Він розплющив очі. У вікно світило сонечко.
— Дякую, Боже, за ще один день у цьому прекрасному світі! — прошепотів старий.
Уже півроку Геннадій Данилович, прокидаючись вранці, першим ділом промовляв ці слова. З того дня, коли йому виповнилося дев’яносто років.
«Як добре було десять років тому! Надя ще була жива, — на очах старого з’явилися сльозинки. Поглянув на величезний портрет дружини, що висів на стіні, і думки поринули в ті щасливі часи.
— Вона постійно бурчала на мене, а я, дурень, сердився. Два роки, як вона пішла. Небагато вже залишилося — скоро зустрінемося. І з сином — теж!»
Геннадій Данилович довго дивився в стелю.
«Чому Захар став таким. Адже в дитинстві був хорошим, займався спортом, два роки в армії відслужив. Одружився… Розлучився… Іринку ми виховували. Як її Надя любила… Зараз онучці вже сорок. Та й доньці її Наталі, моїй правнучці, вже двадцять».
На мобільному заграла музика. Геннадій Данилович, встав. Дочка:
— Тату, з тобою все гаразд?
— Нормально, Катя!
— Льонька за кілька годин до тебе завітає.
«Дочці Каті вже шістдесят три. Подумати тільки. Начебто недавно ми з Надею охали: „Що ти робиш? Тобі тридцять шість, а ти народити надумала. Адже є одна — вистачить“.
А вже й Льонці двадцять сім. Правильно, що народила. Кароліні тоді було десять років. А вона вже всім заявила, що в цій „дірі“ жити не буде. Зараз у обласному центрі. Котедж, машини… Дзвонить… іноді».
Старий, злегка тримаючись за стіну, пройшов на кухню, увімкнув чайник. Пішов у туалет, потім почав голитися й вмиватися. У голову знову закралися думки про сина:
«Шістнадцять років, як Захар пішов. Начебто перед відходом кинув вживати. Навіть якусь жінку знайшов. Жив з нею кілька років. У них народилася дитина.
Моя Надя весь час обурювалася: „Нам однієї Іринки вистачить?“ Онучка тоді вже народила. Їй потрібна була квартира. Нам з Надею грошей вистачало — у мене й пенсія непогана, і за книги добре платили. Правда, всі гроші йшли на онуків. Кароліна, наприклад, поїхала до обласного центру, вступила до інституту, повністю залежала від нас. Адже вона теж онучка. Зараз усі онуки влаштувалися і живуть добре».
Виміряв тиск, здається, нормальний. Приготував чай, продовжуючи думати:
«Чому мені останнім часом часто сниться Захар. Напевно, до себе кличе? Він у сорок чотири пішов. А для мене так і залишився дитиною. Зараз йому вже було б шістдесят.
Ні, він ніби про щось просить. Так, я ніби все в цьому житті зробив. Всім онукам допоміг купити гарні квартири, і старшій правнучці — теж. За моги.ками за всіма доглядаємо. Скоро і моя поруч із Надіною з’явиться. Відчуваю, що останній місяць на цьому світі живу».
Геннадій Данилович довго сидів на кухні, ніби намагаючись вхопитися за якусь думку. І раптом…
«А адже у мого Захара був син від цієї… як її звали? Ольги. Тоді у нас з Надею було стільки проблем з онуками… онучками. Так ось цей хлопчик — мій онук. А я навіть нічого про нього не знаю. Так, так, треба Іринці зателефонувати. Може, вона щось знає?»
Набрав номер онучки:
— Привіт, Ірино!
— Ти що, дідусю? — пролунав радісний голос. — У тебе все гаразд?
— Нормально, нормально! Слухай, мені тут такі думки в голову лізуть. Ти знаєш, що у твого тата перед відходом народився син!
— Звичайно, знаю.
— А ти не знаєш, що з ним?
— Я-то знаю. Це ви з бабусею його не захотіли приймати, — тут голос став привітним і трохи загадковим. — Звуть Михайло, двадцять років. Відслужив в армії. Працює на заводі. Навчається заочно в інституті. Через місяць у нього весілля.
— А я й не знав.
Хвилину стояла тиша, яку порушила онука:
— Дідусю, з тобою все гаразд?
— Ірино, я хочу з ним зустрітися. Ти знаєш його адресу…
— Зараз йому зателефоную. Ми з ним часто спілкуємося. Він хороший хлопець.
Минуло кілька хвилин. Нарешті пролунала мелодія телефону. Онука:
— Діду, я йому зателефонувала. Він прийде до тебе ввечері. Гаразд, бувай. Наталка знову щось охає.
— А що з нею?
— Дідусю, ти що, забув, що твоя онучка скоро стане бабусею, а ти прапрадідом?
Не встиг Геннадій Данилович покласти телефон на стіл, як почув скрип відчинених вхідних дверей. Ключі від його квартири були у всіх родичів.
— Льонька! — посміхнувся господар, виглянувши в коридор.
— Привіт, діду! Приніс тобі курячий бульйон. Мама ще дала булочок. Давай, сідай! — онук махнув рукою і попрямував на кухню.
Курячий суп, як завжди, вийшов на славу. Дружина онука була чудовою куховаркою. Геннадій Данилович завжди радів, коли до нього приходили родичі. Так, вони й приходили щодня. Він навіть знав, що вони склали графік. Сьогодні ось прийшов онук, а завтра — прийде дочка.
