— Антоне, скажи, тільки чесно. У тебе з’явилася коханка? — Цього разу Марина вирішила не ходити навкруги, а поставити чоловікові пряме запитання.
За двадцять п’ять років подружнього життя Марина встигла досконало вивчити характер чоловіка.
Як то кажуть, знала його як свої п’ять пальців. Тому різкі зміни в його поведінці не залишилися поза її увагою.
Антон став розсіяним, забудькуватим, постійно літав у хмарах. При цьому він ніби помолодшав: зморшки від турбот і тривог на його обличчі трохи розгладилися, очі засяяли, а на губах тепер грала ледь помітна мрійлива посмішка.
Таким він був багато років тому… коли був закоханий у Марину.
У них було дві доньки. Вони вже давно створили власні сім’ї й жили в інших містах.
Щоб допомагати з онуками, Марина більшу частину часу проводила у них, вдома з’являлася рідко. Антон, у якого був власний великий бізнес, теж постійно зникав на роботі.
Марину це влаштовувало, адже подружжя охололо одне до одного ще кілька років тому. Хоч вони й нещодавно відсвяткували срібне весілля, але це свято було скоріше для родичів, ніж для них самих.
Нещодавно Марина почала помічати зміни в поведінці чоловіка, і вони їй дуже не сподобалися. Особливо підозрілим було те, що ці зміни посилювалися тоді, коли вона була у від’їзді.
Спочатку Марина закривала на це очі, але зрештою зрозуміла, що так довго тривати не може: або він сам зізнається — тоді ініціатива буде на його боці — або вона зробить перший крок і притисне його до стіни.
— Ну, що скажеш? — Марина схрестила руки на грудях і нахмурилася, пильно дивлячись на чоловіка. — Я ж бачу: ти тут розквітаєш ,як хлопчисько, поки мене немає вдома.
Антон завжди намагався бути чесним і з іншими людьми, і з самим собою, тому дав просту й щиру відповідь:
— Так, Марино. У мене є інша жінка.
— Будь чоловіком і називай речі своїми іменами — коханка! — злісно розвела руками Марина.
— Її звати Дарина, вона працює вчителькою в школі, — тихо, але з сильним наголосом на імені, сказав Антон, — і…
— Позбав мене подробиць! — жінка роздратовано відмахнулася від слів чоловіка. — Що з тобою, криза середнього віку в одному місці заграла? Тобі самому не соромно? П’ятдесят років, онуки вже є, а він крутить романи на стороні!
Антон промовчав. Марина ходила по кімнаті туди-сюди, розпалюючи себе, накопичуючи в собі роздратування й виливаючи його уривчастими фразами.
— Не соромно, так? По очах бачу, що не соромно! Який же ти ловелас! Поки я всіма силами… Поки я з онуками… А ти… Ну нічого. Перебісишся. Може, тобі й на користь піде. Викинеш із голови все це, — впевнено сказала вона.
— Не «перебішуся», — холодно сказав Антон. — І досить уже все вимірювати такими вульгарними категоріями. Ми з Дариною кохаємо одне одного. Це справжнє почуття…
— Ха!
— … і ми з нею хочемо одружитися.
У кімнаті запала тиша. Марина завмерла, стоячи спиною до чоловіка.
— Тільки давай обійдемося без сцен, — скривився Антон. — Наш шлюб давно тріщить по швах і без Дарини. І ти про це прекрасно знаєш. Розійдемося друзями: тихо й мирно, без скандалу. Нам обом буде тільки краще.
Спина Марини напружилася. Жінка була в шоці. Це була катастрофа. Мало того, що їй пропонували віддати чоловіка, з яким вона прожила двадцять п’ять років, іншій жінці за «дякую», так ще й разом з ним віддати й сите безтурботне життя. Ні, такий варіант її зовсім не влаштовував.
— То ти ось що задумав? — Марина повільно обернулася. — Проміняти мене на молоденьку? Я для тебе стара? Скільки їй років?
— Тридцять, — холоднокровно відповів Антон. — І справа далеко не в цьому.
— А в чому ж? — поцікавилася Марина. Її нігті нервово стукали по столу.
— Ти сама чудово знаєш.
— А ти просвіти!
— Ми з тобою вже давно віддалилися одне від одного. Вважай, що ми й не живемо разом. А Дарину я кохаю, дуже кохаю. З нею я вірю, що зможу почати з чистого аркуша.
— Ні, коханий, не дочекаєшся! — злісно розсміялася Марина. — Не в цьому житті, зрозумів? Я не дам розлучення! Не дам! Ні.
— Марино, послухай…
— І слухати нічого не хочу! Розмова закінчена.
