Мама завжди емоційно й безжально, підіграючи дитячій уяві, живо змальовувала дочці образ батька-зрадника, монстра, якому діти не потрібні.
— У нього таких, як ми… було, є й буде! — глузувала вона. — Я була третьою дружиною, а скільки їх було між нами й після, — висміювала вона колишнього чоловіка. — Дітей, напевно, по двоє від кожної. Він поїхав до якоїсь багатійки! Йому завжди хотілося жити розкішно.
Яна вірила мамі, вірила кожному слову, шкодувала, коли та починала плакати, а плакала вона майже завжди. Дочка поступово також почала ненавидіти незнайому їй людину. Бабуся мовчала.
Одного разу Яна потрапила в дивну ситуацію у своєму районі. Їй було близько 11 років, у маршрутці до неї звернулася незнайома жінка, яка до цього довго й нахабно розглядала її, сидячи навпроти.
— Дівчинко, тебе звати Яна? Прізвище не Лисенко?
Яна з побоюванням кивнула незнайомці.
— Яка ти вже велика, а як схожа… — зітхнула жінка з двома сумками в руках. Це була її тітка.
Вона хотіла щось сказати, але назвала свою зупинку, і маршрутка зупинилася; жінка вийшла, а Яна довго дивилася у вікно, намагаючись зрозуміти, хто вона.
Більше вона її не бачила, а так хотілося зустріти, дізнатися: на кого вона так схожа. Вона розповіла про це бабусі, та лише пожартувала.
— У тебе така зовнішність, волосся вогняне, а очі великі, сині, холодні. Може, мама якоїсь твоєї подруги?
Яна знизала плечима — не схожа, занадто доросла.
Пів року тому з’явився ВІН. Вона стояла на зупинці біля школи, чекаючи на свій автобус, як під’їхала величезна чорна машина, перекривши проїзд усьому громадському транспорту.
Повний, лисий чоловік із широким чолом і великими блідими губами, не звертаючи уваги на сигнали маршруток та автомобілів, вийшов і підійшов саме до неї.
— Привіт, Яна.
Вона злякано подивилася на нього.
— Я Микола, — простягнув він їй велику долоню.
Вона злякалася: сторонні жінки пильно спостерігали за ним — хто знає, що може статися? Одна з них хотіла зробити зауваження нахабному дядькові, попросити відчепитися від дівчинки.
— Усе гаразд, — кивнув він уважній жінці, — я її батько.
У Яни рюкзак з підручниками випав з рук. Вона ж Яна… Миколаївна, і очі в нього блакитні. Позаду його машини зупинилася маршрутка, на якій їхала дівчинка, і вона, підхопивши рюкзак, побігла до неї.
Сіла біля вікна, але дивилася тільки перед собою! Страшно обернутися — він дивиться на неї…
Водії та люди на зупинці кілька разів вилаяли чоловіка, Микола провів поглядом маршрутку, що віддалялася, сів у свою велику тачку й поїхав.
Через тиждень він чекав на неї біля школи, прямо біля воріт.
— Привіт, Яна, — він пішов за нею, тримаючи за руку іншу руду дівчинку років семи.
Яна намагалася відійти від нього, втекти.
— Тату, вона німа? — запитувала дівчинка з хвостиками, ледь встигаючи за ним.
— Яна, — тато взяв її за лікоть.
Вона вирвала руку й побігла. Хвилювання переповнювало її, перехоплюючи подих. Вона уявляла його іншим: злочинцем, зрадником, лиходієм, що ненавидить дітей, а він ось — турботливий тато, знає про неї, пам’ятає ім’я.
Через кілька днів сцена повторилася, але Яна вже не тікала.
— Давно ви приїхали? — запитала вона.
— Звідки? Я нікуди не їздив. Знаю, де ти живеш із мамою та бабусею.
— Я рада.
— Яно, можна поговорити?
— Ні!
— Яно, ти подорослішала, і мені б хотілося…
— Забрати мене у мами? Вона казала, що ви на все здатні!
— Ні-і-і, — посміхнувся він. Його обличчя вже не було таким страшним, він не був схожий на злочинця чи чудовисько.
– Я хочу з тобою спілкуватися!
— Навіщо? У вас є діти.
— І ти — моя донька.
Яна не знала, що сказати.
