– Ти що, кудись ідеш? – запитала Марія, бачачи, як її мати, Лада, наводить марафет перед дзеркалом. Біля неї на килимі грав п’ятирічний Іван, молодший брат Марії.
– Так. У нас із Єгором сьогодні заплановано похід у театр, – вона кинула погляд на годинник. – О… Я вже спізнююся. Застебни мені блискавку на сукні і принеси з ванної ватну паличку. Чорт… розмазала туш! Ось же під руку що-небудь скажеш вічно!
– Івана, сподіваюся, із собою береш? – Марія пропустила слова матері повз вуха.
– Смієшся? Куди в театр?
– Значить, він один удома залишиться?
– Ні, звісно! Ти за ним подивишся.
– Я не можу. У мене справи.
– Які в тебе можуть бути справи?!
– Мене покликали на День Народження.
– Залишайся вдома. Або бери брата з собою.
– Він заважатиме!
– Не заважатиме! Це ж твій брат, як він може заважати?
– Це ж твій син! Як ти можеш не взяти його в театр? – Марія зробила голос максимально схожим на материнський, що ще більше розлютило Ладу. – І взагалі, чому я маю вдома сидіти? Про мене друзі казна-що думають! Скоро собачкою цирковою будуть дражнити! Мама сказала “хоп”: Марія підстрибнула. Мама сказала ще раз: Марія хвостиком виляє.
– Припини грубити і говорити дурниці! – взвизгнула Лада. – Тобі ще рано гуляти, а мені саме час! Я доросла, самодостатня жінка, а ти шмаркачка…
– Ну й не треба було тоді дітей заводити! І заміж вдруге не виходила б! “Самодостатня”!
– Мала, а вже стерво… – процідила Лада. Вона могла б відповісти доньці, але її гнів згас, тільки-но на екрані висвітився номер: “Коханий”.
– Так, Єгоре… Під’їхав? Біжу!
Вона швидко нанесла на губи червоний блиск.
– Усе, я пішла. Поводься пристойно і дивись за братом.
Марії нічого не залишилося, як дивитися їй услід.
– Мамо! Не йди! – Іван побіг за матір’ю, але та навіть не обернулася.
– Ось так, братику… Матуся наша дуже самодостатня, – фиркнула Марія.
– Пограємо в машинки? Або конструктор зберемо? – з надією запитав Іван.
– Ні. Мені ніколи, – дівчина начепила навушники і пішла у свою кімнату. Брат задумливо подивився на великий, уже кілька тижнів не розпакований конструктор і вирішив, що треба спробувати зібрати його самому. Коли від цих дорослих допомоги дочекаєшся? Вічно їм ніколи…
– Маріє… я їсти хочу, – за півгодини Іван тихо підійшов до сестри. Вона навіть здригнулася.
– Чого лякаєш мене?!
– Я зголоднів.
– Іди і з’їж що-небудь.
– Що?
– Ну, знайди в холодильнику. Я не знаю!
– Маріє!
– Та що б вас… – дівчина скинула навушники і побрела до холодильника. – Кефір будеш із булкою?
– Ні.
– Гречку з кефіром?
– Фу!
– А чого тобі треба?
– Морозиво. Або печиво. Або піцу.
– Ясно. Зараз. – Марія вийняла батон, розрізала його на чотири частини, намазала кетчупом, майонезом, посипала сиром і сунула в мікрохвильовку.
– Це що таке? – здивувався хлопчик.
– Піца. Домашня.
Дитина спробувала, але їсти це “диво” не стала.
– Не хочу!
– А я з’їм. Смачно! – Марія з’їла бутерброд і пішла до себе. Дитина залізла на стілець, витягла з шухляди коробку з готовим сніданком і, розбавивши пластівці соком, що залишився зі сніданку, поїла.
– Алло? Так… я дуже хочу зустрітися, але… Мене знову залишили з дрібнотою! Так дратує! Я, звісно, можу піти… Але якщо з дрібним щось трапиться? – Марія розмовляла телефоном досить голосно, і брат чув кожне слово.