Марина стрімко вийшла з кімнати. Антон зітхнув і з сумом похитав головою.
* * *
Після цієї розмови минуло два місяці. Марина не погоджувалася на вмовляння чоловіка дати йому розлучення. Зрештою Антон знехтував, зібрав свої речі й переїхав у квартиру, яку орендував для себе та своєї коханки. Марина залишилася сама у великій порожній квартирі.
Антон розсудливо не повідомив дружині свою нову адресу, інакше вона б уже навідалася до коханців, і не один раз!
Тепер Марині залишалося лише ревно стежити за соціальними мережами чоловіка та його нової коханої. Жінка по десять разів на день заходила на їхні сторінки: перевіряла, чи не з’явилися нові фотографії, чи немає на них ознак розладу, охолодження?
На жаль, закохана парочка на всіх фотографіях виглядала цілком щасливою. Кожна нова фотографія, на якій було зафіксовано їхню ідилію, змушувала Марину кипіти від люті.
У напівтемряві кімнати, де були важкі штори і лише бліде світло смартфона падало на її обличчя, вона сиділа цілими днями й без кінця гортала сторінки Антона та Дарини.
Марина вирішила перестати жаліти себе і перейти до рішучих дій. Насамперед вона заручилася підтримкою дочок. Ті, звісно ж, були цілком на боці матері — їх обурював вчинок батька.
З такими союзницями Марина почувалася набагато впевненіше. Разом вони розпочали спільну кампанію з повернення Антона в лоно люблячої родини.
Спочатку вони спробували провести мирні переговори. І Марина, і доньки дзвонили й писали Антону з проханнями не дуріти й повернутися.
— Ти вже нагулявся, досить, — вмовляла чоловіка Марина. — Я все розумію, але скільки це ще триватиме? Повертайся додому. Я ніколи не скажу тобі ні слова про цю твою авантюру, ніби її й не було, добре? Ніколи не дорікатиму тобі за цю Дарину.
— Я не хлопчисько, яке боїться повернутися додому через двійку в щоденнику, — сухо сказав Антон. — Дуже шкода, що ти так про мене думаєш.
— Антоне, зачекай, я не це… — відключення, короткі гудки.
Миролюбний підхід, судячи з усього, не працював. Тоді Марина перейшла до агресивних дій. Вважаючи Дарину слабшою ланкою, ніж Антон, вона зосередилася на ній.
Марина з доньками почали буквально мучити подругу Антона, дзвонячи їй і надсилаючи повідомлення в месенджерах та соціальних мережах.
Послання було одне: залиш Антона в спокої, кинь його. «Бійся Бога, не руйнуй сім’ю!», «Поверни мені мого чоловіка!», «Та він сам від тебе скоро втече, постав першою крапку!», «Не зв’язуйся зі мною, бо пошкодуєш!», — ось деякі повідомлення, які Марина наполегливо надсилала суперниці, коли та перестала відповідати на дзвінки з її номера.
Дарина сама була не з тих, хто легко злякається, але від такого переслідування їй стало не по собі, і вона поскаржилася Антону.
Той зателефонував дружині та дочкам, довго лаявся й вимагав залишити Дарину в спокої. Ті замовкли, але лише на деякий час — незабаром дзвінки та повідомлення посипалися на дівчину з подвоєною силою.
Антон сварився з родиною: жіноча коаліція на деякий час припиняла свою діяльність, але лише для того, щоб пізніше відновити її, щойно ситуація заспокоїться.
Марина з мстивим задоволенням відзначала, що щасливих фотографій пари ставало дедалі менше.
Так тривало майже рік.
Одного разу Антону зателефонувала Марина, яка ридала, і сказала, що під час профілактичного обстеження у неї виявили невиліковну ваду серця.
— Як ти? — Антон співчутливо посміхнувся. У руці він тримав букет квітів, і не знав, куди його подіти.
— Нормально. Дякую, що запитав, — слабким голосом сказала Марина. — Будь ласка, принеси вазу з кухні й налий води.
Антон так і зробив. Ваза з квітами тепер стояла на тумбочці біля ліжка. По кімнаті розлився солодкуватий аромат, який змішувався із запахом ліків.
— Ще раз дякую, що погодився заїхати, Антоне. Що б я без тебе робила! — зітхнула Марина.
— Без проблем, — Антон підсунув стілець і сів поруч із ліжком. На його обличчі відбивалося співчуття.
— Ні, справді, я дуже ціную це, — Марина поклала долоню на руку чоловіка. Антон здивовано поглянув на неї, але руку не відсунув.
Він намагався ставитися до неї дбайливо, ніби Марина настільки тендітна, що може зламатися від одного необережного руху чи невдало сказаного слова. Антон став дуже уважним після новини про жахливу, невиліковну хворобу Марини.
