Почувши кроки на сходах, Маруся на пальчиках відійшла від дверей, до вічка яких ще хвилину тому притискалася.
— Твоя йде, збирайся! — наказала вона Івану, який поважно розвалився на ліжку.
— Прямо зараз?! Ось так одразу?! — капризно вигнувши товсті губи, невдоволено промовив Іван.
— Одягайся! — кинувши коханому в обличчя футболку та джинси, безжально наказала Маруся.
— Ти мене, Маріє, зовсім не любиш. Використовуєш тільки… — ображено бурмотів Іван, натягуючи джинси.
— Іване, не скигли. Ти, до речі, теж не в програші, — перервала Маруся жалісливі висловлювання.
Коли пів року тому, незабаром після того, як розлучення залишилося позаду, Марусі повідомили, що її яєчники «втомилися і хочуть на спокій», вона не відразу зрозуміла, про що йдеться.
— А можна простіше? Я всю цю вашу лірику не розумію! — вимагала Маруся.
— Якщо простіше, то для того, щоб зробити дитину, у вас залишилося пів року, максимум рік, приблизно в цих межах, — поглянувши на пацієнтку поверх окулярів, пояснив лікар.
— Тобто як це?! — не повірила Маруся, — Мені всього тридцять шість! Що за нісенітниця?! Ви що, з глузду з’їхали?!
— Так буває. Не часто, але трапляється, — м’яко пояснив лікар, не звертаючи уваги на грубість, пропустивши її повз великі волохаті вуха з довгими мочками.
Цього лікаря Марусі порадила одна з постійних клієнток, з якою вже давно склалися добрі, довірливі стосунки, що вийшли за межі салону.
— Ось тобі номер телефону, — вислухавши побоювання Марусі, сказала подруга, — лікар чудовий, знає свою справу і любить її, не дає порожніх обіцянок, якщо є проблема, каже як є. Іди, не зволікай.
Маруся подякувала й поспішила на прийом до лікаря, не відкладаючи візит на потім.
Не було підстав не довіряти сказаному, але повірити, прийняти — не виходило.
«Час від часу помиляються всі, навіть дуже досвідчені лікарі з репутацією», — оптимістично подумала Маруся і вирішила звернутися в інше місце, потім у третє і, нарешті, у четверте.
Результати, на превеликий жаль, безнадійно збіглися, і Маруся, будучи діяльною людиною, поставила собі за мету будь-що народити дитину до тридцяти восьми років.
Перше, що вона зробила, — це погодилася на чергове запрошення на вечерю від одруженого власника мережі салонів — Арсена.
Почувши довгоочікуване «гаразд, ходімо», Арсен не повірив своєму щастю й ще двічі протягом дня перепитував, чи не помилився він? Чи правильно зрозумів?
Крім Арсена, на прикметі був сусід Іван, також одружений, причому з такою мегерою, що Маруся дивувалася, як йому вдається зраджувати їй чи не з усіма симпатичними жінками в радіусі кілометра.
Іван уже кілька років задивлявся на апетитну Марусю, щоразу при зустрічі хитро примружуючи масляне око.
І якщо раніше Маруся гордо задирала носа й намагалася якнайшвидше втекти, не бажаючи мати справу з одруженими чоловіками, то після новини про «втомлені яєчники» почала привітно посміхатися й недвозначно натякати.
Хтивий Іван швидко збагнув, що вітер змінився, сусідка не жартує і треба скористатися, поки вона не передумала.
Від природи гаряча, темпераментна Маруся, прагнучи не упустити останній шанс, старалася щосили, демонструючи коханцям яскраве небо у великих діамантах.
— Тільки інтим, нічого більше, — заявила Маруся обом, щоб вони не плекали ілюзій і не побоювалися претензій, — я ще молода жінка, мені потрібен чоловік регулярно. Без зобов’язань, без претензій.
— А гроші? Тобі потрібні гроші? — запитав практичний Арсен, який вважав своїм обов’язком матеріально підтримувати жінок, з якими спав.
Від грошей Маруся не відмовилася.
«Якщо все вийде, на мене чекають великі витрати», — справедливо міркувала вона.
— Спосіб життя не зміню, навіть не заїкайся, — проголосив самовпевнений, недалекий Іван.