– Ну не знаю… Тягнути його із собою до вас? А хлопці не проти будуть? Так… Добре.
Марія скинула виклик і почала збиратися.
– Ти йдеш? – уточнив Іван.
– Так. І ти теж.
– Куди підемо? – у дитини загорілися очі.
– Я в гості. А ти як хвіст, зі мною. Але ж я не зобов’язана сидіти і виконувати роль безкоштовної няньки! – Сказала вона і тихо додала: – Який же ти… Тягар для всіх…
– Я не тягар! – Іван з образою подивився на сестру.
– А хто ти? Я взагалі не знаю, навіщо тебе на світ привели… – продовжила вона, але бачачи, що дитина зараз розплачеться, Марія додала: – Не ний. Мене теж з’явилася на світ випадково. Я не особливо комусь потрібна. Батько звалив сім років тому, а тепер ще й маман поводиться так, немов у неї друга молодість. От скажи, навіщо їй діти?
– Не знаю, я ще маленький, щоб знати, – Іван витер сльози кулачком.
– Збирайся. Взуття сам, я тобі не нянька.
Дитина запихтіла, але зуміла зашнурувати черевички. Марія тим часом узяла мамин червоний блиск для губ і намазала ним свої губи. Потім у хід пішов олівець: стрілки вийшли яскраво: так, як вона хотіла.
– Зібрався? Ходімо.
Вони пішли пішки, бо Марії не давали грошей на кишенькові витрати, і вона вирішила не витрачати те, що в неї було на проїзд.
– А далеко ще? – Іван втомився йти.
– Ні.
“Вечірка” проходила в одного з друзів Марії. Свято було на честь його Дня Народження, і хлопець умовив батьків піти, залишивши вільну квартиру.
– Моя мати швидше б мене виставила за двері, якби я заїкнулася про те, щоб покликати друзів… – поділилася Марія, оглядаючи ремонт. – Класна хата. Так! Іван! Нічого не чіпай! – Вона побачила, як дитина потягнулася до плюшевого ведмедя.
– Та годі, нехай бере, не шкода. Грайся, хлопчику. А ти, – друг кивнув Марії, – Ходімо з нами за стіл.
– А мені можна? – тихо запитав Іван.
– Ні, звісно! Шмаркачам не місце за столом із дорослими! – сказав хтось із їхньої компанії. Марія не стала сперечатися. Їй і так було соромно, що вона прийшла “з причепом”. А імідж для підлітка в той момент був головнішим, ніж бажання брата.
Іван трохи погрався з ведмедем, потім витягнув із кишені кілька машинок, пограв із ними… А потім йому стало нудно. Він пішов досліджувати кімнату і побачив кота. Той сидів за фіранкою і, так само як і Іван, чекав, що гості розійдуться і його погодують.
Поки Іван намагався потоваришувати з котом, винуватцю урочистостей зателефонували батьки і повідомили, що в них змінилися плани і вони скоро повернуться додому.
– Що робити будемо?
– Гуляти підемо.
– Дощ збирається…
– Тоді в кіно. Тут поруч є кінотеатр, – запропонував хтось.
– А що, ідея непогана! – вони вибрали якийсь фільм жахів: на мелодраму йти ніхто не хотів.
– А що з шмаркачем робити? Його не пустять на цей фільм! – Марія згадала про брата.
– Ну ти або не ходи, або вирішуй із ним якось… Більшість “за”.
– А ти купи йому квиток на який-небудь мультик, який там зараз іде? – подруга Марії знайшла “чудовий” вихід. – Ось якраз. За часом підходить. У сусідньому залі.
– О, чудово, – Марія зітхнула з полегшенням. У неї якраз вистачало на два квитки зі знижкою для школярів.
– Іване! Досить мучити кота. Ходімо, – крикнула Марія.
– Ура! Додому! – зраділа дитина.
– Ні. У кіно пішли.
– У кіно?! – Іван не знав, радіти чи ні. Він не дуже любив велике, темне приміщення з гучними звуками.
