Мама любила чисті вікна та випрані штори. Я її розумію: прозоре вікно — це ілюзія його відсутності та єднання з природою. Ніби ось той тополь зовсім поруч — тільки простягни руку.
А якщо вікно брудне, то це нагадування, що ти відгороджений від зовнішнього світу, в якому їздять машини, димлять заводи і будують заправки.
Мама любила чисті вікна, але не любила їх мити. Поки ми жили разом, їх мила я. Щотижня. Взимку — тільки зсередини, в усі інші пори року — скрізь.
Мама просила, і якщо я не виконувала прохання, вона ображалася. Плакала і пила валокордин.
Мамин валокордин — чудовий мотиватор. Я йшла і мила вікна, хоч я й ненавиджу прибирати. Але ще більше я ненавиджу, коли пахне валокордином.
Попелюшка Олюшка.
Я втомилася мити вікна і вискочила заміж. За того, хто не зациклений на чистоті і кому плювати на брудні вікна.
Я поїхала від мами, стала жити з чоловіком на його житловій площі.
Мама вередувала, вимагала мене назад, чекала, коли я наїграюся в дружину. Я їздила до неї все рідше. Бо кожна поїздка — це прибирання. А якщо я втомилася, то теж прибирання, але через валокордин.
Потім я народила сина, і мені стало зовсім не до чужих брудних вікон.
Мама, як завжди, ображалася на мене, я, як завжди, виправдовувалася. Класична співзалежність, усвідомлена з мого боку.
— Мамо, я не можу їхати з іншого міста, щоб помити тобі вікна. У мене сім’я, маленька дитина, купа справ. Є така клінінгова служба, я заплачу, прийде людина і помиє тобі вікна.
— Чужа людини?— жахається мама.
— Так. Прийде, помиє і піде. У неї така робота.
— Прийде людина і запитає: «Ви що, самотня?» Я скажу: «Ні, у мене є дочка». Людина запитає: «А чому вона не помиє вам вікна?» І я провалюся від сорому.
— Поясни їй, що ти хочеш, щоб вікна мили щотижня. А твоя дочка живе в іншому місті і у неї немовля…
— Це все жахливо. Чужі люди миють мені вікна, ніби я сама не можу.
— Але ти й не можеш!
— Я народила ту, хто може.
— Вона теж не може.
— Вона не хоче! І це дуже соромно.
— Мамо, я у себе вдома не мила вікна два сезони. Навіть три. Мені ніколи.
— І тобі не соромно?
— Ні. У мене були інші, не менш важливі справи.
— Вікна — це душа господині. Чисті вікна і смачний борщ. Якщо у тебе брудні вікна…
— Я погана господиня і мене це влаштовує.
— Я просто не розумію, в кого ти така…
Я казилася. Кидала трубки. Нервування і маніпуляції — це вбудована функція в базову комплектацію моєї мами. Вона любила, щоб все було так, як хоче вона і тоді, коли їй зручно. Таке відчуття, ніби їй не потрібні чисті вікна, їй потрібні вікна, вимиті тільки мною.
Одного разу вона попросила відвезти її на дачу з саджанцями. У вівторок. Я не могла у вівторок, могла — у четвер.
— Мамо, давай у четвер?
— У четвер я вже поїду назад. Мені потрібно у вівторок.
— Давай я знайду водія, заплачу йому, і він тебе відвезе.
— Чужа людина? Що скажуть сусіди? Скажуть: а де твоя дочка, чому їй до тебе немає діла? Ганьба.
Я зрозуміла: мамі не треба було на дачу, їй треба було, щоб на дачу відвезла її я.
Я злилася. Опиралася. Кричала. Плакала. Благала. Пояснювала. Кидала слухавку. Дзвонила знову. Мама ж…
Кілька років мені знадобилося, щоб зрозуміти, що це мамине «самодурство» насправді — підсвідоме бажання бути поруч, компенсувати той факт, що за все моє на той момент тридцятирічне життя разом ми прожили лише п’ять років.
Мама не виховувала мене, у неї на це не було часу, а зараз — є, і вона заманює мене до себе, але тепер у мене на це немає часу. І взагалі, класна річ — своєчасність — це коли дві людини збіглися за часом та інтересами в один момент, який не можна відкласти на потім.
