— Лідо, це твоя білизна. Я склав її в чистий мішок, — сказав Костя і простягнув мені чорний пакет. — Тільки не переплутай його з тим, що біля сміттєвого відра.
Я зняла рукавичку зубами й взялася за вузол. З мішка стирчала бретелька мого ліфчика.
У спальні сестра Кості Юля протирала порожню шухляду мого комода. Свекруха, Ніна Григорівна, знімала з нашої ковдри підковдру. Біля дверей стояв чужий матрац, згорнутий і перетягнутий двома ременями.
— Костя, навіщо ви полізли в мої речі?
Юля повернулася до мене.
— Лідо, за комодом розетка працює? Мені потім сюди знадобиться нічник.
Два тижні тому ми поховали Раїсу Матвіївну, їхню з Костею бабусю. Її кімната ще стояла так, як була. Я навіть окуляри з тумбочки не прибрала.
Тепер нам з чоловіком належало спати в бабусиній кімнаті. Юля з Павлом займуть нашу спальню. У великій кімнаті, де стояла моя швейна машинка, до весни облаштують дитячу.
Я вислухала цей план, стоячи в одному чоботі.
— Хто тобі сказав, що я згодна? — запитала я Юлю.
Вона перестала терти шухляду.
— Костя сказав. Ще в середу. Я тричі перепитала, чесне слово.
Чоловік Юлі, Павло, мовчки забрав у мене хліб. Костя сховався у ванній. Зашуміла вода.
Я зняла другий чобіт і поклала мішок на наше ліжко, на голу ковдру.
— Лідочка, не починай при Юлі, — сказала свекруха. — Їй і так через переїзд уже кілька днів не спиться. Та й потім, ви три роки прожили у моєї мами. Я хоч раз попросила з вас за квартиру?
За ці три роки був один вечір, коли я віддала б багато чого, аби вона попросила.
Бабуся Кості потрапила до лікарні наприкінці жовтня. Ми тоді ще не розписалися й орендували однокімнатну квартиру за автобусним парком. Він працював там слюсарем, я шила в майстерні біля ринку. Збирали на машину. У мене на підвіконні ріс кріп у обрізаній пляшці. Коли ми виїжджали, Костя віз його у себе на колінах.
Після інсульту Раїса Матвіївна могла сісти лише з підтримкою. Виписку призначили на п’ятницю. Напередодні ми зібралися у неї на кухні й розподілили обов’язки на тиждень.
Ніна Григорівна, яка пекла хліб у нічну зміну, взяла два своїх вихідних. Костя пообіцяв підміняти мене вечорами. Юля зголосилася по суботах. Все склалося так, що я сама запропонувала переїхати до бабусі. На перший час.
Тієї п’ятниці Ніна Григорівна вимила матері голову. Юля двічі збігала в аптеку за шампунем, який не треба змивати. Першого разу взяла не той.
Ми з Костею мучилися з простирадлом, яке постелили поперек ліжка, і Раїса Матвіївна вперше після лікарні посміхнулася. До вечора від бабусі пахло персиками, а в холодильник уже не влізала навіть пачка масла.
Першою випала субота Юлі. Її напарниця з м’ясного зламала руку, Юля попросила почекати три тижні. Потім я перестала питати. Свекруха дедалі частіше дзвонила після нічної зміни й казала, що ось зараз трохи полежить. Наступного разу ми з нею зазвичай розмовляли вже ввечері.
Костя спочатку поспішав додому. Одного разу притягнув із парку старе автобусне сидіння, сказав, що прикріпить поручні, і вийде крісло для купання. Раїса Матвіївна подивилася на пошарпаний дерматин і промовила по складах:
— Мені ще квиток купувати?
Ми всі троє реготали. Костя все-таки замовив нормальне сидіння для ванни, і бабуся потім довго думала, що воно коштує двісті гривень. Стільки, на її думку, можна було без дурниць витратити на шматок пластику.
Найгірше було те, що кожну окрему ситуацію я розуміла. У свекрухи — тиск, у Юлі — інвентаризація, у Кості через мороз половина парку не заводиться.
Мені стало прикро, коли на річницю нашого знайомства він поклав переді мною два квитки в кіно. Я запитала, хто посидить із бабусею. «А ти не домовилася?» — здивувався він. Ось такий був сюрприз.
У майстерні мені дозволили забирати роботу додому. Укоротити штани, замінити блискавку, заштопати кишеню, з якої вічно випадає дрібниця.
Швачка жила через два під’їзди й приносила замовлення по дорозі з роботи. З цих грошей я розраховувалася за квитанціями, купувала бабусі продукти та ліки. Костя купував решту.
Якщо я засиджувалася за швейною машинкою допізна, бабуся стукала ложкою по спинці ліжка. У нас це означало: «Іди вже спати, досить сидіти ».
