Я вже звикла до того, що моя робота – догляд за дітьми та підтримка вогнища в будинку. У дитинстві любила вчитись, добре закінчила школу. Потім рік довелося витратити на пізнання себе, своїх цілей. Ні, я не сиділа склавши руки. Працювала на невеликій фірмі, хотілося відчути якусь практику, відійти від звичайного зубріння підручників.
Зрозуміла, що без вищої освіти нікуди, і вступила до інституту. Моїх знань та працьовитості вистачило б на те, щоб його закінчити. Але на третьому курсі я зустріла Валентина.
Це був взаємний потяг, пристрасть та ніжні почуття. Він не відбирав у мене час, навпаки, допомагав із деякими предметами. Але поява дитини поставила жирний хрест на всіх моїх подальших планах.
Ми обидвоє з небагатих сімей, тому квартиру довелося винаймати власним коштом. Валя старався як міг, працював до знемоги і у фінансовому питанні жодних претензій у мене до нього не було. Ось тільки ВНЗ довелося кинути нам обом. Просто не вистачало часу. Тихо розписалися, познайомили батьків одне з одним та й поїхали додому.
Найщасливіший момент мого життя – народження Мариночки. У той момент я зрозуміла, що живу недаремно і заради цього рожевого грудочка докладатуму будь-яких зусиль. Чоловік теж тішився, як дитина. На жаль, місто у нас маленьке, і щоб знайти якусь роботу, потрібно мати хорошу освіту, або знайомства. Або ж, як у випадку з Валентином, орати як кінь.
Догляд за маленькою дитиною потребує не лише уваги, а й купи грошей. Ви й самі розумієте: підгузки, одяг, візочок, суміші. І це навіть не третина того, з чим реально нам довелося зіткнутися. Щось ми брали у родичів, якісь речі шукали в оголошеннях в Інтернеті. Але цього мало. Чоловік дуже старався, навіть допомагав мені, коли приходив додому і не лягав спати. А я все більше тонула в материнській рутині.
Коли Марінці стукнуло 3 роки, я подивилася на нашу сім’ю з боку: домогосподарка, яка втратила всі свої актуальні знання, і роботяга, який так і не закінчив інститут. А скільки було надій! Без якихось заощаджень чи бодай гідного плану на майбутнє. Просто люди, які мають дитину.
Валя перегорів. Він уже не ставився до мене як пристрасний романтик та кавалер. Його виголене інтелегентне обличчя замінила змарніла, щетиниста фізіономія. Він почав пити і набрав у вазі. Та і я вже перестала бачити в дзеркалі струнку красуню: на якій ти дієті не сиди, але без фізичних вправ стрункості не побачиш.
Ми навіть не лаялися. У нас просто не вистачало для цього емоцій. Не те, щоб я перестала поважати свого чоловіка: він нічого поганого мені не зробив. Але я перестала його кохати. Отак буває, батько моєї дочки більше не викликав у мені жодних почуттів.
А потім його звільнили, він потрапив під скорочення. Ось вам ще одна причина, чому я не перестала його поважати: він одразу пішов шукати іншу роботу, паралельно знаходячи всякі шабашки та халтурки. Але грошей стало бракувати катастрофічно.
Ми з’їхали зі старої квартири, хоч і добряче витратилися на косметичний ремонт свого часу. Свекруха прийняла нас у себе. У маленькому селі недалеко від міста.
Хоч я й не вважаю себе панною міською, але життя на селі — штука складна. Якщо раніше мені вдавалося хоч якось урізноманітнити свій побут, то тепер час тягнувся, як смола. Іноді доводилося робити важку роботу по дому.
Готувати потрібно було більше, прибирати, прати та інше. Свекруха хоч і не зла, все ж таки підтримувала сина більше ніж мене. Але вона людина ще того загартування, спасибі хоч допомогла з житлоплощею.
А нещодавно до нас у гості прийшла моя мама. Вся закутана-перекутана, адже зима. Принесла якісь подарунки, цукерок Маринці. Поспілкувалася зі свекрухою – чоловік був на роботі. А потім відвела мене до нашої кімнати і вручила акуратно змотану хустку. У ній були гроші. 3 тисячі доларів, гроші для нас просто величезні.
— Ось усе, що ми з батьком змогли зібрати. Бери, та не показуй нікому. Розпорядися ними, будь ласка, з розумом.
– Мамо, дякую, але як же ви?!
— Якось проживемо. Дочко, вам потрібніше. У такій глушині жити — це вже межа.
– Дякую, я все поверну! Ми повернемо, чесне слово.
— Бери та мовчи. Більше допомогти нічим не зможу, казала ж, влаштуйся по життю і роби чого хочеш. Не послухала, а тепер…
Потім вона пішла, а я залишилася розвішувати прання. Хустинка весь час була у мене в кишені.
Гроші досі у мене. Минуло кілька днів. Сума величезна, тому вимагає від мене величезної відповідальності у прийнятті правильного рішення. Якщо я скажу чоловікові – боюся, він частину грошей просто прогуляє, ще щось ми проїмо, решта пропаде саме собою. Не скажу, тоді я погана дружина. Та й людина також.
Але ж зараз живемо якось! Може, почекати кращих часів і додати їх до якоїсь суми, аби вилізти із цього фінансового болота? Чи послухати свою жіночу натуру і все віддати сильному чоловікові: може зможе вкласти кудись, щоб і прибуток був? Я ж пам’ятаю його розум та талант у минулому. Почуваюся як собака на сіні, а зробити нічого з собою не можу.