— Поїдемо, перекусимо десь піцою, я тобі трохи розповім про себе, про твого брата й сестру. Вона там, — він вказав на машину.
— Не треба, я все про вас знаю…
— Уявляю, — усміхнувся він.
— Тату, ну, ми їдемо? — запитувала його першокласниця з бантиками з машини, не відриваючись від телефону.
— Зараз, — відповів він, не обертаючись. — Поїдемо? Це поруч, — він дивився на Яну добрими, люблячими очима.
Вона обережно зробила крок йому назустріч.
Через кілька хвилин вони сиділи в кафе неподалік від її дому. Ліда (його молодша донька) весь час зникала в ігровій кімнаті, тож у Миколи та Яни з’явилася можливість поговорити.
Донька була налаштована рішуче, хотіла висловити все, що знала про нього від мами, все, що сама собі вигадала. Вилити на нього весь біль і ненависть, що накопичилися за ці роки. Але вона мовчала й слухала, чекала, що він зараз почне погано говорити про маму, але він згадав про неї лише раз, сказавши, що їм не вдалося ужитися через його роботу.
— Я тоді займався машинами, пропадав днями й ночами, дзвінки від чоловіків і жінок у різний час доби, я зривався в будь-який час за дзвінком, їхав за черговою вигідною тачкою в інший регіон, ну… і пішло, поїхало!
Сварки, скандали, розбиті телефони, сльози, підозри. Я пішов, — зізнався він, — не витримав. Від попередніх теж так йшов. У твоєї мами був дуже запальний характер.
— Захотілося красивого життя? — перебила його дочка, попиваючи сік із соломинки. Мамині слова.
— Я завжди до цього прагнув, твоя мама цього не розуміла.
— Я бачу, у вас усе вийшло, — вона подивилася у вікно, на той самий великий автомобіль.
— Так. Зірок з неба не хапав, але й на дно не опустився.
Яна пішла додому схвильована, переповнена почуттями, поки що незрозумілими для неї. Страшно. Боялася, що мама дізнається, не пробачить, зненавидить — адже вона так багато для неї зробила; дівчинка відчувала себе брехухою, мучилася сумнівами, але так приємно було згадувати, як вони сиділи в кафе з цим чоловіком і спокійно розмовляли.
З мамою такого ніколи не було, вона вважала це марною тратою грошей.
Зустрічі з батьком стали частішими, вже не в кафе, а просто біля школи; кілька разів він підвозив її додому, коли Яна була впевнена, що мами немає вдома.
Яна зізналася бабусі, що спілкується з ним. Чекала докорів і прокльонів, але бабуся лише гладила її по голові, зітхала, розуміючи, що насувається нещастя. І ось воно настало.
Після того як тато — а Яна вже називала Миколу татом — відвіз її до дорогого спортивного магазину, купив усе, що вона вибрала, не дивлячись на цінники. Ці речі мама зірвала з неї того нещасливого дня, наговорила жахливих речей. І Яна теж.
Дівчинці було боляче, вона ридала на майданчику перед будинком, не помічаючи холоду й вітру. У чому вона винна? Чому у неї не може бути батька?
Не може! Ось так мама вирішила і почала вселяти дівчинці думку, що її тато, безсумнівно, чогось від них хоче, він нічого не робить просто так. Де він був усі ці роки?
У підлітка мозок розривався від щоденних маминих нарікань, але найбільше розривалося серце. Поступово в ній зародилося нове почуття: наслухавшись від мами правди про нього, вона під час кожної зустрічі чекала від нього лише підступу, чогось недоброго.
Але у Миколи просто не було можливості зробити хоч щось, Яна почала його уникати. А через пару місяців мама з радістю оголосила їй:
— Ось бачиш! Цей чоловік нічого не робить просто так!
Яна боялася запитати, боялася поглянути на неї.
— Ось він і весь, — кинула вона папку з документами на стіл, — заради цього він так підлабузнювався. Йому потрібне лише твоє свідоцтво про народження…
— Галя! — намагалася зупинити її Надія Сергіївна.
— Що, мамо? Не будь такою наївною. Йому потрібне твоє свідоцтво про народження. Він не просив його у тебе?
Яна заперечно похитала головою.