Усі їхні родичі, звісно, підняли галас, і всі без винятку побічно звинувачували Антона — осуд читався в їхніх очах.
Мало того, сам Антон звинувачував себе, і це було найгірше. Родичі, навіть дочки, зітхають, осудливо хитають головами й йдуть, а наодинці зі своїми думками, з почуттям провини Антон перебував цілодобово.
Тверезо оцінюючи все це, він відкидав ці думки, але в глибині душі вважав, що саме він винен у хворобі дружини, що саме через нього в Марини розвинувся цей нещасний порок її бідного, розбитого серця.
Для Марини ці душевні муки чоловіка не були таємницею, і вона користувалася ними у відточеній роками практиці пасивно-агресивного стилю, не підтверджуючи його невисловлених побоювань, але й не спростовуючи їх.
Вони відкривали їй широке поле для маніпуляцій: попросити привезти ліки, посидіти з нею, оскільки не встигли найняти доглядальницю, виконати деякі доручення, наприклад, з’їздити в місто.
Антон не міг відмовити їй у жодному з цих випадків і зривався з місця при першому ж її дзвінку.
— Дякую, Антоне… Ти такий добрий, — Марина погладила його руку. — Я тобі, напевно, так набридла.
— Та що ти?! Відпочивай, — Антону було ніяково, але він посміхнувся.
— Ти не міг би увімкнути світло? — Марина слабко вказала рукою на нічник. Вона й сама змогла б до нього дотягнутися, але для цього їй довелося б підвестися на ліктях. Антон подумав, що, мабуть, для Марини це важко, і поспішно виконав її прохання.
— Дякую, — ледь чутно прошелестів голос Марини. — Побудеш ще зі мною?
— Звичайно.
* * *
Дарина вважала, що вся ця історія з невиліковною хворобою, була явно вигадана.
— Коханий, тобі не здається, що твоя дружина… як би це сказати… симулює? — обережно запитала вона якось у Антона.
— А навіщо їй це? — здивувався Антон.
– Щоб повернути тебе.
— Ні, що ти? Ти б її бачила! Худла, бліда, ледь дихає. Ні, це неможливо, — похитав він головою.
Антон і сам виглядав не краще: щоки запали, під очима з’явилися темні кола, знову різко проявилися зморшки. Куди поділися той юнацький закоханий погляд і мрійлива посмішка на губах? З’їдений почуттям провини, Антон з кожним днем дедалі більше впадав у зневіру.
Він не вірив припущенню Дарини щодо симуляції. Зрештою Дарина втомилася від цього нескінченного цирку з хворобою: від того, що всі думки Антона зайняті його дружиною, від того, що він їде до неї, варто лише їй пальцем помахати. Забравши речі, дівчина поїхала від нього.
— Вибач, — сказала вона наостанок, — у нас з тобою нічого не вийде. Я просто більше не можу.
Антону нічого не залишалося, як повернутися до Марини. Та потай раділа: її план вдався на всі сто і привів до беззаперечної перемоги! Звичайно, вона цього не показувала, а прийняла чоловіка назад зі смиренням мучениці.
Антон, сподіваючись загладити уявну провину, оточив Марину увагою та турботою. Хоч він і намагався повернути їхні стосунки в колишнє русло (скільки років тому це було!), але розбиту чашку не склеїти, минулого не повернути, і хоч подружжя знову жило разом, натягнута, штучна теплота між ними могла обдурити, мабуть, лише найнаївнішого глядача.
Антон проводив з Мариною більшу частину свого часу, але пекуче почуття провини й не думало відступати. Зате раптово відступила хвороба. Немов за помахом чарівної палички, Марина різко пішла на поправку, а потім усі симптоми хвороби просто зникли.
Знову ж таки наївні родичі розчулювалися й вважали, що це результат зворушливої турботи Антона. Але люди замислилися… серйозно замислилися. Навіть дочки, трохи збентежившись, у розмові між собою визнали, що цей хід, який зробила їхня мати, аж надто виходить за межі чесної гри.
Антон теж не був ані наївним, ані дурним. Він одразу все зрозумів і в жаху схопився за голову.
— Що ти наробила? — прошепотів він.
— Що ти маєш на увазі? — з невинним виразом обличчя запитала Марина.
* * *
Того ж дня Антон зібрав речі й пішов з дому. Цього разу він домігся розлучення, і їхні доньки навіть не надто його відмовляли. Дарина до нього більше не повернулася.
Іноді Антон проїжджає повз школу, в якій працює Дарина, і з тугою думає про свій невдалий другий шанс. І почуття провини цього разу набагато сильніше.
