Коли Владі було шість років, її батьки розлучилися. Тоді вона ще не розуміла, що означає це слово «розлучення», просто одного дня її тато зібрав речі і пішов. Пішов не на роботу, а назавжди. Здавалося б, цілком сучасна та банальна історія, якби не одне але…
Дівчинка вважала, що це вона винна в тому, що батько пішов, бо… її, Владу, треба годувати, одягати і, що найстрашніше, збирати до школи, для якої потрібна купа грошей. Маму скоротили на роботі, а «бідний» тато надто втомився на них, дармоїдів, працювати…
— Мамо, а якщо я менше їстиму, тато повернеться, правда? Адже я можу їсти тільки в садочку, і ви матимете більше грошей, — дивилася дівчинка своїми блакитними очима з надією в обличчя матері.
— Господи, доню, та що ти таке кажеш? – Притискала мати до себе дитину і плакала.
А Влада намагалася їсти, якнайменше, правда, тато чомусь все одно не повертався. Першого вересня Влада йде перший раз у перший клас. Чорна спідничка з таким же піджачком, біла блузочка, а на голові два величезні білі банти.
Вона така гарна стоїть перед дзеркалом і думає: «От якби зараз тато мене побачив, то одразу повернувся б додому. Тому що хто ж стане відмовлятися від красивої доньки?» Мама веде Владу до школи.
Однією рукою дівчинка міцно стискає руку матері, іншою несе квіти. Їй і радісно, і лячно одночасно. Але ці почуття перекриває одна велика надія: тато неодмінно прийде сьогодні її першу у житті лінійку! Прийде, щоб побачити свою гарну доньку!
– Владо, щось не так? Не бійся, я стоятиму недалеко, з іншими батьками, ти мене бачитимеш, — підбадьорювала мама, помітивши, що дівчинка весь час дивиться на всі боки.
А вона не боялася, шукала очима батька. «Звичайно ж, він тут, просто я його не бачу у цьому натовпі. А раптом і він мене не побачить? – з тривогою думала дівчинка. Усю лінійку Влада шукала очима тата у натовпі батьків. Та так і не знайшла.
Коли вчителька їх повела до класу, дівчинка щосили стримувала сльози, щоб не розплакатися від образи. Ну як же так? Вона така гарна, а тато її не бачив. “А може, бачив? Може я просто не змогла його знайти? Ну, звісно! Звичайно, він мене бачив, адже я стояла в першому ряду!» — і з цією думкою вона весело подивилася на вчительку та своїх однокласників.
– А де тато? Він чекає на нас вдома, так? – Були перші слова Влади, коли мама її вела зі школи додому.
— З чого ти взяла? – здивовано спитала мама.
— Ну, як же, адже я сьогодні пішла до школи… Тато не міг не прийти… Адже він приходив на лінійку, правда? Ну, скажи, адже, правда?
Жінка важко зітхнула:
— Не знаю, Владо… я його не бачила.
А вона поспішала, дуже поспішала додому, не бажаючи вірити матері, а потім довго й гірко плакала, бо в квартирі тата не виявилося, і вигадати вже більше нічого не можна було. Мама заспокоювала Владу, казала, що, мабуть, тата не відпустили з роботи, що він прийде іншим разом.
І Влада почала чекати цього іншого разу. Вона чекала щодня і зовсім не знала, що її мати, бачачи страждання дитини, зустрілася зі своїм колишнім чоловіком, який, до речі, аліментів на доньку не платив, мотивуючи тим, що не став ділити квартиру.
— Олександре, мені нічого не треба від тебе, але Влада… Вона чекає на тебе щодня, я втомилася їй брехати. Прийди, невже це так важко.
— Прийди… — невдоволено хмикнув колишній чоловік, — це ж треба щось їй купувати в подарунок, а в мене й так грошей не вистачає. І взагалі, нема чого дитині брехати.
— Та щоб ти подавився своїми грошима…
Ішов час. Влада дорослішала. Була вона дуже тихою, слухняною дівчинкою, намагалася допомагати матері. Тепер вона вже знала, що їхній батько покинув.
— Жадібний він дуже, — казала мама, — йому було шкода витрачати на нас свої гроші.
Влада тільки важко зітхала. У її серці ще не було образи на батька. Вона дуже старалася і навчалася на відмінно не тому, що була така цілеспрямована чи свідома, а тому, що дуже хотіла сподобатися татові, який продовжував жити у її дитячій душі.
— Мені так хотілося, щоб він хоч раз прийшов, почув, як мене хвалять вчителі у школі, побачив мої успіхи! Мені так хотілося, щоб він мною пишався…, — згадувала вона згодом.
