Я щиро не розумію, звідки взявся культ недоторканності рідної домівки. Моїм батькам, наприклад, дісталася трикімнатна квартира тільки тому, що у них народилися я з братом. От не мали б вони дітей, до сих пір тулилися б в тісній малосімейці.
Вони ж вважають, що я не маю рації, і всіляко намагаються мене спровадити на вільні хліби. Мовляв, тобі вже за 30, пора заробляти на свій кут.
А нічого, що цей кут у мене вже є? Адже держава виділила їм таку солідну житлоплощу з розрахунком на те, що там будемо проживати ще й ми з братом!
Мати постійно наводить як приклад брата Миколу, який ще в 24 роки з’їхав на орендоване житло. Я ж вважаю, що витрачати гроші на оренду квартири нерозумно, коли є власні квадратні метри, нехай і поряд із батьками.
Я не раз пропонував розміняти трикімнатну на дві квартири поменше. Раз вже я їм з батьком так заважаю, це вирішило б усі проблеми.
Так вони рогом вперлися. Кажуть: «Ми на це житло всю свою молодість витратили – працювали день і ніч. Ні про який розмін мови бути не може. Як нас не стане, вирішуйте з братом, як хочете. А до тих пір ми з батьком будемо жити тут ».
Брат мене теж не підтримує. Каже, що батьківський будинок – це святиня і нічого на нього зазіхати.
Звичайно, він у нас везунчик. Пощастило отримати хорошу роботу, тепер спокійно може жити окремо і виражати свої думки.
Я ж простим охоронцем працюю в супермаркеті, зірок з неба не хапаю. Ось куди мені з’їжджати зі своєю мінімалкою? Навіть на продукти вистачати не буде.
Ось народився б дівчинкою, і ніхто б мені й слова не сказав. Будь хоч 20, хоч 30, хоч 40 – все одно. Сиди вдома і чекай, поки заміж покличуть. А до тих пір можна взагалі ні про що не морочитися. Хіба це справедливо?
