Найближча і найрідніша для Славика людина – його дружина Тетяна, часто говорила подругам, з деякою образою в голосі, що вони кажуть, що з її чоловіком важко, але ж він зовсім не такий чоловік яким здається і жити з ним не просто важко, а катастрофічно неможливо! Якось у січні Славік вийшов на ґанок під’їзду, про щось задумався і не помітив, як замерз.
З ним і раніше траплялися подібні казуси, але цього разу він так замерз, що ледь не відійшов у засвіти. Але вже за кілька днів Славик, як ні в чому не бувало, сидів на кухні та їв борщ. Тетяна, яка прийшла з роботи, скрикнула, кинулася в кімнату і задихаючись від хвилювання, стала дзвонити своїй найближчій та рідній на цій планеті людині – коханцю.
Коханець Тетяни був людиною в міру хорошою, в міру занудною, в міру розумною і спробував заспокоїти її. Після повернення у Славіка почалися проблеми соціального та психологічного характеру. Розмови з оточуючими важко розпочиналися, швидко закінчувалися. Люди на нього вже не дивилися як раніше – з поблажливою, доброю усмішкою.
Стали дивитися якось інакше – з побоюванням і підозріло, ніби він був у чомусь винен або комусь щось винен. Якоюсь мірою так воно й виявилося. Десь через тиждень його зупинив дядько Коля – чи то знайомий, чи то друг із сусіднього під’їзду. Він обережно взяв Славіка під лікоть і відвів до дитячих гойдалок, подалі від вікон їхньої п’ятиповерхівки.
Він на цілком серйозно дорікнув Славіку, що той все ж таки вижив, бо всі вже готувалися до похорону. Після дядько Коля прокашлявся і сказав, що Славко має повернути майже 10 тисяч, які вони назбирали з будинку на його похорон. Дядько Коля пішов, а Славік сів на край холодної пісочниці і почав переварювати почуте. Згадувати. Так, звичайно, тепер все по-іншому.
Не так дивляться. Не так говорять. Навіть діти… Раніше, побачивши його, коли він йшов з роботи, радісно махали руками зі своїх пісочниць або з гойдалок, а тепер тільки мовчки і без усмішок дивляться, як він знітившись проходить уздовж будинку і «пірнає» у свій під’їзд. Дні йшли… Почало з’являтися в грудях, раніше незнайоме, холодне почуття.
Здавалося, що у кольоровому світі – він один чорно-білий та й взагалі прозорий до відсутності. Вилізли неврози. Славко став часто перевіряти своє відображення у дзеркалі, дивитися на тінь… Йому все не йшли з голови слова сусіда і з кожним днем йому ставало все гірше. Почався лютий – сніг, бруд, такі ж брудні тролейбуси і трамваї, сутулі люди, сірість, а Славко світився.
Він біг додому! До Тані! Говорив він багато й радісно. Про те, що він живий, і що тепер все буде по-іншому; що, на його думку, назріло підвищення на роботі і «шеф нікуди не подінеться»… Просив пробачити його за все… Що там розповідати – подібні щирі виливки нам усім доводиться іноді то говорити, то вислуховувати.
От і Тетяна розчинилася в ритмі звичних обіцянок, і не вникаючи в сенс, дивувалася лише тому, що Славко цього разу обійшовся без своєї «студентської» гвоздики, обвитої тонкою стрічкою. Їй завжди здавалося, що він, будучи в стані «раптового щастя» дарує їй одну і ту ж гвоздику, і що вона завжди лежить у нього на підхваті в під’їзді і ніколи не в’яне.
«Напевно, щось змінилося», — подумала вона. Наступного дня Славко приніс на роботу так і не відкрите напередодні шампанське. Начальник розуміючи кивнув – це означало згоду і закрився у себе в кабінеті. Як тільки грюкнули двері, Світлана – колега Славка, вимкнула свій комп’ютер, потім встала і зробила те саме в ще одного колеги – Юрія.
Скляночки були пластиковими. Та й розмова, спочатку, була такою ж, але хвилина за хвилиною шампанське робило свою справу. Говорили і сперечалися довго. Світлана у розмові не брала участі. Вона стояла з шампанським біля вікна і дивилася кудись у далечінь, поверх будинків, труб і кранів – вона їх зовсім не помічала.
Їй було двадцять п’ять і їй було куди дивитися. Усміхалася чомусь своєму. Виглянуло сонце і їй стало так радісно-радісно! Весь світ здався наповненим ігристими бульбашками, але мимоволі, Світлана почала прислухатися до розмови. Похмуріла. І раптом не витримала і гаркнула на них. Від несподіванки Славко та Юрій замовкли.
Юрій знизав плечима, відвернувся та ввімкнув свій комп’ютер. В це момент, як порятунок, відчинилися двері і начальник показав Славку поглядом, щоб той зайшов. Він був людиною в міру гарною, в міру занудною, в міру в мним. Не запропонувавши Славику сісти, він щось почав говорити. І тут у Славка з’явилося мерзенне почуття, занудило і він зрозумів, що треба втекти звідси.
Все-одно куди бігти, але тільки щоб не тут. І не додому. Яке воно знайоме – це полегшуюче і все вирішальне почуття: «бігти!». І, звичайно ж, Славко його прийняв – це своє рішення, але й досі його не залишає почуття, що прийнято воно було все-таки кимось іншим. Вже стоячи на сходах будівлі, він хотів повернутися в офіс, але не зробив цього.
Коли Славко виходив із величезною сумкою з під’їзду свого будинку, до нього підійшла сусідська дівчинка Маша і стала по одній класти йому в руку цукерки, називаючи на ім’я сусідів. Потім вона заплуталася, зібрала всі цукерки до купи і висипала Славку в долоні і тихо промовила: «Ми вас любимо»….