– Так! Будемо дивитися жахи! – пожартував хтось, від чого дитина не на жарт злякалася.
– Та не бійся ти, дурненький! – Марія спробувала заспокоїти брата. – Я купила тобі квиток на мультфільм.
– Чесно?
– Так! Клянуся!
Дитина попленталася за нею, а що їй ще залишалося? Він не думав, що сестра, привівши його до зали, проведе до місця і збереться йти.
– Я не буду тут один! Мені страшно!
– Не страшно! Це мультик!
Марія почала сперечатися з братом, привертаючи увагу.
Їй ще пощастило, що контроль квитків був загальним на вході, і в залі ніхто не перевіряв, що п’ятирічна дитина буде без супроводу.
Утім, Марії було важливіше якнайшвидше звільнитися від нього і піти. Але Іван ніяк не хотів залишатися.
– Гаразд. Умовив.
Вона швидко написала повідомлення подрузі, що трохи затримається, і просиділа з братом до початку мультика.
– Я піду куплю попкорн, – вона знайшла привід, щоб утекти.
– Мені мама не дозволяє, – зауважив брат.
– Я собі куплю. Сиди тут.
– А мені не буде страшно?
– Ні.
Марія знайшла момент, коли Іван зосередив увагу на екрані, і втекла.
Іван подумав, що Марія повернеться. Але дівчина вже сіла в сусідньому залі, там, де були її друзі.
Дитина посиділа, подивилася на екран і вирішила, що анімація дуже нудна. До того ж він зрозумів, що його сестра занадто довго купує попкорн. Загалом, Іван вирішив піти на пошуки Марії. А оскільки він був розважливою дитиною, то пішов одразу на касу.
– Ви не знаєте, де моя сестра? Вона купувала попкорн у вас.
– У мене багато хто купує…
– У неї на чубку рожеві пасма.
– А… Так, була зараз дівчинка. Пішла в перший зал.
– Це який?
– Праворуч.
Іван подумав, що Марія переплутала зал. Пішов шукати сестру, але його не пустили. На вході стояв охоронець. Та й страшнувато було йти в темряву одному. Особливо коли він почув гучний рев і крики із залу.
Він згадав про те, що говорили друзі Марії: “Ми підемо на фільм жахів. А Іван нехай мультик дивиться. Щоб нам не заважав”.
– Хлопчику, ти когось загубив? – охоронець помітив дитину.
– Ні… Я… просто чекаю на сестру.
– А, ну добре, – охоронець задовольнився відповіддю, а Іван зрозумів, що весь вечір чув про свою непотрібність. Ось і зараз виходило, що він був не потрібен сестрі. Та й мамі, мабуть, теж. Адже вона жодного разу не зателефонувала і не поцікавилася, як у них із Марією справи.
Останнім часом мама взагалі стала холодною. Іван постійно залишався з Марією, а вона завжди була зайнята своїми справами. Гратися з ним не хотіла.
Хлопчик підійшов до великого вікна і подивився на вулицю. Було літо, дощ минув, і стало світліше…
– Як пішов?! Я не зрозуміла, як він міг піти?! – Марія бігала по залу і не могла знайти брата. Вона вмовила охоронця увімкнути камери, знайти потрібний відрізок часу і… дізналася, що Іван дійсно пішов.
– Що ж ви, дівчино, п’ятирічну дитину без нагляду залишили? Ви знаєте, що є кримінальна відповідальність за недбале ставлення до дітей?
– Ви зараз мене не лякайте, я й так боюся! – рявкнула Марія. Вона не знала, що робити, куди бігти. Як на зло, зателефонувала мати і сказала, що скоро вони з Єгором повернуться додому.
Єдине, що могла зробити Марія – повідомити матері, що втратила її сина.
Що сказала в слухавку Лада, процитувати не можна, але Марія назавжди запам’ятала її слова, перемішані з нецензурною лайкою і образами.
– Ти мені не дочка після такого! – Лада скинула виклик і ледь не впала без почуттів. І тільки в її чоловіка вистачило розуму зателефонувати Марії й уточнити деталі: де і о котрій годині вона бачила Івана востаннє.
