Ліза переживала через те, що відбувалося. Ще б пак! Їй тридцять п’ять, доньці п’ять. Чоловік… ну, це окрема тема. Вона вже давно замислювалася: чи це у них кохання, чи вже звичка?
А потім заспокоювала себе: так у будь-якій родині, у будь-якому шлюбі. Чоловік і дружина звикають одне до одного і живуть, вже не замислюючись про кохання.
А вона все ж замислювалася. І чим частіше, тим ясніше уявляла собі Юрку, мимоволі порівнюючи з ним свого чоловіка Павла. За нього вона вийшла заміж саме тоді, коли вони розлучилися з Юрою. А адже яка була любов!
Звісно, минулого не повернеш. Але відчувши цю саму звичку, рутину та відсутність колишнього трепету у стосунках із чоловіком, Ліза потай сподівалася, що колись, раптом несподівано, її розшукає Юрко.
З ним вони познайомилися ще в інституті. І як їх тоді тягнуло одне до одного! Спільні друзі пророкували їм щасливе майбутнє, називали ідеальною парою.
Тільки вони не знали, що характери в обох були сталеві! Або так: у неї сталевий, а у нього гранітний. І скільки разів ця горезвісна коса натрапляла на камінь!
Сварилися, доводили кожен свою правоту і в підсумку розійшлися. Не вміли поступатися, обоє були абсолютними максималістами. І після закінчення інституту Ліза залишилася в рідному місті, тато допоміг.
А Юра поїхав за розподілом. Якби він її покликав, вона б ще подумала, чи не поїхати за ним? А він не покликав. На тому їхні шляхи розійшлися.
Але святе місце, як то кажуть, порожнім не буває. І зайняв його скромняга Павло. Хороший хлопець, такий самий, як і вона, молодий спеціаліст, що приїхав за розподілом до їхнього міста з Запоріжжя.
На відміну від Юрія він був м’яким, поступливим. З ним Ліза почувалася впевнено, як ніколи! А йому, схоже, тільки того й треба було.
Незабаром він зробив їй пропозицію, і вони одружилися. Перші роки шлюбу Ліза насолоджувалася своєю роллю глави сім’ї. Все було по-її, все так, як вона хоче.
А Павло тільки радів, що дружина така жвава, рішуча. Три роки облаштовували побут на розсуд Лізи. А коли облаштували, тоді й народилася донька Марійка.
Ось тоді-то Ліза й відчула вселенську втому! Турбота про дитину лягла на її плечі з тією ж гостротою й відповідальністю, як і все інше в їхньому домі. Прийняття рішень, догляд за дитиною, приготування їжі та прибирання — все на ній.
А Павло прийде, пограється з донькою, поки готується вечеря, і відпочине, наївшись досхочу.
Саме в цей період Ліза й почала згадувати Юрія, сильного, амбітного, наполегливого. Він би точно взяв на себе основну частину проблем, не дав би їй мучитися питанням ремонту сантехніки та купівлі нового холодильника.
«Яка ж я дурна! — думала вона безсонними ночами, заколисуючи малечу і чуючи рівномірне, спокійне хропіння Павла.
— Треба було бути розумнішою, поступатися Юрці, прикидатися дурепою. Розігрувати з себе беззахисну дівчинку, тоді б він гори звернув зі своїми непомірними амбіціями! А я лише трохи направляла б його».
Від цих думок їй ставало так сумно, що сльози готові були викотитися з очей. Вона будила чоловіка, віддавала йому дитину і лягала в ліжко, відвернувшись до стіни, миттєво засинаючи важким сном.
А пізніше вона почала помічати, що все частіше й частіше порівнює Павла з Юрієм. Донька підросла, вже ходила до дитячого садка. І вранці, заплітаючи їй косички, Ліза мимоволі думала:
«Волосся зовсім рідке. У батька пішла. А от якби батьком був Юрій, то тоді…», — тут вона стримувала себе, соромлячись своїх думок.
«Та хіба б ми так жили з Юрком? Стільки років Павло сидить на одній і тій самій посаді! Ні амбіцій, ні наполегливості! Міг би вже зайняти місце начальника відділу або навіть заступника головного. А він все крутиться серед інженерів середньої ланки. Юрко, напевно, вже давно захистив дисертацію. Або власну справу організував. Ось я дурна…»
«Та що це взагалі за життя у нас? Дім-робота-дім-робота. Та ще й у садок-з садка. А йому все байдуже, все влаштовує. Поїсть, посуд якось вимиє і лягає біля телевізора. Марія поруч посадить, а її, Лізи, ніби взагалі в домі немає!»
«Та з Юрком ми б і на концерти, і в театр, і на курорти! А у цього одна турбота: як тільки відпустка, так до батьків. У них дача, річка, риболовля. І Марія щаслива, бігає за ним хвостиком. А їй, Лізі, хоч вовком вий від такої нудьги!»
Ось такі думки і мучили бідну жінку день у день. І раптом, як грім серед ясного неба. Дзвінок! І куди ж, прямо на роботу, в її відділ. Знайшов же. Ну а що йому? Йому все байдуже, і море по коліна.
Тремтячи всім тілом, Ліза, не вірячи своїм вухам, чула в трубці його гучний сміх. Це Юрій розповідав, як він шукав її номер. Потім сказав, що страшенно хоче зустрітися, завтра, наприклад.