— Дивно, я думала, він хитріший. Для податкової, для пільг йому знадобилося підтвердження того, що він багатодітний! Ось і все, — нервово посміхалася мама, — жадібний багатій! Ось так-то, захотілося пільг від держави.
Які пільги, що таке пільги? Де в місті знаходиться податкова, Яна не знала, але її серце розбите: батько не просто так з’явився в її житті, і вона йому не потрібна, потрібні якісь документи.
— Мамо, переведи мене в іншу школу, — попросила вона.
— Навіщо? Ми не будемо від нього тікати, нехай подавиться! Я дала йому те, що він хотів, ось побачиш, знову вітер здує.
— Галя!
— Ну що, мамо, — сердилася Галина, — мені набридло бути поганою! А він з’явився тут, кинув гроші перед підлітком, і вона повірила в казку, а казок не буває! Він ніколи не був нормальним, все тільки з вигодою… — звернулася вона до Яни, — навчайся тут, а там інститут чи коледж, як вирішиш.
— Я піду після дев’ятого класу. Поїду в педагогічний коледж вступати.
— Заради Бога, як хочеш, коледж там чудовий, я в тобі не сумнівалася, — з вдячністю поцілувала її в маківку мама.
Мама знову виявилася права. Тато зник. Потім Яна вже не мала часу, треба було готуватися до випускних іспитів, вступати.
Тато дзвонив, намагався дізнатися, що потрібно — може, сукня, гроші, що завгодно, — але Яні нічого не було потрібно, вони з мамою вже все купили.
Ось якби він прийшов на її свято, просто прийшов, незважаючи ні на що. Але його не було, бо в списках запрошених його не було.
Яна закінчила школу, вступила до коледжа й поїхала в інше місто, забувши про сварки батьків. Тато ще дзвонив влітку, а потім вона змінила номер. Почалося інше життя — студентське. Найкращий період у житті будь-якої молодої людини.
Пролетів рік, другий, третій, ось уже скоро диплом. Молоді педагоги не могли впоратися з пропозиціями: школи, будинки культури, дошкільні заклади — всі вабили їх у свої віддалені райони, міста; хтось, у тому числі й Яна, планував продовжувати навчання, але життя вирішило все по-своєму.
Під час переддипломної практики вона познайомилася з молодим чоловіком, і після отримання диплома поїхала разом з ним у маленьке містечко. Через кілька років вони одружилися й жили разом із його батьками.
Яна працювала в школі неподалік від дому вчителькою початкових класів, вела свій перший клас і надзвичайно цим пишалася.
Але їй не вдалося довести своїх бешкетників до випуску — у третьому класі вона пішла у декретну відпустку.
А потім — сумні новини: бабуся пішла з життя, не доживши два місяці до народження правнука. Яна дуже переживала через це, все сталося якось так швидко. Але не встигла вона оговтатися від першої втрати, насолодитися щасливим материнством — їхньому синові ще не виповнився рік, як пішла з життя мама: серце зупинилося.
На молоду дівчину наче навалилися одна неприємність за іншою, добре, що поруч був коханий чоловік, а його батьки — святі люди, які завжди допомагали й підтримували Яночку, кожну хвилину, кожен день.
Ось і все, вона залишилася сама. Були брат і сестра по батькові, які час від часу писали їй у соцмережах, Лідочка частіше, ніж брат. Але це не рахується, вони для неї чужі.
Незабаром Яна з чоловіком і сином повернулася до рідного міста, у квартиру, де вона виросла.
Життя почало налагоджуватися, вони вже самостійна сім’я, скоро виходити на роботу. Не було причин для занепокоєння та хвилювань. Трохи сумувала вона за мамою, за бабусею, хай що між ними траплялося, вона їх любила.
І тут пролунав дзвінок — приїхав тато.
— Привіт, Яно, — стояв він у дверях із пакетом іграшок та цукерками в руках. — Я бачив тебе, ти приїхала?
Микола помітно схуд, навіть помолодшав.
— Ліда розповідала про тебе. І в мами я питав про тебе… — він поглядав у квартиру, побоюючись, що зараз вийде Галина і знову почнеться скандал.
— Мами більше немає.
— Я не знав, шкода.
— Що тобі потрібно?
— Нічого, я бачив тебе кілька разів із коляскою, у мене є онук чи онучка? Я дзвонив, питав у мами, вона сказала, що ти не хочеш мене знати, — виправдовувався батько.
