— Карино, сядь, будь ласка. Нам треба поговорити, — тремтячим голосом попросила мама.
— Мамо, я запізнююся на лекцію, — Карина застібала чобіт, балансуючи на одній нозі. — Може, ввечері?
— Ні, зараз. Тобі вісімнадцять, ти доросла, і…
Карина спершу завмерла, потім повільно випрямилася й подивилася на матір.
— Ми переїхали з нашого міста не через моє здоров’я, — видихнула мати, не піднімаючи очей.
— Про що ти? — Карина пройшла в одному чоботі на кухню й сіла на край стільця. — Ми кинули все: мою школу мистецтв, перспективну гімназію, татову роботу…
Ви сказали, що у тебе проблеми з легенями. Що тут, у цій глушині, тобі стане легше.
— Мені потрібно було, щоб тебе не знайшли… Точніше, щоб ніхто не зміг тобі нашепотіти правду раніше часу.
«Доброзичливців» було занадто багато. Сусіди, медсестри… Усі знали.
— Що знали?
— Ти нам не рідна, Карино. Ми взяли тебе в дитячому будинку. Відразу, як тільки ти туди потрапила.
Карина ледь не впала зі стільця.
— Що? Що ти сказала?
— Ми боялися тебе втратити, — повторила мати.
— А Михайло? Він теж… з дитячого будинку?
— Ні. Михайло наш. Він народився через два роки після того, як ми тебе забрали.
— Чудово. Просто казка. А тепер скажи мені, чому я відчуваю, що це не всі новини, га?
Мати закрила обличчя руками і раптом розплакалася.
— Там була друга дівчинка… Вас було двоє.
Карина знову остовпіла.
— Двоє? І де вона? Чому я одна?
— Вона була здоровою, — матір схлипнула.
— А ти… Ти була слабенькою. Зовсім крихітною, синюшною, лікарі казали — не виживе або залишиться інвалідом.
Здорову дівчинку відразу пригледіла інша сім’я. Вони були багатші, впливовіші.
А ми… Ми тебе пожаліли, вирішили, що якщо не ми, то ніхто…
Ми не могли взяти двох! Нам би не дали! У нас була маленька квартира, скромна зарплата…Ми хотіли врятувати хоча б одну!
— Де вона? Як її звати? Куди її відвезли?
— Я не знаю, — мати похитала головою. — Нам не сказали… Ми тільки знали, що вона поїхала в інший регіон.
***
З тієї розмови минуло чотирнадцять років. Карині виповнилося тридцять два, і останні десять років вона наполегливо шукала свою сестру.
Задзвонив телефон. Карина зітхнула і взяла трубку.
— Привіт, сестричко! — пролунав у слухавці голос брата. — Ти на вихідні до батьків приїдеш? Мама вже планує пекти пироги, тато бурчить, що давно онуку не бачив.
— Не знаю, Михайле. Багато роботи.
— Знов ти за своє, — Михайло на мить замовк. — Слухай, я знаю, що у тебе з мамою напружені стосунки весь цей час. Але ж вони не молодіють.
Так, вони наробили справ з цим переїздом і правдою… Але вони тебе люблять.
— Люблять, Михайле. Я знаю. Але щоразу, коли я на них дивлюся, я бачу не батьків, а людей, які позбавили мене половини моєї душі. Ти це розумієш?
У тебе є я, є мама, є тато. У тебе все «своє». А у мене? У мене навіть нормальної дати народження немає.
— Мама каже, вони записали той день, коли тебе привезли…
— Ось саме! — не стрималася Карина. — Записали! Придумали! Зробили з мене вигаданого персонажа.
Ти хоч уявляєш, як це — не знати, хто ти? Хто у тебе предки, який день у році справді твій за правом народження?
— Карино, ну ти ж не у вакуумі виросла. Вони дали тобі освіту, допомогли купити квартиру…
— І забрали у мене сестру, — тихо додала вона. — Ти б зміг жити спокійно, знаючи, що десь ходить твій клон, твій близнюк, якого від тебе відірвали в пологовому будинку?
