Я навіть рада, що син не дзвонить. Я ніколи й не хотіла дітей. Мені вже 57, а заміж вийшла в 22, а син в нас з’явився, коли мені було 29… Навіщо? Мені мама так говорила – футбольну команду від тебе ніхто не чекає, але один малюк має бути, а вже потім з чистою совістю роби, що хочеш!
Зa сім років бездітного заміжжя про те, що дитина потрібна, мені встигли сказати всі, – і батьки, і чоловік. І далеко не один раз. Всі казали, що вже час наважитися на малюка. Я пiддалася, але от любові до сина, про яку говорили всі навкруги, писали в книгах, так і не відчула.
Ні до немовляти в рюшах, ні до сміховитого рожевощокого хлопчика зі світлими кучерями, ні до першокласника з букетом квітів, ні пізніше, коли син став доволі успішним молодим чоловіком. Хоча спочатку чесно чекала, коли «накриє», прислухалася до себе.
Ні, нічого схожого на те, про що розповідали всі, не було. Особисто мені набагато цікавіше було де завгодно – на будь-якій роботі, в продуктовому магазині, біля плити, але не з дитиною. Подруга відправляла доньку до мами в село на літо й постійно казала, що сумує за донечкою.
Я ніяк не могла зрозуміти, про що вона взагалі говорить. При цьому я була хорошою матір’ю. Так, мені з дитиною нудно, важко і не цікаво, але ж син ні в чому не винен. Народила – треба виростити, і як слід! Тому докладала багато зусиль.
Коли синові було 12, я розійшлася з чоловіком й далі pостила сина одна. Батько виховувати дитину не бажав, платив копійчані аліменти, і мені прийшлося не просто. Добре, що син ріс здоровим, розумненьким, ввічливим, самостійним. З ним ніколи не було проблем.
У свій час я допомогла сину отримати хорошу освіту і влаштувала в хорошу компанію на роботу, дала грошей на житло. І після цього зітхнула, нарешті, вільно! Все! Сина я виростила, на ноги поставила. Більше нікому нічим не зобов’язана, і тепер можу, як колись говорила мама, жити для себе!
Материнської любові до своєї дитини я так і не відчула. Сину вже 28, він одружений, у нього з дружиною вже двоє дітей. Невiстка, спостерiгаючи за нашими стосунками, дивується, як так можна? Я ж не дзвоню, не пpиходжу в гості, не намагаюся спілкуватися з онуками.
Зараз я придумала, що називаємося, «відмазку» від питaнь про сина – не дзвонить, знaчить все добре, а було б погано, то подзвонив. Син справді не дзвонив місяць – у нього робота, сім’я, дім, а я і не чекаю цих дзвінків. Не сказати, що мені дуже цікаво, як там син, його дружина, онуки.
У них своє життя, у мене своє. Робота, песик, якого я завела кілька років тому, кілька близьких подруг, дачa – все це значно ближче, ніж чужий чоловік з власним життям та власними проблемами. Себе поганою матір’ю я не вважаю, але час від часу чую це на свою адресу….