— Не хочу, — збрехала Яна.
— Тоді можна це, — він простягнув пакет з іграшками та цукерками.
– Заходь, — майже пошепки запросила його до квартири Яна.
Ось так дідусь познайомився з онуком, дві години провів у гостях у дочки. Вона вже нікого не боялася зрадити чи образити, Яна просто раділа, що у неї все-таки є рідна людина на цій землі.
— А я тоді поїхав на місяць у справах, а потім ти навіть не заговорила зі мною.
— Та годі, тату, я була такою дурною.
— Ми з Галиною… — з жалем згадував він.
— Я знаю, ти не був поганою людиною, просто вона не змогла тебе пробачити.
– Напевно. У неї завжди був складний характер.
Домовилися зустрітися, Микола запросив їх до себе всією родиною. Його дружина давно хоче з нею познайомитися, вона наполягла, щоб він поїхав до доньки.
– Я це… у мене не було можливості, всі ці роки. Випускний, весілля, дні народження, онук, — знову виправдовувався він, — дозвольте мені зробити подарунок вашій родині?
– Тату, мені треба порадитися з Ігорем.
– Добре, добре, я знову як сніг на голову. Ми на вас чекаємо.
Але молодята не приїхали. Реакція чоловіка на появу батька була несподіваною, приблизно такою, як раніше у мами Яни.
— А де він був усі ці роки? Та ще й… Ми не потребуємо його подачок, самі впораємося. Йому нема чого сюди приходити, знову щось знадобилося, недарма ж твоя мама так до нього ставилася.
— Ігорю, що йому може знадобитися від нас? Стара квартира? Мої соціальні виплати? Він просто хоче спілкуватися. До цього у нас не було такої можливості, до того ж через маму.
— Ні! Що він собі думає: якщо він багатий, їздить на крутій тачці… то все, бідні родичі кинуться йому на шию?
— Чим же ми бідні?
– Ось я про це, ми не потребуємо його подачок.
У гості до тата так і не поїхали. Він заїжджав, передавав подарунки онукові, Яна знову їх ховала, брехала, що сама купила — як раніше від мами, так тепер від чоловіка. Довго б так тривало, але сталася нова біда.
На спадкоємицю старенької двокімнатної квартири посипалися мамині борги. Виявилося, що їх у Галини було чимало: кредити, заборгованість за комунальні послуги. Почалися судові тяжби, Ігор не збирався розплачуватися за чиїсь борги, він був готовий роками судитися, платити адвокатам.
Одного чудового дня до Яни прийшли виконавці, чоловік був на роботі. Яна зателефонувала йому, у відповідь — крики, невдоволення: краще б вони й не приїжджали сюди. Яна зателефонувала татові.
— Тату, вибач, мені потрібна твоя допомога.
Микола одразу ж приїхав, за кілька днів усі борги були погашені, і він залишив дочці ключі від машини — не такої великої, як та, на якій він їздив, але цілком пристойного, новенького легковика.
— Яна, отримай водійські права, поки дитина ще маленька. Ми допоможемо, тобі це дуже знадобиться, — попросив він, — а онука, якщо треба, привозь, ми посидимо з ним, доглянемо.
Ігор був незадоволений, вимагав, щоб вона повернула йому ключі й надалі не дзвонила до свого багатія-татуся, і тут Яна проявила характер.
— Досить! Він — моя єдина рідна людина! І я хочу, щоб у мене був батько. Завжди хотіла. Чомусь інші мені доводять, що він мені не потрібен. Спочатку мама, тепер ти. Я люблю твоїх батьків, дуже поважаю їх, прояви й ти повагу… Тобі він точно нічого поганого не зробив.
Відтоді Яна вже не ховалася, не приховувала своїх почуттів. Тато приїжджав, вона бувала у них, спочатку без чоловіка, лише з сином.
Незабаром тесть приїхав до них у гості разом із дружиною, вони все-таки подружилися із зятем. Тато допоміг молодим із ремонтом у квартирі, Ігор уже не відмовлявся.
Зараз вони спілкуються, дружать сім’ями.
Ось так, у Яни були лише мама й бабуся, а тепер — велика дружна родина. І Микола радий, що нарешті все налагодилося зі старшою дочкою.