— Я не знаю, Карино. Справді не знаю. Але я знаю, що мама через цей переїзд теж багато втратила.
Адже там, у старому місті, вона була провідним інженером. А тут — до пенсії допрацьовувала простим диспетчером.
Вони пішли на це заради тебе.
— Ні, Михайле. Вони пішли на це зі страху… Гаразд, я подумаю щодо вихідних.
Карина поклала слухавку. Михайло завжди був на боці батьків. Не тому, що був поганим, а тому, що його світ ніколи не руйнувався.
Він народився в любові, був бажаною «своєю» дитиною, і його ніхто не позбавляв минулого.
— Карино? — до кімнати зайшов чоловік, протираючи очі. — Знову не спиш?
— Не можу, Льоша. Дивлюся на доньку і думаю: а якби нас із сестрою тоді не розлучили? Де б ми були зараз?
Може, я б стала тією художницею, про яку мріяла, а не цією знервованою бухгалтеркою?
— Ти чудовий бухгалтер, — Олексій обійняв її за плечі. — І в тебе прекрасне життя.
Карина, трохи помовчавши, сказала:
— Я знайшла жінку, яка працювала в тому дитячому будинку. Вона вже старенька, на пенсії. Сказала по телефону, що пам’ятає той випадок. « Дві дівчинки-синички»… Так вона нас назвала.
— Поїдемо в суботу?
— Поїдемо.
***
У суботу виїхали до Кривого Рогу. Ніна Петрівна, колишня медсестра, довго пригощала Карину та її чоловіка чаєм з м’ятою.
— Я вас пам’ятаю, — несподівано сказала вона. — Це був рідкісний випадок, адже близнюки завжди на виду.
Одна — кремезна, а друга… Ти, значить, була зовсім прозора. Плакала тихо-тихо, як кошеня.
— Чому нас розлучили? — голос Карини затремтів. — Невже не можна було віддати обох в одну сім’ю?
— Можна було, — зітхнула старенька. — Та хто ж захоче? Усі ж хотіли здорових, щоб без клопоту.
Ті, другі, вони приїхали на чорній машині.
Сказали: «Нам ось цю, міцну».
А твої… твої ж були прості. Твоя мати, пам’ятаю, весь час біля твого кувеза стояла.
Лікарі їй казали: «Навіщо вам ці муки? Візьміть іншу, он скільки їх». А вона повторювала: «Цю візьму. Вона на мене так дивиться…».
— А сестра? — Карина клацнула пальцями. — Як її назвали? Куди відвезли?
— Документи-то всі переписали, дитинко. Але я пам’ятаю, прізвище у тих було… як же… Вороненки. Або Верестюки.
Так, Верестюки. Вони поїхали до столиці. У них там чи то завод був, чи то якийсь цех…
— Значить, вона росла в достатку, — Карина гірко посміхнулася. — А мене відвезли в провінцію, щоб я випадково її не зустріла.
— Не сердься на матір, — Ніна Петрівна доторкнулася до руки Карини. — Адже вона тебе вигодувала. Ти ж майже не дихала.
Вона ночами сиділа над тобою, поки ти набирала вагу. Якби не вона, може, тебе зараз і не було б.
— Я вдячна їй за життя, Ніно Петрівно. Але я не можу пробачити їй того, що вона позбавила мене рідної сестри.
Вони пішли від медсестри пізно ввечері. Карина вийшла з під’їзду, підставивши обличчя дощу. Чоловік мовчки йшов поруч.
— Верестюки, — повторила вона. — Це вже щось.
— Будемо шукати?
— Будемо.
***
Увечері наступного дня вони сиділи в гостях у батьків Карини. Михайло бавився з племінницею, батько дивився телевізор, а мати накривала стіл.
— Мамо, ми вчора були в нашому старому місті…
Мати зблідла.
— Навіщо? — лише це вона й запитала.
— Зустрілися з Ніною Петрівною, медсестрою з дитячого будинку. Вона нас пам’ятає…
— Навіщо ти це розворушуєш, Карино? — до кімнати зайшов батько. — Ми дали тобі все. Міша ось як тебе любить. Ми — сім’я!