Ледь не розсміявшись йому в обличчя, Маруся сказала:
— Ти занадто високої про себе думки, милий друже. Зовнішність у тебе, звичайно, чудова, тут не посперечаєшся, але… Нізащо б з тобою не зв’язалася, якби не мої ледарі…
— Які ледарі?! — здивувався Іван.
— Не має значення, — ухилилася Маруся й потягнула вродливого Івана в ліжко, де зробила все, щоб він про все забув.
Кілька місяців по тому Маруся відчула нездужання й зрозуміла, що мета досягнута. Від кого саме, вона не знала, та й знати не хотіла. Яка різниця?
— Скоро ти станеш батьком, — порадувала вона кожного з чоловіків.
— Якщо хочеш, щоб дружина не дізналася, підготуй гроші, — налякала Маруся самозакоханого Івана.
— Скільки? — миттєво збліднувши, уточнив той.
— П’ятсот тисяч, і можеш забути про моє існування.
— Я знайду. Обіцяю, — буркнув Іван.
— Навіть якщо ти проти, я народжу, — оголосила Маруся Арсену.
— Народиш сина, я допомагатиму все життя, — урочисто пообіцяв благородний Арсен, який виховував трьох дочок.
— Ну ти й стерво! — розреготалася подруга, дізнавшись подробиці.
— Нічого подібного, — погладжуючи круглий, як м’яч, живіт, заперечила Маруся, — я просто скористалася своїм останнім шансом.
Маруся не збрехала: вона дійсно не мала наміру псувати нікому життя. П’ятсот тисяч, витягнутих з переляканого Івана, лягли на депозитний рахунок як залізобетонна подушка безпеки.
Сам сусід після передачі грошей перетворювався на тінь щоразу, коли бачив Марусю в під’їзді, і прослизав повз, притискаючись до стіни.
З Арсеном все склалося інакше. Чоловік, який роками мріяв про спадкоємця, розквітнув. На сьомому місяці Маруся просто пішла в декрет зі свого салону, доручивши керування адміністраторці.
Арсен оплатив найкращу приватну клініку, регулярні аналізи, вітаміни та навіть особистого водія, щоб «мати його майбутнього сина» не штовхалася в громадському транспорті.
Маруся приймала турботу спокійно, без зайвої сентиментальності. Вона чесно дотримувалася угоди: нічого не вимагала, не влаштовувала сцен і не претендувала на статус дружини.
У призначений термін у затишній палаті приватного пологового будинку на світ з’явився хлопчик. Міцний, темноокий і надзвичайно спокійний.
Коли Арсен уперше взяв згорток на руки, на його очах з’явилися сльози. Він довго роздивлявся крихітні пальчики, намагаючись вгадати свої риси.
— Як назвеш? — тихо запитав він, не зводячи очей із дитини.
— Марк, — упевнено відповіла Маруся, поправляючи подушку.
Арсен не заперечував. За кілька днів під вікнами пологового будинку стояв новенький позашляховик — подарунок за сина, а на ім’я хлопчика було відкрито рахунок із сумою, якої вистачило б на навчання в будь-якому університеті світу.
Минуло три роки.
Маруся розквітла ще більше. Вона повернулася до улюбленої роботи, мала власне житло, фінансову незалежність і, головне, свого маленького Марка, який рос допитливим і кмітливим хлопчиком.
Одного сонячного дня, прогулюючись із сином у парку біля будинку, Маруся помітила знайому постать. На лавці біля дитячого майданчика сидів Іван. Здавалося, за ці роки він схуд, втратив свою колишню поважність, а в очах згасла та промениста маслянистість.
Поруч із ним стояла його дружина — владна жінка, яка щось голосно й невдоволено йому вичитувала.
Іван підвів очі й зустрівся поглядом із Марусею. Потім він побачив трирічного Марка, який завзято бігав за голубами. У хлопчика були такі ж темні, трохи хвилясті каштанові пасма й характерна горда постава.
На секунду в очах Івана спалахнув здогад, а за ним — німий жаль про втрачені п’ятсот тисяч і про дитину, до якої він тепер не мав жодного відношення. Вона була для нього чужою.
Маруся лише легенько поправила сонцезахисні окуляри, привітно, але відсторонено кивнула сусідові й міцно взяла сина за маленьку ручку.
Вона виконала свій план на всі сто відсотків. Її “ледарі” подарували їй головне щастя в житті, а як саме вона цього досягла — залишиться її маленькою таємницею.
