Мої родичі мені вороги. Почалося все давно, але я не надавала значення. Наша сім’я велика.
У моєї мами є 2 сестри та брат. У нього дружина моя ровесниця і ми товаришували. Бабуся – голова сім’ї і все завжди біля неї. Я теж дуже її любила, а зараз лише ненависть.
А почалося все з моєї вагітності. Я працювала зі своєю тіткою (вона моя змінниця), а коли я завагітніла, вона почала мене виживати з роботи з декретних.
Вони мали домовленість із начальством. Вона будувала підступи, у мене навіть була загроза викидня. Вона кричала, щоб я звільнилася, навіть хотіла поставити під статтю, і всі родичі прийняли її позицію.
А коли ми з нею остаточно посварилися, то бабуся кричала на мене вагітну з прокльонами за те, що я з тіткою посварилася, точніше, відстоювала свою позицію. І ось я все стерпіла, а бабуся на той час жила з мамою.
Ось історія про дружину дядька. Вона тоді народила другу дитину, і моя мама постійно сиділа з її дітьми, кожен день майже, і я теж допомагала я їй завжди.
У неї проблеми з чоловіком були і з фінансами. А третя тітка приїжджала в гості із села. У цей період моя мати важко захворіла, і коли їй прийшли її аналізи, вона дізналася і сказала всім.
Але дві тітки і дядько беруть своїх дітей і призводять до мами, а самі відпочивати. Навіть не підтримали ані морально, не фінансово.
Тоді я народила дочку. Приїхали ми додому, все привітали, але згодом почалося. Заздрість, чи що? Я не знаю, як їх виправдати.
Вони стали ненавидіти мене та мою сім’ю. Бабуся відвернулася одразу. Якщо дітей сина вона няньчить, і щодня йде пішки до них, то до нас навіть не зайде, хоч вона моя бабуся. Вона ще молода, мою маму вона народила в 15 років.
Я не просила допомоги. Мені хотілося такого ж відношення, як і до інших дітей. Моя дитина молодша за дитину дядька на рік, і теж дівчинка. Почали вони порівнювати.
Спочатку похвалилися своєю, а потім помітили, що моя більше каже в рік, коли та у два ні слова не каже. Бабуся почала злитися.
Я їй дзвоню, розповідаю про свою дочку, чоловіка, а вона перебиває та про їхніх дітей починає говорити. У них застуда, вона плаче, ми у лікарні, вона зовсім не переживає, навіть не зателефонує.
Вони стали збиратися своєю сім’єю, кликати всіх, і мою маму покликали. Загалом усіх, крім мене з донькою та чоловіком.
Отже так щоразу. Мені так прикро! Крім того, вони за спиною обговорюють мене. Але я постійно їм дзвоню, пропоную свою допомогу і допомагаю. Вони мене дзвонять, коли їм погано. Я вислухаю годинами, а тільки я про себе, про сім’ю почну говорити, вони відразу не мають часу слухати.
Чому таке ставлення? Сьогодні звернулася з проханням дрібним, одразу трубки не беруть, хоч пообіцяли. Я тягнуся до них і прощаю, але вони знову роблять боляче.
Як це зрозуміти? У мене після спілкування із ними депресія. За що така ненависть у них до нас?
