Дев’яності роки для багатьох запам’яталися по-своєму. Тотальна розруха не тільки на вулицях, а й у головах. Безгрошів’я, дуже тривожна кримінальна ситуація і багато-багато іншого. Весь пострадянський простір трясло. І я, навіть будучи в той момент зовсім маленькою ще дівчинкою, це розуміла.
В той період тато пішов від мами, і нам обом від цього стало зовсім уже недобре. Багато хто зараз ностальгує за минулими днями, але я рада тільки одному – що ми з мамою їх якось пережили. Пам’ятаю, мама тоді підробляла як могла. Готувала вдома, шила, в’язала, приймала чужі речі для прання.
Загалом, було “весело”. Я відчувала, що їй важко, але здебільшого я розуміла, як і більшість дітей того часу, що під ногами у батьків краще не плутатися. Тому й ішла гратися з подругами, просто гуляла, аби не перебувати вдома і не потрапити під гарячу руку. Так, бувало й таке.
Більш-менш усе почало приходити в норму, коли я підросла. Я знайшла собі гарного хлопця, і, попри юний вік, ми вирішили з ним одружитися. Він часто розповідав мені, що працює на виробництві, але я якось завжди пропускала це повз вуха. Одного разу він попросив зустріти з роботи.
Коли я прийшла за вказаною адресою, то мені як сніг на голову звалився: я знаю це місце! Тут була маленькою і навіть заходила з мамою всередину. Тут працює тато! Все так і було. Мій наречений був татовим підлеглим, що не дивно, якщо замислитися.
Наше місто не надто велике, і перспективних місць для роботи не так уже й багато. Тож я була вже морально готова, коли зустріла свого батька, тримаючись за руку з одним із його підлеглих. Я думала, що батько мене проігнорує або максимум привітається, одразу відвернувшись.
Але ні, я побачила здивування на його обличчі та широченну посмішку. Відтоді ми потроху почали спілкуватися. Не можна сказати, щоб ми з батьком прямо знову стали рідними відтоді, але на весілля нам він подарував квартиру. Хоча я його на саме свято навіть не запрошувала.
Мама дізналася про нашу зустріч того ж дня і не сказати щоб була цьому рада, але справедливо зауважила, що це мій батько і моє життя. Якщо татусь надумав купити нам квартиру – це його рішення, і воно, зрештою, правильне. Час минав, і, треба сказати, свого тата я почала впізнавати все більше.
Він постійно передавав мені привіти через чоловіка, але ненав’язливо, що мене, якщо чесно, тішило. Мама переживала, що він почне особисто приходити в гості, напрошуватися на спілкування. Він же добре знав, де ми жили, але жодного разу нічого подібного не було.
На мої дні народження він дарував якісь незначні подарунки, і на цьому все. Потім ми почали бачитися, навіть не знаю, як це вперше вийшло. Спочатку побачилися втрьох із чоловіком. Атмосфера була приятельська, і чоловіки здебільшого розмовляли про справи, а я була ніби ні до чого.
На прощання батько запитав мене про маму, і я сказала, що не хочу про це говорити. З його очей було зрозуміло, що він хотів би продовжити бесіду, але я наполягла на своєму. Потім якимось дивним чином ми перетнулися на вулиці. Зайшли в кафе і поговорили про минуле.
Тато зізнався, що дуже шкодує про свій вчинок і віддав би все, що в нього було, аби повернути все назад. З тією жінкою він теж розлучився і тепер не знав, куди себе подіти. Були романи, але несерйозні, а серце тягнулося до мами, яку він так огидно кинув у важкий момент. Але що тепер вдіяти?
Пам’ятаю, вперше ми покликали батька в гості на день народження мого чоловіка. Посиділи, поговорили. Рідні ж. Мама тоді не прийшла, погано почувалася. І я нічого їй не сказала. А коли вона через півроку нарешті дізналася про те, що сталося, була на мене дуже зла.
Якщо по правді, що я могла вдіяти? Адже він, як не крути, начальник мого чоловіка. Це теж треба враховувати. А потім я завагітніла і народила сина, а потім і донька приспіла. І тоді питання з батьками почало загострюватися. Бачити одне одного вони не хотіли, тож ходили до нас на свята по черзі.
На той час ми уже поміняли квартиру, навіть купили авто. Здавалося, все є, але ситуація з моїми мамою і татом була для мене важкою. Хотілося б її вирішити. Тим паче час лікує. Ну взяли б і поговорили як дорослі люди. Що заважає? На свій день народження я вирішила не кликати друзів або подруг.
Чоловіка попросила зробити те саме. Але покликала маму і батька. Думала, що вони не будуть сваритися, як діти, за столом. У їхньої дорослої доньки свято. Ось такий ось був план. Я думала, їхня гординя не стане на заваді. Ми встигли послухати тост від мами, коли нарешті у дверях з’явився тато.
Він мило мене привітав, привітався з моїм чоловіком і лише тоді побачив маму. Я думала, це буде романтичний момент, але вона, побачивши його на порозі, одразу ж розплакалася, а потім встала і мовчки одягнулася. Коли ми прийшли до тями, вона повернулася до мене і назвала зрадницею.
Колишньому чоловікові вона не сказала нічого. Мабуть, вважала це нижчим за свою гідність. Потім, коли я вирішила їй зателефонувати, вважаючи, що мама вже заспокоїлася, у нас була розмова. Ну як, слухала я. Мама говорила. Вона сказала, що я вже доросла і, мабуть, знайшла своє щастя в житті.
Тож ми можемо більше не підтримувати спілкування. Нехай я залишаюся з батьком. У нього ж є гроші, та й із чоловіком вони близькі. Тож більше мені дзвонити їй не треба, а потім була ще пара “ласкавих”. Не розумію: чому вона так відреагувала? У неї ж після тата чоловіків не було?
До чого весь цей пафос і гординя. Я хотіла помирити їх, а виявилася крайньою. І як тепер поводитися – поняття не маю. Але, знаючи її характер, якийсь час мені справді їй краще не дзвонити. Така вже натура. Гордість і гординя, що ще сказати.
