Люда та Вітя познайомилися в компанії спільних друзів і одразу сподобалися один одному. Віктор підкорив дівчину своєю галантністю, турботою та серйозним ставленням. Молодий чоловік подавав Людмилі пальто, турбувався про те, як вона дісталася додому, вів серйозні розмови про майбутнє, а невдовзі взагалі запропонував жити разом.
Енергійний, харизматичний та впевнений у собі Віктор здавався втіленням того найсильнішого чоловічого плеча, про яке Люда читала у романах. У житті їй частіше зустрічалися надто вітряні залицяльники, неготові до серйозних стосунків.
Тому вона довго не роздумувала та погодилася жити разом із Віктором. Він одразу попередив Люду, що як вона буде з ним жити, то має грати за його правилами. Він заявив, що терпить жіночого скиглення і поганого настрою, а ще всі витрати вони мають ділити навпіл.
При цьому не мало значення, хто і скільки заробляє. Люда спочатку розгубилася від такого вимогливого тону парубка, але погодилася. Начебто Вітя нічого надприродного не вимагає. Просто вона не чекала такого владного тону. Думала, він м’якше спілкуватиметься, але це все дрібниці.
Працювали та заробляли молоді люди майже нарівні. Ось тільки в Люди не було автомобіля, і вона більше часу витрачала на дорогу. Незабаром дівчина помітила, що втомлюється набагато більше, ніж колись жила одна. Причина була проста.
Людмила за два свої вихідні встигала закупити необхідні продукти на тиждень наперед, поприбирати вдома та приготувати їжу. Водночас Віктор вихідні вважав за краще проводити поза межами дому, з друзями чи родичами. Повертався він, як правило, лише на вечерю та ночівлю.
— Давай завтра поприбираємо разом, — пропонувала Люда.
— Ні, завтра субота, і мене вже друзі запросили до лазні. Мушу ж я після важкого робочого тижня розслабитися!
– Добре, тоді в неділю.
— Тим більше, не хочу! Тож я перед роботою відпочити не зможу. Мене все вдома влаштовує. Навіщо страждати від цього прибирання у вихідні?
— Тебе влаштовує, бо я щовихідних одна прибираю, а якщо тільки відпочивати, то скоро ноги на кухні до підлоги прилипатимуть.
— Ти хочеш сказати, що нічого не роблю? – Підвищив голос Віктор. — Давай, скажи, що наболіло. Я поганий, так?
– Ні, що ти, адже я не це мала на увазі.
— Так і не знецінюй мого внеску, а то знайшлася прямо жертва домашнього рабства! — обурювався Віктор, поки не пішов з дому.
«Як він завівся! Навіть страшно було заперечити! Звичайно, він купує іноді солодощі до чаю і може винести сміття, пропилососити чи поміняти лампочки, але більше нічого не робив за весь час, що ми разом живемо», — збентежено думала Людмила.
До того ж роздільний бюджет на практиці виявився зовсім не таким простим і справедливим, як вона представляла на початку спільного життя. З’ясувалося, що Людмила витрачає на будинок набагато більше грошей, аніж Віктор. Причина крилася у різних поглядах на комфорт.
— Потрібно купити нову постільну білизну та рушники, а то нинішні вже зовсім потріпалися, — пропонувала Люда.
– Це зайві витрати. Якщо хочеш, купи, звісно, але тільки за свої гроші, — відповів Віктор.
Зайвими витратами він вважав придбання будь-яких дрібниць, що полегшують побут. Люда обурювалася: «У нас вдома дві ложки, дві вилки, два кухлі та два рушники. І при цьому Вітя стверджує, що його все влаштовує. А ось мене – ні. Тому доведеться все купувати своїм коштом!
Смішно, що при цьому придбаними на гроші Люди речами Віктор із задоволенням користувався і навіть нахвалював. Людмила поблажливо ставилася до скнарості свого коханого, але один випадок змусив її замислитися. Якось, повертаючись увечері з роботи, Люда підібрала біля під’їзду кошеня.
— Навіщо це ти додому принесла? — спитав Віктор.
— Це кошеня. Надворі холодно і сиро, а він такий маленький і голодний. Стало шкода.
— Уявляєш, скільки грошей на нього йтиме? Мені таке сумнівне щастя не потрібне. Ще коти часто псують меблі.
— У мене рука не підніметься викинути такого малюка тепер надвір. Нехай живе, поки я шукатиму для нього нових господарів, — сказала Люда.
Однак коли вона повернулася наступного вечора додому, кошеня в квартирі вже не було.
– Я знайшов йому господарів і віддав. До речі, він там, на кухні тобі залишив прощальний привіт — калюжу, — промовив Віктор з ноткою гидливості.
– І кому ти його віддав?
– Яка тобі різниця? Одному своєму другові. Все з ним нормально, не хвилюйся. Краще прибери за цією твариною та нових додому не тягай, — розпорядився Віктор.