– Ясно, дякую, Маріє, – сказав він, намагаючись тримати себе в руках. Подивившись на карту, він трохи подумав і зателефонував своїй матері.
– О, невже? Схаменулися? – обурено запитала бабуся Івана.
– Іван в тебе, так?
– Так! Як можна бути такими безвідповідальними?! Дитина в п’ять років почувається непотрібною! Ходить вулицею сама! – висловила свекруха Лади.
– Марію буде покарано…
– Марію? – жінка зробила паузу. – Ти зараз серйозно? Це слова тридцяти восьмирічного чоловіка? Може, ще й Івана покарати?
– Може.
– Із себе почни, і з дружини своєї, недолугої! – жінка стиснула губи від обурення і скинула виклик.
– Маленький мій, ти знай, будь ласка, що ти мені потрібен. І завжди пам’ятай про це, – сказала бабуся, провівши долонею по світлому волоссю онука.
Іван кивнув. Він не чув розмови батька і бабусі. Був зайнятий пиріжками – у бабусі завжди було тепло, затишно і смачно…
Жінка дивилася на онука і хитала головою. Вона навіть уявити не могла, що могло статися б із Іваном, якби вона не прийшла додому з роботи раніше, ніж зазвичай. Побачивши біля під’їзду на лавочці онука, жінка ледь не зомліла там само.
– Бабуся! Ура! – крикнув Іван, дочекавшись бабусю.
– Ти давно тут? Як сюди потрапив?!
– Ні, тільки прийшов. Я побачив із вікна кінотеатру твій будинок і вирішив прийти до тебе. Я молодець?
– Молодець… – бабуся була під враженням і не знала, що сказати.
– А батьки де?
– У театрі.
– А… Марія?
– У кіно.
– А ти з ким?!
– Сам. І раз я нікому не потрібен, то буду сам. Самодостатній, – він згадав слова мами і повторив на свій манер.
Жінка одразу ж привела його додому, нагодувала і вислухала. Вона вважала, що син або невістка почнуть їй дзвонити, але дзвінок трапився тільки через дві години після приходу онука. При цьому бабуся дзвонила синові та невістці сама, але ніхто з них не був “доступний”. І ось, нарешті, схаменулися! Здогадалися зателефонувати.
Зрозуміло, батько приїхав за сином. З Марією батьки не спілкувалися кілька днів. Вона ж не вважала себе винною. І без того натягнуті стосунки в родині перетворилися на вічні скандали.
У підсумку в один із таких днів, коли мати знову почала говорити про “борг сестри”, Марія пішла з дому. Вона пішла до бабусі. Але не до своєї, а до бабусі Івана.
– Проходь, Маріє. Їсти хочеш?
– Чесно? Так. І це… Можна я у вас поживу? Недовго, поки в технікум не вступлю. Мені всього рік довчитися залишилося.
Жінка трохи подумала і зателефонувала невістці.
– Я не хочу, щоб Марія у вас жила. Вона мені потрібна вдома, – запротестувала Лада.
– Навіщо?
– Щоб із братом допомагала. І взагалі…
– Ясно.
Свекруха поклала слухавку.
– Маріє!
– Так?
– Залишайся. Тільки домовленість: о 10 вечора потрібно завжди бути вдома, друзів приводити тільки при мені.
– Добре.
– І закривай зубну пасту.
– Буде зроблено.
Марія залишилася жити з бабусею Івана. Дивно, але коли мати привозила брата до неї, Марія сама зголосилася допомогти.Спеціально для сайту Stories
Може, підросла, а може, хотіла допомогти бабусі… Але з матір’ю її стосунки так і не налагодилися. А коли Іван трохи підріс, він зрозумів, чому Марія пішла з дому.
“Я, напевно, теж у бабусі поживу. Коли час прийде”, – вирішив він, а поки що батько купив йому кошеня, щоб хлопчику було не нудно залишатися вдома самому.
