Льоша і Сашко потрапили до дитячого будинку після відходу мами. Мама довго хворіла і не змогла подолати свою недугу. Батько вже давно не жив з ними, поїхав на заробітки, так і загубився в далеких краях.
Родичів, які хотіли б взяти хлопчиків-близнюків до себе, не знайшлося, крім бабусі. Скільки кабінетів вона обійшла, скільки прохань і заяв написала, позитивного результату не було — вік.
Бабусі було сімдесят чотири роки. Вона часто відвідувала онуків у дитячому будинку, тільки так бабуся могла показати хлопчикам, що вона їх пам’ятає і любить.
Сашку та Льоші було по вісім років, коли вони потрапили до дитячого будинку, а коли їм виповнилося по десять років — як грім серед ясного неба пролунала новина, що Льошу усиновлюють.
Звичайно, за правилами близнюків не можна було розлучати, але подружжя не хотіло брати ще й Сашка.
Сашко в ранньому дитинстві пошкодив ногу і ходив кульгаючи, часто користувався палицею. А брати двох, один з яких інвалід, усиновителі не хотіли.
Завідуюча пішла на порушення, як вона згодом говорила, тільки заради дитини. Містечко невелике, усиновителі з’являються рідко, перспективи знайти сім’ю у вихованців мізерні.
Вона довго думала, перш ніж прийняти рішення, і це рішення було дуже сумним для братів. Багато хто закрив очі на правила, і через встановлений час Льошку забрали нові батьки.
Сашко довго сумував і, якби не бабуся, міг би зробити непоправне. Настільки сильно на нього вплинула розлука з братом. Завідуюча, бачачи ситуацію і усвідомлюючи свою провину, дозволила бабусі забирати онука на вихідні. Так вони й виживали.
Бабуся стала для Сашка єдиною близькою і рідною людиною. Звичайно, він сподівався з часом знайти брата, але, підростаючи, розумів, що не все буде так просто в його пошуках.
Бабуся ж дуже любила онука, вона була жвавою старенькою, незважаючи на поважний вік. Вона намагалася давати онукові все, що могла, замінюючи йому і маму, і брата. Сашко дуже її любив, намагався не засмучувати, допомагав, чим міг, і щотижня з нетерпінням чекав вихідних.
Пройшли роки. Сашку виповнилося 18 років. Тепер він міг постійно жити з бабусею. Бабусі вже виповнилося понад 85, вона часто хворіла, але ще трималася заради онука. Сашко не уявляв собі життя без улюбленої бабусі, оберігав її від життєвих труднощів, намагався віддячити їй добром і своєю любов’ю.
Думка про пошуки брата не покидала його, бабуся теж дуже хотіла, щоб Льоша знайшовся:
— Тоді мені й йти не страшно! Буду знати, що ти не один! — говорила вона онукові.
Сашко не любив таких розмов, але сам розумів, що з відходом бабусі залишиться зовсім один на білому світі. Так, буде сім’я, діти, але поки що про це думати зарано.
Спочатку він намагався знайти сліди брата в дитячому будинку, де вони жили, але старої завідувачки вже не було, а новий персонал не знав їхньої історії, і правила дотримувалися суворо. Не можна було розголошувати адресу усиновителів.
Він шукав його всюди, писав в усі органи, які займаються пошуками родичів, але результату поки не було. Лише випадково, під час одного з візитів до дитячого будинку, він почув від старої няні, що усиновителі були з їхнього міста і нікуди не планували виїжджати.
Містечко-то невелике, але й будинків у ньому не два. Прізвище у брата зараз, звісно, інше, та й ім’я могли змінити. Сашко не втрачав надії.
Так минуло ще кілька років. Сашко закінчив навчання, влаштувався на роботу. Бабуся була вже зовсім старенькою, але, як вона сама казала:
— Не піду, поки не побачу Льошеньку!
Одного вихідного Сашко пішов до торгового центру. Треба було купити теплий одяг, адже зима вже не за горами. Він довго ходив по поверхах, придивлявся до нових речей і купив усе необхідне.
Але він хотів порадувати й бабусю, тож шукав для неї теплий шарф. Старенька хоч і рідко, але виходила посидіти з сусідками на лавочці, Сашко турбувався про її здоров’я, застуда їм зовсім не потрібна. Бабуся занадто слабка, їй не можна застуджуватися!
Вибираючи хустку, Сашко почув дитячий голос:
— Тату, поглянь! Там ти стоїш!
Сашко завмер, він стояв, боячись поворухнутися, боячись того, що йому це здалося. Взявши палицю, він повільно повернувся в той бік, звідки почув голос дитини! На нього дивився молодий хлопець, по щоках якого текли сльози. Він не звертав на них уваги, не витирав сльози, не чув дитину, яка тягнула батька за рукав пальто.
Син не розумів, чому його великий і сильний тато стоїть, плаче, як дівчинка, і дивиться на дядька, у якого таке саме обличчя, як у тата. Складна ситуація для маленької дитини!
Брати мовчки підійшли один до одного, мовчки притиснулися голова до голови. Сашко не розумів, як це можливо! Шукати брата багато років і знайти його абсолютно випадково, завдяки своєму племіннику, який помітив схожість двох чоловіків.
Перший шок минув, і брати нарешті обійнялися. Залишилося найважливіше — зустріч із бабусею.
А далі? Далі — жити, дихати на повні груди. Є брат, дружина брата, є племінник, є бабуся! Рідна сім’я, рідні люди! Сашко відчував себе так, як у далекому дитинстві — легко і спокійно! Усі, кого він любив, були поруч із ним!