Посиділи, поговорили. Онук прибрав посуд і почав збиратися. Уже на порозі дід сунув йому гроші.
— Ось, у вихідні з своїми в парк сходиш!
— Діду…
— Все, все, бери! Це для правнуків. Я, може, останній місяць на світі живу.
— Діду, я це вже років десять чую, — онук розсміявся. — Знову щось цікаве в житті трапиться, і вмир .ти не буде часу.
— Гаразд, іди, жартівнику! — старий махнув рукою й посміхнувся.
***
Цього дзвінка в домофон Геннадій Данилович чекав з нетерпінням, але все одно він пролунав несподівано.
— Вітаю! Я — Михайло, — пролунав голос у трубці. — Мені Ірина сказала… я прийшов…
— Заходь, заходь, онуче! — він натиснув на кнопку і відімкнув замок.
***
Двері відчинилися. Увійшов хлопець. Діда похилило вбік, він схопився за серце і почав опускатися. Перед ним стояв, немов син, що сорок років тому повернувся з армії.
— Що з вами?
Хлопець підняв дідуся на руки, відніс у кімнату і поклав на диван. Швидко витягнув із кишені телефон. Дідусь розплющив очі:
— Не треба, онуче, — спробував підвестися.
— Лежіть! — зупинив його хлопець, але телефон прибрав.
— Он, на тумбочці таблетки. Дай одну!
— З вами, точно, все нормально? — Михайло подав таблетку.
Геннадій Данилович поклав таблетку під язик:
— Ти дуже схожий на свого батька, — дід підвівся, сів на диван. — Ходімо на кухню! Посидимо, поговоримо.
Михайло обійняв його за плечі, відвів до кухні й посадив на стілець.
— Михайле, дістань із холодильника ковбасу, сир, якесь м’ясо, ще те, що там є. Ти, мабуть, після роботи й не їв? Чай наливай!
Хлопець кинувся накривати стіл. Коли закінчив з цим, і вони почали обідати, дід наказав:
— Давай, онуче, розповідай! Я ж тебе один раз бачив, на похоронах твого батька. Ти тоді був зовсім маленьким. Твоя бабуся, Надя, як дізналася, що Захар пішов з життя, схопилася за серце і впала… інфаркт. Прийшла до тями, коли твого батька вже поховали. Довго ми від його см..ті оговтатися не могли.
— Я вас теж пам’ятаю. Мені тоді було чотири роки. Мені сказали, що ви мій дідусь. Тата теж пам’ятаю, він часто хворів, не працював. Я потім тільки дізнався, що бабуся Надя щомісяця давала йому гроші.
Мама незабаром знайшла мені нового тата, але він зник, коли я навчався у другому класі. Ми так і жили в татовій однокімнатній квартирі. І зараз там живемо. Знаю, що цю квартиру татові ви з бабусею Надею купили.
Коли виріс, чомусь стало соромно перед вами за маму. Вона хороша, але… зрозумів, що ви для неї чужі, і вона для вас — теж.
Обличчя Михайла раптом осяяла посмішка.
— Якось після закінчення дев’ятого класу до мене на вулиці підійшла незнайома жінка. І раптом сказала: «Привіт, братику!».
Так я познайомився з Іриною. Відтоді ми часто телефонували одне одному, іноді зустрічалися. Сьогодні вона зателефонувала і розповіла про вас.
Настала пауза. Геннадій Данилович розумів, що треба щось сказати, але минуле не давало зосередитися. І щоб повернутися в сьогодення, запитав:
— Михайле, у тебе скоро весілля?
— Так, через місяць. Дідусю, ви теж приходьте.
— Дякую! Постараюся.
— Ми весілля не влаштовуватимемо. Я запрошу лише Ірину та вас. У моєї Поліни теж, окрім матері, близьких родичів немає.
— Онуче, а де ви жити збираєтеся?
— Спочатку у мами. Потім візьмемо в іпотеку однокімнатну квартиру.
До пізньої ночі розмовляли дід з онуком. Розлучилися по-родинному. Обмінялися номерами телефонів. Геннадій Данилович підійшов до портрета дружини, склав руки, наче в молитві:
— Надя, у нас з’явився онук. Він так сильно схожий на нашого Захара. Його звати Михайло. Який гарний хлопець! У нього весілля через місяць. Надя, почекай трохи, я зараз не можу до тебе прийти. Хочу онукові двокімнатну квартиру купити.
Гроші у мене, і ті, що ти накопичувала, залишилися, і ще додалися. Куди мені їх подіти? Тільки на подарунки правнукам витрачаю. Гаразд, Надю, почекаєш? Адже він теж наш онук.
Геннадій Данилович поговорив із дружиною і пішов у спальню, але заснути йому сьогодні, мабуть, не судилося. Пролунала мелодія на телефоні. Знову онучка, Ірина:
— Дідусю! — пролунав її радісний крик. — Наталка народила! Тепер і я бабуся, а ти — прапрадід. Дідусю, завтра все розповім! Зі святом!
Геннадій Данилович повернувся до портрета дружини і, ніби винувато, розвів руками. І на мить йому здалося, що дружина посміхнулася у відповідь.