Не можна вибрати будь-який зручний час, щоб побавити доньку, треба няньчити її, поки вона маленька. Поки мама шукала на це час, я вже виросла, і мені не потрібна мама, яка няньчить, я навчилася черпати материнське тепло з інших джерел.
Але покоління наших мам не схильне до рефлексії і ніколи не визнає своїх помилок. Мама хотіла, щоб я її обіймала, хотіла бути поруч, привернути до себе увагу, але просто не знала іншої мови спілкування, крім ультиматумів.
Усвідомлення цього факту зробило мене м’якшою. Я більше не злилася: я читала між рядків. Мама ставила мені завдання з єдиною метою: побачити мене. А я пропонувала замінити себе прибиральниками та водіями за гроші…
Навіщо їй чужі люди в її житті? Їй потрібна дочка…
Я почала частіше приїжджати до неї. Брала сина і приїжджала до мами на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень.
Мама трактувала ці мої приїзди інакше: вона вирішила, що я тікаю від чоловіка, і у нас все погано, і ці від’їзди — передвісники розлучення.
— Ви розлучаєтеся?
— Мамо, що за нісенітниця, у нас все добре.
— Ну не хочеш — не розповідай.
Покоління наших мам ніколи не буває неправе.
Життя — дивовижний бумеранг. Воно саме насаджує справедливість. Я виросла в дефіциті маминої любові, а потім мама жила в несвідомому дефіциті моєї. Життя бавилося, диригувало ситуацією.
Потім мама сильно захворіла.
Я спочатку не зрозуміла, що все серйозно, думала, чергова маніпуляція. Маніпуляції здоров’ям — найефективніші. Вони гарантують, що я в будь-який час дня і ночі кину все і поїду до неї, рятувати.
А насправді виявиться, що нікого рятувати не треба. Тобто треба, але не від стрибка тиску, а від нападу нелюбові.
Одного разу я їхала до неї вночі, ваг..на, після її дзвінка, що їй погано. Мама плакала в трубку. Я почала збиратися, посварилася з чоловіком, який намагався мене не пустити, і помчала нічним містом, дві години на межі швидкості, щоб переконатися, що мама… солодко спить.
Але того разу все було серйозно. Мама ослабла, не могла ходити без підтримки, спочатку попросила ходунки, а потім пересіла в інвалідний візок. А потім зовсім злягла.
Я розуміла, що їй потрібен догляд. Почала шукати доглядальницю з медичною освітою. Виявилося, що це дуже дорога послуга. І чим важчий пацієнт, тим дорожче (адже його треба підіймати, підмивати тощо).
Але найбільша проблема, яку я передбачала, це навіть не гроші. Це той факт, що за мамою доглядатиме чужа людина. Не я.
Я прямо бачила мамині сльози, і ось це її коронне «я по..у від сорому».
Сусіди запитають: «У тебе що, дочки немає?»
Я прийняла рішення переїхати до мами. З сином. Це був серпень. Я віддам дитину в садок у вересні. І буду доглядати за мамою.
Чоловік був приголомшений цим рішенням. Я його з собою не кликала, бо розуміла: він не поїде. Він з 14 років живе сам, з 23 — зі мною, він відвик жити на чужій території. А тут — поїхати в чужий дім.
— Ми будемо приїжджати до тебе на вихідні, — заспокоювала я його. — Ну, вважай, що ми їдемо на заробітки.
Чоловік вважав це рішення провальним. Він був готовий влаштуватися на другу роботу і знайти можливість оплачувати доглядальницю для тещі. Та й я могла б вийти на роботу, а сина — у садок.
Я не знала, як пояснити чоловікові, що мамі не потрібна чужа людина. Чоловік не знав, як пояснити мені, що я вкотре піддаюся маніпуляціям.
Ми розійшлися на піку взаємного нерозуміння. Сім’я — це підтримка. Підтримка — це розкрити парасольку під дощем над тим, на кого ти дуже злишся. Бо як би ти не злився, ти його любиш, а любов сильніша за образи та непорозуміння.
Я сиділа під дощем і не відчувала нічиїх парасольок. У мене була одна парасолька, і я розкрила її над мамою, а не над чоловіком, тому що мамі — вона потрібніша. Мама хвора. І мама у мене одна, іншої не буде.
