Здається, я стала не потрібна власній сім’ї. Життям моєї сестри завжди цікавилися більше, завжди були зацікавлені у її проблемах, нічого не забороняли. До моєї думки особливо не прислухалися – я молодша, отже, зелена і в житті не розуміюся.
Близько 10 років тому сестра привела до будинку чоловіка. З його мамою та сестрою вона жити не захотіла. Він став жити у нас в режимі – півроку працює, рік сидить удома за компом. Сестра надривалася на роботі, мама торгує на базарі, тато теж намагається приторговувати, я працюю з 18 років.
Мама готувала на всіх і присягаюся, що жодного разу його не дорікнула шматком їжі. Від нього ж постійно йшли закиди – мама готує погано, вдома брудно, харчуємось нездорово. Одного разу при нас із сестрою висловився недобре про зовнішній вигляд мами. Сестра проковтнула.
Я пішла ввечері до мами і попросила поговорити з ними про те, щоб вони з’їхали та пожили окремо, щоб відчули, що таке побут, але мама відмовилася, мотивувавши тим, що вона це робить для щастя сестри. Минув час, вирішили вони завести дитину. Він хотів доньку, бо від першого шлюбу він має сина.
Ну, завагітніла вона донькою – він знайшов іншу і пішов. Розлучилися, присудили йому аліменти, подачку, він не має постійної роботи. З того часу минуло вже два роки з гаком, але всі теми в будинку тільки про нього та його сім’ю. Сімейна вечеря?
А давайте поговоримо про колишнього зятька та його родину? Я привела хлопця знайомитись – його тут же порівняли прямо при ньому з колишнім зятем. І не минає жодного дня, щоб мама з сестрою не обмусолили його. Сестра замкнулася і впала у депресію.
Живе тільки заради дитини і плюнула на себе. Мама сидить із онукою. Тато цілі дні проводить у окремій кімнаті. Зі мною перестали говорити. Я ж не хочу говорити про колишнього зятя. Почала чути фрази: «Куди ти народжуватимеш? Хочеш, щоб мама загнулася? Буде ще один недільний тато.
У мене, отже, з хлопцем не все гладко, а коли мені постійно нагадують, що в мене сім’ї не буде – я не вірю, точніше, намагаюся не вірити, але це тисне. Переїхати я думала, але з хлопцем бачимося зараз дуже рідко, раз на два-три тижні він працює без вихідних, а в мене з’явилися нездорові бажання.
Боюся, що коли з’їду, вони мене переможуть і мене вистачить тільки на роботу. Хоча я знаю, що насправді це погані хвилинки, і насправді я хочу жити, але в такі хвилини мені треба відволікатися – я зазвичай проводжу час із племінницею.
Коли сім’я бачить моє заплакане обличчя, то починається: «Чого тобі в житті не вистачає? Робота є, машина є, усі живі, здорові. Багато заради цього знаєш, на що готові? А що з хлопцями не виходить – та й що! Народиш дитину потім та й усе».
Я знаю, що це швидше за все правда, тому що в стосунках я повний нуль, але не тому, що незатребувана чи потвора, а тому, що заздалегідь я приречена на провал та стосунки починати навіть не хочу. Почала з цим – але й тут повна порожнеча, два роки спілкуємося, а толку.
У нього бзик, що я бережу себе на «після весілля», і соромлюся зізнатися. Мені просто це стало зовсім не потрібне. З установкою «мужиків нормальних немає, дитину тягтимеш одна, та й взагалі, навіщо тобі це треба, це вона поки що хороша, а потім подивимося, всі вони сволоти» — далеко не поїдеш.
Навіть по відношенню до хлопця у мене вириваються образливі слова, на кшталт «я тебе не триматиму» або «без тебе обійдуся». Огида до себе в такі моменти, точніше після них. Здається, час кішок починати заводити.
