– Скажи спасибі, що в дитбудинок не здали, – хмикнув брат.
– Може й краще було б! – вигукнула Марія в розпачі.
Брат нічого не відповів. “Йому-то що! У нього все було. Абсолютно нормальне дитинство, – думала Марія, дивлячись на Ігора, – Незрозуміло тільки, чому його не було в мене? У чому моя вина?”
– Мати не засмучуй своїми слізними історіями, пішла вона, а коли прийде, не знаю, – нарешті сказав брат. – Іди собі краще. У тебе тепер своя сім’я. У нас – своя.
Марія зрозуміла, що немає в неї ніякої ніде сім’ї. Одна на всьому білому світі. Хоча вона була одружена з хорошою людиною. Але, як виявилося, такою ж байдужою, як і всі, хто її оточував. Але цей союз був усе ж таки кращою альтернативою життю в сім’ї, в якій тебе вважали чимось на кшталт непотрібного непорозуміння, що всім заважає.
Батько пішов від них із матір’ю, коли Марії було п’ять років. Батьки розлучилися, був великий скандал. Дівчинка знала (хоча мати сердилася і говорила загадками), що причиною стало те, що в батька з’явилася інша жінка. І навіть інша дочка.
Мати, Олена Артемівна сильно ображалася і злилася на чоловіка (що було цілком зрозуміло), але не менш сильно вона злилася і дратувалася на Марію.
Дівчинка була точною копією батька. Посмішка, ямочки на щоках, розріз очей, хода. Шикарне світле волосся, слухняне, трохи кучеряве і падаюче на чоло дівчинки, нагадувало Олені Артемівні колишнього чоловіка. Зрадника. А вже коли донька починала сміятися…
– Марію, замовкни! – лаялася мати. – Не можу чути твій сміх! Бісить! У тебе такий самий безглуздий сміх, як у цього твого татуся.
Мати намагалася не вимовляти ім’я колишнього чоловіка. Їй було огидно. Вона часто плакала і проклинала його, на чому світ стоїть. Марія пам’ятала, як застала одного разу матір, яка сиділа за столом і рвала маленьку фотографію батька, що невідомо як завалялася в шухляді її столу. Мама з такою люттю порвала її на дрібні клаптики, з таким кам’яним обличчям, що дівчинка навіть трохи злякалася.
А потім… Потім мати пішла на кухню, кинула шматочки в раковину і спалила їх. Після цього на її обличчі з’явився мстивий вираз, і навіть якесь диявольське задоволення.
Марія дивилася на матір і тихо плакала. Все ж вона сумувала за батьком і за тим життям, яке було в них до того, як він пішов. І не розуміла, навіщо він пішов? Адже можна було продовжувати жити з ними і спілкуватися з тією новою тіткою, і дівчинкою. Можливо, вони б навіть потоваришували… Марія була дуже наївна і занадто добра.
Незабаром Олена Артемівна знову вийшла заміж. Новий чоловік виявився хорошою людиною, і зажили вони цілком дружно. Він добре ставився до Марії, ніяк не давав зрозуміти, що та йому не рідна дочка. Через рік у них з’явився син.
У Марії з’явився маленький братик.На вигляд усе було тихо, мирно, дружно. Але якщо придивитися, то ні. Вітчим майже весь час був на роботі – він намагався забезпечити сім’ю. А мати все більше віддалялася від Марії, поки вона не стала для неї зовсім чужою.
Начебто в неї була нова сім’я, а Марія – з тієї, старої, про яку хочеться забути, як про страшний сон, ну або, принаймні, про не дуже вдалий період. А Марія своїм виглядом нагадує. Цього Олена Артемівна їй пробачити не могла. Тому й вирішила дистанціюватися від доньки. Ну, наче немає її.
Марія росла тихонею. Навчалася добре і навіть відвідувала музичну школу. Це вітчим запропонував відвести її туди. “А що? Непогана думка! – вирішила Олена Артемівна. – Менше буде під ногами мішатися”.
Між дітьми суперечок не було. Марія була не конфліктна і не заздрісна. Брат же, Ігор, просто знав, що його люблять, і він най-най, і тому з самого раннього дитинства дивився на сестру зверхньо і з великою гідністю, усім своїм виглядом показуючи, хто тут головний.