А зараз вона казала:
— Мамо, у мене незабаром день народження, давай запросимо тата. Ти скажи йому, що мені не треба від нього подарунків! Нехай прийде просто так… мене привітати…, — і швидко тікала до своєї кімнати, щоб мати не бачила сліз.
А потім весь вечір у свій день народження сиділа, як на голках, чекаючи на дзвінок у двері, який так і не пролунав. Влада закінчила школу із золотою медаллю. Наближався випускний вечір, на якому урочисто вручатимуть атестати. Гарна сукня була пошита.
Навіть бабуся з дідусем приїхали з села на тиждень погостювати, щоб піти і подивитися на свою красуню і розумницю внучку. Влада вже дві години сиділа на лавці біля будинку, де живе її батько. Вона багато думала і, зрештою, наважилася сама запросити його на випускний. Нехай він побачить, якою вона стала! Тоді він зрозуміє, що був не правий, кинувши їх, а потім скаже:
— Пробач мені, доню, я був дурень, а ти молодець, я дуже тобою пишаюся!
І хоча минуло стільки років, Влада впізнала батька відразу, щойно він вийшов з-за рогу. Якась гаряча хвиля захлеснула її тіло, від хвилювання в роті пересохло. Ось він проходить повз, мимохіть кинувши погляд на незнайому дівчину, прикладає ключ до дверей, ще пару секунд і він сховається в під’їзді.
– Тату, – відчайдушно скрикнула Влада.
Він завмер, обернувся і втупився в дівчину.
– Тату, це я, Влада, – підскочила вона до нього.
– Владо? Виросла вже, якось байдуже пролунали слова.
— Так, я ось школу закінчила із золотою медаллю, поїду до столиці вступати на…
— У мене немає грошей, тож на мене не розраховуй, — швидко перебив батько.
Влада розгубилася.
— Я… я… загалом, я не прийшла грошей просити…
— А навіщо ж тоді прийшла?
— Я хотіла запросити тебе на свій випускний вечір у школі…
– У школі, а що я там не бачив…
Далі Влада не стала слухати та втекла. Саме тоді вона зрозуміла, наскільки по-дитячому наївними були всі її думки та почуття про батька, як… саме в цей момент назавжди закінчилося її дитинство. Влада закінчила університет, їй пропонували залишитися в аспірантурі, але мама сильно хворіла, і дівчина повернулася до рідного міста.
Влаштувалася на роботу за фахом, тут же познайомилася з хорошим хлопцем. Через рік вони одружилися, народилася донька, а за два роки і ще одна. Про батька Влада більше ніколи не згадувала. Їй виповнилося 30 років. Тож вдало випав цей день на суботу!
Влада весело крутилася на кухні, готуючи. Мама у дитячій кімнаті гралася з дітьми, чоловік поїхав на вокзал зустрічати своїх батьків, які здалеку спеціально приїхали привітати невістку. На всю квартиру пролунав дзвінок домофону.
— Ой як швидко, а в мене ще стіл не накритий, — скрикнула Влада і побігла відчиняти.
Щаслива усмішка повільно сповзла з її обличчя, на порозі стояв постарілий батько.
— А я прийшов з днем народження тебе привітати. Чув, ти вийшла заміж, а на весілля мене не запросила, пошкодувала за місце в ресторані заплатити… недобре. Я ж твій батько, зауваж, вже досить літній, мені й допомога потрібна… а ти зовсім про мене забула. Владо, не годиться батьків цуратися… Я ось пам’ятаю, що в тебе ювілей, прийшов…
— А чи не пізно ти прийшов, тату? І совістити мене не треба. Колись я чекала на тебе щодня, мені так хотілося, щоб у мене був батько… Але тебе не було… ти навіть на мій випускний не прийшов… А тепер ти мені не потрібен. Я не запрошувала тебе на свій день народження, тож вибач.
— І що, батька на поріг не впустиш?
– Не пущу, – Влада рішуче зачинила двері.
Він довго стояв біля зачинених дверей. Кілька разів його рука поривалася натиснути на кнопку дзвінка, але безсило опускалася. Скільки б він ще так стояв не відомо, але двері ліфта відчинилися і звідти шумно вивалилися з сумками, коробками, квітами двоє людей похилого віку і чоловік.
– Ви до нас? – Запитав молодик.
— Ні, я поверхи переплутав, — поспішно відповів батько Влади.
Він повільно йшов униз сходами, і чув, як інші люди вітали його доньку. «Доню, вітаємо!» – хлестало батогами, пробуджуючи скам’яніле серце….