Я витримала пів року. Шість місяців побутового пекла. Я — об’єктивно — погана доглядальниця. Тому що я — не доглядальниця.
Мені не вистачало терпіння і прийняття. Не вистачало сил не кривитися, якщо погано пахне, не приховувати огиду, що проступає, не злитися на те, що я сама обираю таке життя, і ніхто не розуміє цього вибору, і я сама вже не розумію його.
Ні, я доглядала за мамою з максимальною віддачею: мила її, міняла, прала… Це було болісно, але необхідно.
Але кожну секунду я відчувала себе живою людиною, затиснутою в пастці обов’язків.
Ситуація ускладнювалася тим, що я давно стала мамою для своєї примхливої мами, а біль робив її злісною, уїдливою, різкою. Вона постійно була незадоволена, кривилася, відштовхувала мої руки, говорила страшні речі. Я жила в мареві негативу.
І від несправедливості в мене постійно текли сльози. Бо дорослий повний підгузок хотілося б виносити під тихе і вдячне «дякую», а не крізь образи на адресу моєї безпорадності.
Лише згодом я зрозумію, наскільки принизливою для мами була її нерухомість, наскільки нестерпним є відчуття, що вона — тягар, як це страшно, коли старість обрушується на тебе всією своєю безжалісною сутністю.
Це був мій особистий стокгольмський синдром: мама взяла мене в заручники, ображала, завдавала болю, і чим голосніше вона лаялася й ображала, тим більше мені її шкода було, тим страшніше за неї.
Я була глибоко нещасна ті пів року. Я приїжджала на вихідні й кидалася в обійми чоловіка, сподіваючись на реабілітацію любов’ю та веселощами. Це були мої вихідні від старості, від безнадії, від страху, що життя закінчується так болісно й непривабливо.
Але чоловік не хотів мого скиглення і не хотів нікого жаліти. Він хотів жити своєю сім’єю, він її для цього й створював, і не розумів, чому в будні він змушений бути холостяком… І за вихідні ми не встигали створити заново те, що розлучалося в будні.
Загалом, одного четверга я втомилася. Я подивилася у чисте вікно і зрозуміла: ще трохи, і я вийду у нього. Я просто більше не можу. Не можу робити те, у чому я неефективна, те, чого від мене чекають, те, що вважається правильним, але насправді мучить усіх.
Я увійшла до маминої кімнати з красивою жінкою мого віку і сказала: «Мамо, це Наталія Іванівна, твоя доглядальниця».
— А ти? — запитала мама.
— А я — додому, — відповіла я.
І мама заплакала. І я заплакала.
Але це були різні сльози.
Я повернулася додому. Вийшла на роботу. Щоб заробляти на життя разом із чоловіком. Почала лікувати немічну родину.
А мама… Мама раптом дуже швидко… пішла на поправку. Через місяць сіла в інвалідний візок, потім стала на ходунки, потім ходила майже сама.
Просто доглядальниця була професіоналом, вона вміла відрізнити примхи від необхідності і сама встановлювала правила. Вона не мила вікна, коли цього хотіла мама, а мила тоді, коли цього вимагала необхідність.
Мама зрозуміла, що в її домі господарює чужа жінка з короткою стрижкою, яка не піддається її маніпуляціям. І єдиний спосіб позбутися її — зробити її перебування в квартирі недоцільним. А для цього потрібно одужати.
Це хороша історія і дуже повчальний досвід, ціла скринька моїх особистих прозрінь.
Про те, що в павутину деяких маніпуляцій люди потрапляють з власної волі, і це їм потрібно, бо вони не можуть інакше, про те, що деякі борги не обов’язково віддавати самому, про те, що дивитися у чисті вікна набагато цікавіше, коли за ними — пейзаж, обраний тобою, а не обставинами…
І про те, що як правильно любити тих, кого ви любите, вирішуєте тільки ви.
І ваші близькі мають право розпоряджатися вашою любов’ю так, як вважають за потрібне.
А ви…
А ви самі — самі! — визначаєте, наскільки чистим має бути ваше вікно, і самі обираєте вікна, за якими ховаються ваші світанки та заходи сонця…