— Сім’я не будується на крадіжці, тату. Ви в мене сестру вкрали…
— На якій крадіжці?! — вибухнув батько. — Ми тебе врятували! Ти була слабенька, тебе ніхто не хотів брати! Ми останні гроші на лікарів витрачали!
— Ви вкрали у мене сестру, — повторила Карина. — Ви могли наполягти, могли почекати, пошукати можливість.
Але вам було зручно взяти одну, «пожаліти» її, а потім народити свою дитину і заспокоїтися.
А коли я почала підростати і задавати питання, ви зірвали мене з місця і відвезли туди, де у мене не було шансів на нормальний розвиток!
— У тебе квартира, машина, чоловік! — кричала мати. — Що тобі ще потрібно?!
— Мені потрібна була правда! Мені потрібно було знати, що 15 травня — це не мій день народження! Ви ж навіть не намагалися її знайти, коли життя налагодилося!
Михайло з’явився у дверях, притискаючи до себе перелякану племінницю.
— Мамо, тату, досить, — тихо сказав він. — Карина права. Ви мали сказати раніше.
— І ти теж? — мати знову розлютилася. — Ми ж хотіли як краще… Щоб ніякого бруду, ніяких пліток…
— А зробили як гірше! — Карина взяла сумку. — Льоша, забирай доньку, ми йдемо.
— Карино, почекай! — батько перегородив їй шлях. — Ми ж… ми ж любимо тебе.
Карина мовчки пройшла повз нього.
***
Пошуки зайняли ще пів року.
Прізвище Верестюк виявилося відомим у певних колах. Сестру звали Анна, вона жила в Києві, займалася дизайном інтер’єрів.
Карина годинами розглядала її фотографії в соціальних мережах. Той самий ніс, ті самі очі, той самий нахил голови, коли вона сміється.
Тільки Анна виглядала впевненіше. Щасливіше, чи що…Карина довго не наважувалася написати. Що сказати?
«Привіт, я — твоя сестра-близнючка»?
Зрештою, вона просто надіслала повідомлення:
«Анна, привіт. Мене звати Карина. Ми народилися в один день в одному місті. Мені здається, нам потрібно поговорити».
Відповідь надійшла через десять хвилин.
«Я чекала на цей лист усе життя. Мама розповіла мені перед смер.ю, що я не одна».
Вони зустрілися в маленькому кафе. Анна прийшла першою.
Коли Карина увійшла, вона відчула, як по тілу пробіг електричний струм — на неї дивилося її власне обличчя.
— Коли сказали правду? — запитала Анна, коли вони сіли.
— У вісімнадцять. А тобі?
— У двадцять п’ять, коли мама серйозно захворіла. Вона плакала, просила вибачення.
Казала, що вони хотіли взяти обох, але мій батько… він був категоричний. Сказав, що хвора дитина йому не потрібна.
Карина схлипнула.
— Значить, мене просто відбракували, — прошепотіла вона.
— Ні, — Анна накрила її долоню своєю. — Тебе вибрали ті, хто був готовий боротися.
Мої батьки… Батько мене не любив і ніколи цього не приховував, а мама дивилася йому в рот.
Я завжди відчувала, що мені чогось не вистачає. Я виросла егоїсткою, бо мене так виховали… І нічого хорошого в цьому немає.
Вони розмовляли чотири години. Виявилося, що в них обох алергія на цитрусові, обидві люблять старі французькі фільми й обидві в дитинстві колекціонували дивні камінчики. Спільного у них було й справді багато…
***
Додому Карина поверталася нічним поїздом. Вона вже не злилася на батьків так сильно, як раніше.
Так, вони зробили помилку, так, розлучили її з сестрою, але… Її батьки, ті, хто її виховали, були недосконалими, дещо боягузливими людьми, але вони були її батьками.
І Михайло, який завжди готовий прийти на допомогу, — був її братом, нехай і не рідним. Але найсправжнішим з усіх можливих.
І принаймні вона повинна бути вдячна матері й батькові до кінця життя хоча б за те, що живе.
Хіба цього мало?