Але Марія не сперечалася. Їй не потрібна була ця пальма першості. Вона просто хотіла людських стосунків і тому “на рожен” не лізла, гострі кути згладжувала, терпіла заради відчуття уявного благополуччя.
Дні народження дітей разюче відрізнялися. Марійкин проходив “так собі”. Друзів їй кликати не дозволялося. Відзначали в тихому сімейному колі. Торт. Без свічок. Чай. Цукерки. Скромні подарунки. Переважно що-небудь потрібне: кофта, куртка, черевики.
Брату ж подарунок підбирався довго і ретельно. Загортали в подарунковий папір і вручали урочисто. На торті свічки: рівно стільки, скільки виповнювалося років. Усі плескали в долоні, дивлячись як кволий від народження Ігор намагається їх задути.
Марія одного разу не витримала і трішки допомогла. Усі насварилися і сказали, що вона захотіла вкрасти бажання брата, яке він загадав, адже воно тепер не збудеться! Яка погана дівчинка…
З бажаннями там було все гаразд. Велосипед, комп’ютер, іграшки дорогі. Усе, що бажалося, відразу ж реалізовувалося. Ігор ріс небагатослівний, тихий. Згодом Марія навіть стала його трохи побоюватися.
Дивишся на нього і не знаєш, про що він думає. Такий весь загадковий і зарозумілий.
Батькам же здавалося, що це були ознаки високого інтелекту і таланту. Якого? Ну, Ігор поки ще не визначився, і мучив батьків своєю непостійністю. Спробував займатися і тим, і цим, але надовго його не вистачало, зате потім на пам’ять залишалася вся атрибутика.
Скейтборд із повним захистом і шоломом. Одяг, взуття, каска, обв’язка, мотузки, карабіни для заняття скелелазінням, мольберт, фарби і дорогі пензлі з салону для художників, для малювання, – одного разу Ігор побажав випробувати себе в ролі живописця. І багато всього ще.
Марії ці речі чіпати не дозволяли. Вона могла їх зіпсувати. Дивлячись на “мазню” брата, вона думала, що це він якраз усе псував. Ніякого таланту до малювання в нього не було. А так само до скелелазіння і скейтбордингу.
Ігор, як був кволий і неспортивний, так і залишився. На айкідо походив трохи більше, ніж на все інше, але закинув. Як почав тренер давати складні вправи, так Ігор і “здувся”. А ще, йому завжди і всюди було нудно.
Мати говорила, що Марія вчиться не дуже, впритул не помічаючи, що “не дуже” якраз вчився Ігор. А Марія закінчила школу майже на одні п’ятірки і навіть вступила до вишу. Усе добре в неї було, без проблем. Тихо й непомітно. Адже вона так не хотіла засмучувати матір.
– У який би інститут тебе засунути? – голосно запитувала Олена Артемівна. – Талантів ніяких немає. Середнячок… Навіть не знаю. Поруч є машинобудівний. Їздити недалеко. Давай, дуй туди. Може, вступиш на бюджет. А ні, так підеш в магазин продавчинею. Там усіх беруть. Хоч користь від тебе буде.
Вітчим мовчав. Він завжди був згоден з Оленою Артемівною. У тому, що стосувалося дітей, він їй повністю довіряв.
Марія вступила. Вивчилася. Відправилася працювати на завод інженером. А потім вийшла заміж за простого хлопця, колегу.
Він проявив до неї увагу, стали зустрічатися. Мати дізналася про це і наполягла, щоб донька запросила його додому. Чоловік несподівано легко погодився. Олені Артемівні він здався надійним, і вона відразу ж “взяла бика за роги”.
– Є де жити-то вам після весілля? У нас тісно.
Марія стала просто пурпуровою і потупила очі. Вони зустрічалися всього місяць, ні про яке весілля ще не було й мови. Просто гуляли. Навіть освідчення в коханні ще не прозвучало. Однак чоловік не розгубився:
– Є. У мене квартира бабусина. Там будемо жити. А Марія мені подобається, тож весіллю бути.
Марії здалося, що її, як корову, обирають на ринку, і від цього їй стало страшенно некомфортно. Мати намагалася її “сбагрити”. Це було очевидно! Нарешті їй випала така можливість, і вона вчепилася в неї обома руками.