– Лізонько, зможеш завтра? Сьогодні я з батьками, у тата день народження, ювілей. Вже сімдесят, уяви! Але все такий же здоровенний. Ну то як, завтра зможеш? Страшенно хочу тебе побачити.
Домовилися після роботи в їхньому улюбленому кафе. Марію Ліза доручила Павлу, пославшись на несподівану зустріч із подругою юності. Він не заперечував.
Відпросившись раніше з роботи, Ліза зайшла до перукарні, зробила зачіску, манікюр. Костюмчик зранку одягла ошатніший.
Поспішаючи на побачення, замислилася про те, а що, якби… А що, якби Юрко її покликав, сказав, що припустився помилки, хоче все повернути назад. А Марія?
«Ні, доньку я не кину. Нехай забирає нас обох. А Павло… Ну що, Павло? Зрештою, він має зрозуміти, що я не робоча конячка, я втомилася. Хочу іншого життя…» Думки стрімко бігли вперед.
І тут вона побачила його! Він уже стояв біля входу в кафе. Впізнав її здалеку і зробив крок назустріч. Пронизливий погляд, від якого можна збожеволіти!
– Лі-і-за! – протяжно сказав він. – Ти зовсім не змінилася за ці роки! Ні, брешу, стала ще кращою. – При цьому він поцілував її руку і додав: – Виглядаєш приголомшливо. Як тобі личить ліловий!
Вручив їй чималий букет троянд, чого Павло не робив уже років п’ять-шість, і повів до кафе.
Столик уже був заброньований. Ліза граціозно опустилася на стілець, і в неї закрутилася голова і від його слів, і від погляду, такого ж пронизливого наскрізь.
Гарний, що й казати! Розмовляли про все на світі, про її життя, про його. Обручки не було, але прямо запитати, одружений він чи ні, вона поки не наважувалася.
Заграла музика, Юрій запросив її на танець, легко притиснув до себе, і вона відчула його тепло, розчиняючись у цих обіймах, у легкому ароматі можливого щастя. У передчутті чогось нового, іншого, того, що по праву має належати їй.
Знову сіли за стіл. Серце билося в грудях, Юрій налив червоне, яке додавало легкості розмові й допомагало впоратися з незручністю. П’.нив і його оксамитовий голос, та й усе здавалося якимось вишуканим поруч із ним.
— Як батько? — раптом запитав Юрій. – Наскільки я знаю, він все ще в органах працює, не на пенсії?
– Так, все там же, – безтурботно відповіла Ліза.
– А ти не допоможеш мені? У мене в бізнесі деякі неприємності. Потрібно знайти лазівку, щоб з нашими місцевими чиновниками та прокуратурою щось владнати. У нього ж зв’язки. Допоможи, га? Більше ні до кого звернутися.
Лізу охопило легке заціпеніння.
– Ну ми ж не зовсім чужі один одному? Давні друзі, а хто ще допоможе, як не старий товариш? Влаштуй мені, будь ласка, зустріч із твоїм батьком, я йому все поясню. Ніякої злочинності, просто…
І він продовжував говорити, а Ліза вже не слухала його. Їй було так гірко, так прикро! Вона подивилася в його очі, огидні, благальні, і відповіла:
– Гаразд, досить пояснювати мені свої проблеми. Не цікаво. З батьком поговорю, якщо він погодиться тебе прийняти, дам знати. Зателефонуй мені на роботу через пару днів.
Вона зробила великий ковток, підвелася зі свого місця і попрямувала до виходу. Юрій розрахувався і наздогнав її вже на вулиці.
– Як шкода, що в одну й ту саму воду не можна увійти двічі, Лізонько. Завжди шкодував, що ми розлучилися, – солодко говорив він, намагаючись взяти її за руку.
– А я ні, — твердо відповіла вона. — Зупини таксі, не треба мене проводжати.
– Я подзвоню, — сказав він, саджаючи Лізу в машину.
Дув холодний, неприємний вітер, коли вона під’їхала до будинку. Поривами зривав листя з дерев і руйнував збудовані нею повітряні замки. На душі було так погано, що хотілося ридати. Але Ліза зусиллям своєї залізної волі взяла себе в руки і піднялася до квартири, де на неї чекав Павло.
Чоловік радісно зустрів її на порозі. Марія вже спала, на кухні був порядок. Він приготував їй міцний чай, поки вона переодягалася і змивала косметику.
Потім посадив за стіл і запитав, як пройшов вечір.
– Можна було б і не приходити, — відповіла вона. — Все вже не те, що раніше. А у тебе як? Марія в порядку?
– Марія поїла, ми з нею пограли в хованки. Знаєш, куди вона сховалася? У комору, ледь знайшов. Лізок, а мене підвищили! Переводять в інший відділ на посаду начальника!
Вона дивилася на нього так винувато, так тепло. А губи зрадницьки тремтіли. Павло погладив її по спині, поцілував у щоку і турботливо запитав:
– Ну чого ти, Лізочка? Хтось образив? Чи у подруги неприємності?
Вона обійняла чоловіка і прошепотіла:
– Не переймайся. Все нормально. Головне, що у мене є ти з Марією, а решта не має значення.
З батьком Ліза розмовляти не стала, а Юрію, коли він подзвонив, відповіла так:
– Мені було соромно турбувати його через всякі дрібниці. Вибач. Сам розбирайся.
І кинула слухавку, викресливши його зі своєї пам’яті та нарешті звільнившись від своїх дурних думок і спогадів. В одну річку двічі не увійдеш, це Юрій точно підмітив.