— Ти його точно віддав?
— Та скільки вже можна! — зло вигукнув чоловік. — Розмова закрита.
«Чи точно він віддав кошеня комусь? Чи просто вигнав із дому? Раніше я так ніколи не подумала б, але тепер бачу, який Віктор буває часом жорстокий і цинічний», — довго терзалася Людмила. Незабаром організація, де вона працювала, зненацька збанкрутувала. Знайти нове аналогічне місце роботи у неї не виходило.
— Я не очікувала, що так швидко без роботи та зарплати опиняюся. Не знаю навіть, як до кінця наступного місяця дотягнути, — поділилася зі своїм коханим Люда.
— Співчуваю тобі, звичайно, — промовив Віктор. — Але ж ти знаєш мій принцип: витрати суворо навпіл. Ми про все домовлялися із самого початку. Ось навіщо ти мені зараз говориш про свою проблему? Невже в тебе в голові ще живуть ці соціальні стереотипи, що чоловік має бути “годувальником”, а жінка – “охоронкою вогнища”?
Я не жадібний. Гроші маю, і я можу дозволити собі витратити їх… Але на більш значущі речі, а щодо стосунків, то мені важливо, щоб вони будувалися на рівністі та взаємності. І я не збираюся оскверняти наші стосунки грошима.»
Зрозумівши, що її чоловік принципово нічим не допоможе, Людмила влаштувалася на першу ліпшу посаду. Зарплата у неї стала набагато меншою за минулу, що викликало у Віктора, який працював менеджером відділу постачання в процвітаючій фірмі, лише усмішку.
— Ну й роботу ти собі знайшла! Зарплата – мізер.
— Я вирішила, що краще маленька зарплата, ніж зовсім без неї. На пошук хорошої посади потрібен час, а його в мене не було.
— Моя зарплата зараз уп’ятеро більша за твою, — поважно заявив Віктор. — Але це зовсім не означає, що я маю більше вкладатися в наш бюджет. Я людина прогресивних поглядів на рівноправність. Я бачу в тобі насамперед жінку, а не товар, який треба купувати. Цінуй моє ставлення!
Як на зло, незабаром у пари зламався холодильник.
— Доведеться купувати, — повідомив Віктор. — Я постарався і знайшов нормальний варіант. Переведи мені половину, і поїдемо за новим.
— Це всі гроші, що я до кінця місяця відклала. Рівно половина зарплати.
— От і добре, що є. Давай сюди. Бо без холодильника ніяк не можна, — рішуче заявляв Віктор, забираючи у Людмили необхідну суму.
Однак незабаром ситуація докорінно змінилася. Віктор, повернувшись увечері у вкрай похмурому настрої, повідомив Людмилі, що його звільнили. Він щось не те зробив з документами щось.
– Шкода, звичайно. А в мене новини кращі: я знову гарну роботу знайшла. З понеділка виходжу, — зраділа Людмила.
— Оце до речі! Дуже добре, — пожвавішав Віктор. — Адже ти мені, вважай, вже дружина, тому підтримаєш у такий скрутний час як морально, так і матеріально.
— А я гадала, що ми за рівноправність?
— Звісно. Але поки що роботу не знайду, який з мене попит? Чи тобі на майбутнього чоловіка шкода грошей витратити?
— Ні, звісно, — зам’ялася Людмила.
Пошук роботи у Віктора затягнувся. Зрештою, він влаштувався на набагато скромнішу зарплату, ніж у нього раніше, але навіть знову працюючи, Віктор не поспішав ділити витрати навпіл. На запитання Люди, чому він не дає їй хоч якихось грошей на їжу, чоловік заявив: «Ці продукти я майже не їм. Ти їх більше собі береш. Сам собі купуватиму».
Втім, як зауважувала Людмила, купував Віктор собі переважно солодощі, а от за супом, салатами та іншими стравами регулярно заглядав у холодильник. У цей час остаточно зламалася шафа.
– Нам треба купити нову. Я знайшла хороший варіант. Ось, дивись, — повідомила Людмила.
– Нормальна пропозиція, але я вкладу в цю покупку не більше десятої частини вартості. Решту ти заплатиш. Твоя зарплата дозволяє, — рішуче заявив Віктор.
У цей момент Людмила одразу усвідомила, з яким жадібним лицеміром та хитруном вона зв’язалася. Дивно, як їй не спадало це на думку раніше? Адже він просто користується її добротою і поступливістю! І чого вона чекала весь цей час? Думала, що він зміниться?
Чи так сильно кохала, що ніяк не могла зняти рожеві окуляри? Втім, не має значення. Зараз вона дивилася на Віктора абсолютно тверезим поглядом, і бачила лише жалюгідного авантюриста та нахлібника, який звик жити у своє задоволення і начхати на почуття інших, от і виставила вона його за двері…