Того вечора, коли я чекала на свекруху, у мене розболілася щока. Зуб болів ще з вівторка. У черговій стоматологічній клініці сказали, що приймають до восьмої. Костя був на зміні, Юля не взяла трубку. Ніна Григорівна вислухала мене і сказала:
— У мене тісто на пиріжки вже підійшло. Куди я цілу миску подіну? А Костя-то у тебе коли прийде?
Бабуся на той час уже говорила виразно, хоча й з паузами.
— Набери Фаїну. З другого поверху.
Сусідка піднялася через п’ять хвилин. Коли я повернулася, вони їли нарізане скибочками яблуко й дивилися фігурне катання. Фаїна махнула мені рукою, щоб я не затуляла екран. Я відійшла й ледь не розплакалася. Можна було б хоч піввечора простояти тут, за їхніми спинами. Вони б і не помітили.
Пізніше ми з Фаїною домовилися, що двічі на тиждень вона замінятиме мене на пару годин. Я платила, скільки могла. Раїса Матвіївна інколи сама нагадувала мені, що пора йти, а одного разу сказала:
— Ви з Нінкою тепер постійно через мене шепочетеся. Хтось би хоч зі мною про це поговорив.
Я запитала, про що вона хоче поговорити.
— Як мені жити, якщо ти втомишся?
Я за звичкою сказала, що все добре, я справляюся. Вона відвернулася до стіни. Вперше мені спало на думку, як це — лежати між вікном і шафою й щодня слухати, втомилися від тебе сьогодні чи ще не дуже.
У суботу вранці я заварила чай і сіла біля її ніг. Ми розмовляли майже до обіду. Вона зізналася, що боїться другого інсульту. Я зізналася, що скоро збожеволію, якщо й надалі буду здригатися щоразу, коли захочу вийти за двері.
До того ранку я знала, скільки цукру класти їй у кашу, яку ногу важче просунути в штанину і де натирає шов. А що вона щоразу чує, коли я брешу їй про «все добре».
Перед відходом засвіти, вона попросила дістати з полиці записник. Там залишився номер нотаріуса, у якого вона оформлювала квартиру після відходу чоловіка.
****
— Куди це покласти? — запитала свекруха. Я підняла голову. Вона простягала мені нашу підковдру, згорнуту шов до шва.
— Юлю, а надовго ви сюди зібралися?
— А який їй сенс туди-сюди тягатися? — відповіла за неї мати. — Звідси Юльці до роботи пішки. Поліклініка у дворі. Народить, я після зміни зайду з візочком погуляти.
Я вже чула від неї це «зайду після зміни».
Я заглянула у ванну. Костя стояв, нахилившись над раковиною. На його кісточках навіть після відпустки залишалися темні плями. Колись я натирала їх половинкою лимона, а він терпів, хоч і пекло.
— Ти сказав Юлі, що я згодна?
Він вимкнув воду.
— Господиня підняла їм ціну за оренду на три тисячі. А Павлу на складі скоротили зміни. Лідо, сестра подзвонила, плаче в трубку. У мене буде перший племінник. Що я їй скажу?
— «Запитаю Ліду». Два слова, Костя.
— Я думав, ти все одно дозволиш. Тільки спочатку ми тиждень будемо сваритися. А так вони вже з речами.
Я ще трохи постояла. Думала, він збагне, що щойно сказав. Костя потягнувся за рушником.
У коридорі Павло питав Юлю, чи піднімати шафу. Дверцята й боковини ще лежали в машині, його брат чекав унизу.
— Павле, більше нічого не носіть. Кімнату я не віддам.
Юля опустилася на край ліжка.
— Костю, ти взагалі розмовляв із Лідою? Ти ж мені написав: «Віддавай ключі».
Костя вийшов із ванної. Побачивши її обличчя, зупинився.
— Ми їх сьогодні вранці віддали, — пояснила вона мені. — Господиня вже повернула завдаток.
Ніна Григорівна кинула півковдру на ліжко й стала поруч із дочкою.
— Мені незрозуміло, чого ми тепер випрошуємо в Ліди. Моя мама була тут господинею. Крім мене, у неї дітей не було. Захочу — доньку сюди пущу, захочу — синові залишу.
— Мамо, — сказав Костя. — Ти не знаєш.
Чоловік подивився на мене, і я, як завжди, пішла до великої кімнати за документами. На півдорозі зупинилася.
— Скажи мамі сам.
Костя кілька секунд дивився на підлогу. Потім сів поруч із сестрою. Матрац заскрипів під їхньою вагою.
— Бабуся ще за життя оформила квартиру на Ліду. За договором довічного утримання. Я бачив виписку.
Свекруха поклала мені руку на плече, повернула до себе.
— Коли?
