірко усвідомлювати той факт, що нічні гуляння дісталися Олені Петрівні від власного сина. Хоча, якщо розібратися, винна вона була сама.
Колись, тридцять років тому вона вирішила народити собі дитину. Тільки собі. Хоч їй і казали, щоб вона хоча б для вигляду одружилася, щоб у дитини був номінальний батько, але вона була незгодна з цим. Народила. Пестила і плекала.
От і довела до того, що коли хлопчикові хотілося запросити друзів на гулянку, мама йшла з дому, щоб не заважала. Перші, проведені надворі ночі, їй було страшно. До самотньої жінки міг пристати п’яний хуліган, грабіжник, в принципі, будь-хто.
Наступні ночі, а можливість нападу не зменшилася, Олена Петрівна почала ставитися до потенційних неприємностей з хворим фаталізмом. А її синочок, світло у віконці, мамина радість, милий Левко, не виявляв навіть натяку на участь. Він король, а решта, включаючи рідну матір, челядь і не більше.
Його було кому любити, але не було, кому виховувати. Тож виросло те, що виросло. Прокинулася Олена Петрівна по обіді. Звичайно, Данило Аркадійович будити її не став. Просто на руках переніс у будинок і дбайливо поклав на диван. Прокинулася Олена Петрівна і дуже сильно чхнула.
Данило Аркадійович почав вибачатися за пил та чхнула вона не через нього, а від того, що в носі залоскотав запах чогось смачного – це були оладки. Їли в тиші. Данило Аркадійович у душу не ліз і з розпитуваннями не чіплявся. Олені Петрівні було соромно за своє рішення.
Вона просто “стрибнула в машину до першого зустрічного”. Незручно було навіть якось неправильно. Знову ж хвилювалася, як там Левко? Чи все в нього добре? Добре, що перший зустрічний – сусід, який їхав на свою дачу, напевно, тому і стрибнула.
Олена Петрівна хотіла було повернутися у місто, але авто сусіда потребувало ремонту, а до станції було кілометрів двадцять, а автобуси там взагалі не їздили, тому нічого не залишалося, як насолоджуватися гостинністю. Вона почала було щось говорити про те, що син за неї хвилюватиметься.
Данило Аркадійович її жорстко обірвав, запитавши, чи не хвилювався її син, коли вона вночі на лавці засмагала. Він не дуже добре озивався про сина свої подруги, бо досить непогано його знав. Олена Петрівна сиділа на дивані та не знала, що й думати. Викрали – не викрали, але у машину вона сіла сама.
Залишити це місце вона могла, двері не зачинені, і силою її не утримуватимуть. Можна спокійно виправдати своє перебування тим, що куди йти – невідомо, а ще її нагодували, напоїли, та відпочивати посадили. Коли це було?
А ось з приводу Левка Данило Аркадійович правий, хлопчик уже дорослий, настав час своїм розумом жити. Йому вже тридцять, а з усіх атрибутів дорослого життя, має тільки роботу. Олена Петрівна так оточила його своєю турботою, що він не знає, звідки беруться чисті шкарпетки.
Якщо мама на поличку не поклала, то їх немає. Колись Левка виховувати доведеться, бо він сам жити дорослим життям не хоче. Розуміти не хоче, що спосіб його життя зараз мало чим відрізняється від життя дорослої, самостійної людини.
Невеселі думки, і м’який диван вводили у стан легкої дрімоти. Олена Петрівна не пам’ятала такого випадку, щоб можна було просто сидіти без гніту тисячі справ, які все одно треба робити за будь-якої погоди та самопочуття.
Данило Аркадійович переносив коробки із салону «буханки» в будинок, розпаковував їх і розкладав по всіляких поличках та скриньках різноманітне начиння та речі. Ходив він майже безшумно, що жодною мірою не заважало спати Олені Петрівні.
У якийсь момент вона відчула, що потрапила в казку, де все відбувається за помахом чарівної палички. Розплющила очі, а на столі вже блюдо з яблуками, знову виринула з дрімоти, в серванті стопочкою встали тарілки та півколом келихи.
Мить і на стіні з’явилася репродукція картина з ведмежатами. «Як це чудово,— подумала вона,— що весь цей затишок створюється не її руками. Вперше в житті щось добре відбувається без її участі!» І сон поглинув її остаточно.
За сніданком вони жартували і Данило Аркадійович сказав, що буде ще до неї залицятися, та засміявся, але в його очах щось змінилося, а Олена Петрівна, помітивши це, перестала сміятися. Тут її викрадач серйозним тоном сказав, що він людина військова, тому не звик довго крутитися.
Він заявив, що побачив гарну жінку на лавочці вночі, її сина-бовдура побачив. І прикро йому стало, і гірко. Спочатку він хотів по-чоловічому пояснити хлопцеві, що з матір’ю так чинити не можна. Та подумав, що вона засмутитеся, тому вирішив у слушний момент вкрасти її.
Олена Петрівна сиділа, як у воду опущена. Вона не думала, що те, що відбувається в її сім’ї, – відкрита книга для сусідів. Тепер зрозумілі двозначні усмішки на їхніх обличчях, недомовлені фрази і розмови, що припиняються, при її наближенні.
Сусіди в курсі, що вона своєю любов’ю до сина виховала чергового егоїстичного споживача. Одна сльозинка впала на білу скатертину, друга приземлилася в недопитий чай, а в душі було пусто. Данило Аркадійович це помітив і поспішив виправити ситуацію.
Він знову заговорив про свої почуття та свої наміри щодо Олени Петрівни. Вона встала, прошепотіла щось на кшталт «Пройдусь» і вийшла надвір. Два дні була ще Олена Петрівна жертвою викрадення, а потім таки попросила відвезти її додому.
Данило Аркадійович погодився за однієї умови, що проводить її до самої квартири. Як тільки відкрилися двері, то синочок одразу кинувся до матері з докорами, бо йому їсти нічого і речі не напрасовані. «Гарна зустріч!» – промовив Данило Аркадійович, стоячи у Олени Петрівни за спиною.
Левко вийшов у коридор, штовхаючи ногою сміття, яким була завалена підлога. Данило Аркадійович штовхнув хлопця до кімнати та зачинив за собою двері, залишивши Олену Петрівну в коридорі. Левко верещав, Данило Аркадійович щось нерозбірливо вигукував, чувся брязкіт.
Олена Петрівна простояла в повному ступорі добрих хвилин десять, а потім рвонула в кімнату, де на її думку відбувалося катування її улюбленого синочка. Відчинивши двері, вона вперлася в спину Данила Аркадійовича, який стояв з ременем у руці біля самих дверей.
Левко бився в істериці, забившись у кут і прикрившись балконними дверима. «Що ви з ним зробили?» – скрикнула вона. Здивований Данило Аркадійович тільки пробурмотів, що й не встиг нічого зробити, як цей мамин синочок підняв крик і почав ховатися від нього.
Олена Петрівна покликала сина, а той скулив якісь вибачення. Вона сухо сказала, що пробачає його. Левко відмовився виходити зі свого сховку поки друг мами був у квартирі, але пообіцяв все прибрати. Данило Аркадійович чітко дав зрозуміти Левкові, що матір йому не прислужуватиме і тепер в нього є батько.