Так і одружилися. Ніякої пропозиції руки і серця, не було. Ніякої романтики і поцілунків під місяцем. Її новоспечений чоловік, Геннадій, немов виконав якийсь пункт у своєму життєвому плані. І Марія виявилася найбільш підходящою кандидатурою.
– Ти мене кохаєш? – запитувала жінка.
– Звичайно! – відповідав Геннадій. – А інакше, навіщо б я з тобою одружився?
– Не знаю… – зітхала Марія. Вона немов пливла за течією.
Перший час вона сумувала за домом. Чоловік виявився такий самий небагатослівний, як і брат Ігор. Поговорити з ним було особливо ні про що. Найбільше він цікавився футболом, навіть робив ставки на матчі. Марії це здавалося жахливо нудним. Нічого їх не пов’язувало, навіть ліжко, де не було ніяких почуттів. Там теж було все дуже нудно…
Марія кілька разів приїжджала додому, але матір не заставала, тільки Ігоря. Все-таки вона продовжувала тягнутися до неї, і відчувала, що це рідна людина, і жадала спілкування. Але нічого так і не отримувала.
Якось так вийшло, що вітчим почав вживати. Мати вигнала його і залишилася сама зі своїм коханим Ігорем, який на той час перетворився на здоровенного бовдура, утім, залишаючись усе таким же кволим.
Він тягнув із матері гроші й нічого не робив. До вишу не вступив. Усе продовжував шукати своє місце в житті. Щоправда Марії здавалося, що він його вже знайшов – це був дім, поруч із мамою, комп’ютером і зручним кріслом.
– Я чекаю на дитину.
Мати якось дивно подивилася на неї і сказала:
– Сподіваюся, у тебе все складеться, не те, що в мене…
Вона вперше здалася Марії ближчою, ніж будь-коли. Щойно вона дізналася про дитину, то відчула, що хоче поділитися з матір’ю цією новиною. Ось тепер вони зможуть зрозуміти одна одну.
– І ти хоча б любитимеш цю дитину, – додала Олена Артемівна.
У Марії мороз пішов по шкірі. “Нічого не ближче, – гірко подумала вона. – Мати у своєму репертуарі. Мені знову вказали на своє місце…”
Чоловік спочатку пожвавився від думки, що стане батьком, а потім, коли з’ясувалося, що Марія чекає на дівчинку…
– Ну ось! Хлопця не могла чи що, га?! З ким я футбол обговорюватиму? Бабине царство! Тьху! – заявив чоловік. І втратив будь-який інтерес до очікуваного малюка.
Зате коли з’явилася дівчинка Поліна, ось тоді Марія відчула просто приголомшливу хвилю любові до рідної істоти. Вона піклувалася про дитину з великою охотою і просто розчинялася у своєму материнстві.
Олена Артемівна сухо привітала доньку. Одного разу Марія до них з Ігорем навіть їздила в гості з малечею, але мати заявила, що за дві години, що донька з онукою там перебували, втомилася від дитячого крику й метушні. Тому просила не приїжджати більше. І онучка її не дуже цікавила. Про що вона і заявила.
– Досить триматися за мою спідницю, Марію! Що ти не виростеш-то ніяк! Уже дитину у світ привела, а все “мама, мама”! Навіщо я тобі?! Що ти приїхала? Могла просто фото надіслати. Їдь і живи там своєю сім’єю! Залиш мене в спокої!
По обличчю Марії текли сльози. “Усе, – вирішила вона. – Більше сюди ні ногою. Вочевидь мені, і справді, настав час зрозуміти, що немає в мене ніякої сім’ї. І матері немає”
Незабаром сталася сумна подія. І матері справді у Марії не стало. Вона не переживала, перегоріло вже все. Однак Ігор сумував.
Квартиру вони з братом поділили. Трикімнатна в хорошому районі “перетворилася” на дві однокімнатні. На той час і в сімейному житті у Марії настала криза.
Геннадій став ходити наліво. Це було цілком передбачувано, адже їх ніколи нічого не пов’язувало. Але Марії тепер було куди йти. І вона розлучилася з ним. Достойно так розійшлися. Без скандалів.
Полінка росла і радувала маму. Вони жили з нею буквально душа в душу. Ні-ні, та й згадувала Марія про те, як ставилася до неї її власна мати. І не розуміла. Як же можна так обходитися з рідною людиною?