— У травні, через пів року після лікарні. Ми з Костею в серпні того року одружилися. У мене вже була виписка на моє ім’я.
Ніна Григорівна прибрала руку. Юля дивилася на Костю. Павло вийшов на майданчик, щоб зателефонувати братові.
— При мені мати іноді й слова вимовити не могла, — сказала свекруха. — А тут взяла й усе тобі відписала?
Нотаріус приїжджав двічі. Уперше вони з Раїсою Матвіївною розмовляли наодинці. Я чекала у Фаїни поверхом нижче. Бабуся хотіла до кінця життя жити у себе й точно знати, хто купуватиме продукти, платитиме за світло, найме помічницю, якщо одного дня я сама захворію. Усе це я брала на себе, а квартира переходила до мене.
Під час другого візиту ми підписали договір. Коли право власності зареєстрували, я показала Кості виписку. Він перевернув аркуш, хоча на звороті нічого не було. Попросив поки що не говорити його матері.
— Вона прибіжить до бабусі, щоб з’ясувати, чим їй не догодила рідна дочка. Ну навіщо старій людині це вислуховувати?
Я погодилася. Мені й самій було трохи страшно роз’яснюватися з Ніною Григорівною. Тепер я про це шкодувала. Тоді вона могла запитати в матері все, що хотіла.
— Покажи, — сказала свекруха.
Я принесла виписку. Вона наділа окуляри, подивилася на дату й повернула мені аркуш.
— Вона хоч про мене питала? — раптом зовсім іншим голосом сказала свекруха.
— Питала. Особливо по неділях. У вас раніше вихідний був у неділю, вона завжди забувала, що графік змінився.
— А ти чому не подзвонила, не сказала, що мама чекає?
— Спочатку дзвонила. Пам’ятаєте, ви ще просили не дзвонити після нічної зміни?
Мені захотілося розповісти їй, як минулого літа бабуся знову сама чистила картоплю. Я ставила їй на коліна миску, і з кожної картоплини шкірка злізала однією довгою стрічкою.
Свекруха підняла сумку й застебнула на ній усі блискавки.
— Я ще дізнаюся, як таке можна оформити, коли людина з ліжка не встає.
— Дізнайтеся. Сказати вам, до кого ми зверталися?
Вона кивнула головою. За дверима Павло говорив братові по телефону, що зараз усе знесе назад.
— У мами на кухні розкладається наш старий диван, — сказала Юля чоловікові, коли він повернувся. — Тиждень поспимо. Завтра буду дзвонити за оголошеннями.
Юля викрутила ганчірку над відром, повісила сушитися.
— Там тільки вода, без хімії. Лідо, я справді думала, ти знаєш.
Свекруха пішла за ними. Біля порога затрималася, запитала, чи можна взяти з маминої кімнати бляшану банку з ґудзиками. У дитинстві вони з матір’ю грали в магазин, і ґудзики у них були грошима.
Я принесла їй банку. Вона, як завжди, натиснула великим пальцем на вм’ятину в кришці, підчепила край нігтем. А я ж три роки відкривала її ложкою.
Коли ми залишилися вдвох, Костя потягнувся до чорного мішка на ліжку.
— Залиш. Я сама.
— Давай хоча б ковдру застелимо. Одній же незручно.
— Ти сьогодні поїдь до мами, добре?
— Лідо, ну вони ж поїхали. Ну, проговорився. Я ж не знав, що вони відразу здадуть ключі господарям.
Я дістала з його куртки телефон, поклала поруч із ним на ліжко.
— Прочитай, що ти їй написав. Ти ж сам велів здати ключі. Як їй ще тебе зрозуміти?
Він не взяв телефон. Зібрав змінну білизну, бритву, зарядний пристрій. На ніч поїхав до приятеля з парку.
Через кілька днів прийшов за рештою речей. Ми ще намагалися розмовляти. Тільки він щоразу повертався до того, що, зрештою, ніхто ж до мене не в’їхав. А я ніяк не могла йому пояснити, чому мені від цього вже не легше.
Взимку ми розлучилися. Юля орендувала квартиру в сусідньому районі, навесні народила хлопчика. На першій фотографії він кривився, ніби йому піднесли ложку з гіркими ліками. «Весь у бабу Раю», — написала я. Юля відповіла смайликом зі сміхом.
Я повернулася до майстерні. Спочатку дівчата реготали, бо в обід я доїдала суп за три хвилини й одразу ж підхоплювалася. Потім звикла, що можна ще трохи посидіти з ними за столом.
А того листопадового вечора мішок з білизною так і залишився на ліжку. Я відрізала собі шматочок хліба, і тут до мене дійшло, кому я весь день хотіла про все розповісти. Принесла табуретку до кімнати бабусі, сіла на своє звичне місце.
— Ось так я сьогодні за хлібом сходила, Раїсо Матвіївно.
