Для мене завжди була чужа ідея, в якій мати, це такий ідол, якому треба беззаперечно підкорятися, поважати та слухати. Особливо дратує, коли оточуючі починають доводити, що моя думка неправильна. Особливо, якщо це її друзі, яким вона стабільно скаржиться на мене.
При цьому вона чомусь упускає подробиці, чому я так до неї ставлюся. Свою матір я ненавиджу, за те, що вона нездатна думати головою. Коли я була у ніжному віці, мати зрадила мого батька, а потім у подробицях розповідала йому, як це було.
Зрозуміло, згодом він зрадив їй, ось тільки не разово, а завів постійну коханку, самолюбство матері було зачеплене настільки, що перед фактом батьківської подвійної сім’ї, вона поставила мене в десятирічному віці, на мій день народження, кумедно правда?
А після пішли десять років скандалів, криків, взаємних закидів. Батько не хотів розлучатися з двох причин: неповнолітня я та моя хвороба. На жаль, моя нервова система, попри досить міцну психіку, навряд чи здолала б настільки потужний удар під дих. Одним із проявів моєї хвороби є мігрень.
Ну, як мігрень? Уявіть, ніби у вашу голову вкручують шурупи, різко падає зір, без затемнених окулярів взагалі очі не відкрити, німіє ділянку від кінчиків пальців лівої руки, до скроні, що дуже неприємно, досить моторошно виглядає, коли намагаєшся посміхнутися, а лівий куточок рота не реагує.
Іноді мені здається, що він звинувачує в цьому себе, проте не виключаю того, що якби не їхні скандали, які так вимотували мої нерви, моя схожість із живим трупом була б значно меншою. Протягом цих десяти років моє існування можна було охарактеризувати, як між молотом і ковадлом.
Мати намагалася довести свою правоту, батько просто втомився від її скандалів та сцен ревнощів. До 15 років на мене не звертали уваги, моє життя було надано мені цілком і повністю, а потім виявили цю хворобц. Як же тоді заметушилися батьки, згадали все-таки, що вони мають дитину.
Почалися лікарні, аналізи, ліки, знову скандали і два роки домашнього навчання. Потім вступ до університету, закінчення першого курсу та один іспит. Потім я бачу в списках тих, хто вступив на мій факультет, сестру коханки батька. Завалила іспит, бо дуже не хотілося мені з нею вчитися.
Складно бачити нагадування про те, через кого моє життя отруюється, і до цього дня, а потім інший університет, на іншому кінці країни, на ненависній спеціальності, на якій нині я не вважаюсь студентом, що мене радує. Ось тільки коли я починаю жити з матір’ю, я дізнаюся, що в неї є коханець.
Він тупий, як пробка. Ця тварюка дозволяє собі ходити при мені в трусах, і робити недвозначні натяки на їхнє проведення часу з матір’ю. Чомусь вважає, що йому все дозволено. Мати ж, яка старша за нього на 10 років, жодних спроб вплинути не робить, швидше, активно складає йому компанію.
Мати щодня довбає мій мозок особистим життям батька, який наразі через роботу живе у сусідній країні. І так, вони не розлучені. Посварилися і не спілкуються. Дивлячись на шлюб своїх батьків, я розумію, що мати свою родину не хочу.
Не хочу, щоб мати мала якісь контакти з моїми дітьми, якщо ж я таки ними обзаведусь. Я емоційний інвалід, тому що патологічно не можу відчувати будь-які емоції, окрім болю та розчарування, не можу довіряти людям, боюся обману, тому що все життя мене обманювала власна родина.
