– Не дзвони нікуди, Настя, чуєш? – просив Олексій з дивана, хоча сам навіть нормально повернутися не міг. – Відлежуся, і все пройде…
Анастасія його не слухала, вона вже набирала номер швидкої. Минуло трохи більше трьох тижнів, як чоловікові в районній лікарні зробили операцію на паховій грижі, встановили сітку, і хірург на прощання наказав йому нічого важчого за чайник не піднімати, хоча б місяць, а краще й довше.
А тут Олексій зібрався до брата, до Родьки, подивитися на ворота… Вона його й не пускала, та він махнув рукою, що тільки подивиться, нічого чіпати не буде, і пішов.
Повернувся мовчазний, довго сидів на лавці біля печі, не роздягаючись, а до ночі вже й встати не міг: під швом набрякло, боліло нестерпно!
Швидка з районного центру їхала близько години. За цю годину Анастасія спакувала сумку, знайшла картку і телефон чоловіка, а Олексій лежав, стиснувши зуби, і весь час повторював, що вона даремно турбує людей.
У приймальному покої черговий хірург оглянув його й сказав, полежить тиждень, а якщо ще раз таке трапиться — знову на операційний стіл, нікуди не дінеться. Поки його везли до палати, Олексій схопив дружину за рукав.
— Я підняв стулку, Настя, — зізнався він. — Вона зійшла з петель, лежала на землі, я притулив її до паркану. Він не кликав, чуєш? Я сам заліз.
— Ти виправдовуєшся! — відрізала Анастасія. — Не покликав би — не заліз би. Я вас знаю…
У коридорі було порожньо й холодно, автобус до села мав відправитися лише через кілька годин. Анастасія сіла на стілець біля вікна, дістала чоловічий телефон і знайшла в ньому номер дівера. Сама вона за всі ці роки жодного разу не дзвонила Родіону, потреби в цьому не було.
Дівер був молодший за чоловіка, жив із дружиною Риммою на іншому кінці села, їхня дочка давно виросла й переїхала до районного центру. З Анастасією він поводився стримано й холодно: «Привіт» — «До побачення», і вони не відвідували одне одного.
Зате Олексія він кликав майже щотижня, і Олексій кидав свої справи й ішов, хоч під дощем, хоч у свято… Чекати, поки Родіон прокинеться й візьме трубку, довелося довго.
— Я його тягати не кликав! — закричав Родіон, ледь зрозумівши, у чому справа. — Я ж йому сказав — почекаємо на сусіда! Він сам поліз, ти що, мого брата не знаєш?!
— Ти покликав — він і поліз, — сказала Анастасія тихо й твердо. — Тридцять років ти ним користуєшся, Родіоне. Досить! Більше його не кликай. Ні на що.
І поклала слухавку, не дослухавши. Телефон вона віддала черговій сестрі, щоб та вранці передала його чоловікові в палату, а сама досиділа в тому коридорі до першого автобуса, і їй не було ні краплі шкода ні дівера, ні сказаного…
Вона мала рацію, у всьому мала рацію, і нарешті сказала вголос те, що стільки років носила в собі!
На третій день Анастасія привезла чоловікові чисту сорочку та бритву. Палата на чотирьох була в самому кінці коридору, двері були привідкритими, і ще з порога вона почула голос чоловіка.
— Родь, не сердься на неї, — тихо говорив Олексій у телефон. — Вона це зробила зі страху… Ну, все буде добре, чуєш?
Родіон щось коротко відповів йому, і Олексій поклав телефон на тумбочку. Він побачив дружину, але не став ховатися, лише зітхнув.
– Не треба було так з ним, Настя, – сказав він, коли вона присіла на край ліжка. – Це не по-людськи.
– А як треба, Льоша? – Анастасія виклала сорочку та бритву. – Ще раз чекати швидку? Ще раз віддати тебе на операційний стіл? Ти ж сам чув, що сказав хірург!
– Він мені брат.
– А я тобі хто?
– Гаразд… Досить уже, – лише це відповів Олексій, і більше того дня вони про брата не говорили.
Вона їхала додому автобусом і думала, що ось так воно й виходить — стільки років вона у чоловіка після брата, на другому місці… Було так прикро, що аж сльози навернулися! Але чомусь стало й спокійно, адже тепер Родіон уже не покличе, побоїться.
Через тиждень Олексія виписали. Анастасія сама пішла до хірурга й запитала, скільки ж тепер чоловікові треба берегтися, а той відповів, що до кінця жовтня нехай нічого не піднімає — ні відра, ні оберемка дров, і що вдруге він його так легко не відпустить.
Олексій при цьому стояв поруч і кивав, а вона весь час думала: він-то киває, але як тільки брат покличе — знову побіжить. Тепер Олексій спав у вітальні на дивані, бо з високого ліжка йому було боляче вставати.
А тут дозріла картопля… Сусідський хлопець за гроші обробив город мотоблоком, а Анастасія сама сортувала та носила відрами, а чоловік сидів на ґанку в кофті, постійно намагався встати, та вона його відганяла назад.
Потім привезли машину колотих дров, скинули біля сараю, і Анастасія сама складала їх у дровник цілий тиждень. Колоті дрова дорожчі за кругляк, та колоти їх тепер не було кому.
Поки складала, вона весь час згадувала. Олексій умів усе: і готувати, і дах покривати, і будь-яку машину розібрати — ось і брат цим користувався! Дах Родіону перекривали два літа поспіль, а в них самих сарай протікає…
Лазню йому Олексій ставив усе літо, у вихідні. Його машину він розбирав не раз, у тому самому дворі, де лежав і весь інструмент.
На її п’ятдесятиріччя Олексій півдня чистив у брата колодязь, гості вже сіли за стіл, а його все немає! А тільки-но щось — «Льошка, поглянь», — і Олексій ішов.
Грошей Родіон не давав жодного разу, та й Олексій би не взяв, гордий.
Про будинок вона знала одне, і знала це зі слів чоловіка. З свекрухою Анастасія не порозумілася — дві господині на одній кухні не живуть, і вони тоді орендували куточок у чужих людей на краю села, а вона вже була на сьомому місяці.
Навесні свекруха пішла з життя, і Олексій прийшов додому та сказав їй, що мати переписала будинок на нього: «На старшого. У нас буде дитина, а Родька неодружений». А Родіон образився й поїхав на заробітки.
Анастасія тоді й не розпитувала, не було часу, адже чекала на сина… Через кілька років дівер повернувся, збудував собі будинок на іншому кінці села, найняв бригаду, одружився. І з того часу, як вона вважала, так і знущався з брата.
— Мамо, може, попросити дядька Родю, щоб він допоміг із дровами? — запитав син, коли подзвонив із міста.
– Нам він не потрібен, – відповіла Анастасія. – Самі впораємося.
По головній вулиці позаминулого літа проклали газопровід, і до паркану газ підводили безкоштовно, треба було лише подати заявку, а ось котел і труби по будинку – за свій рахунок.
Олексій весь час відмахувався, що дрова дешевші й сам набере… Ось і набрав.
– Проведемо газ, Льоша, – сказала вона чоловікові, склавши останній оберемок. – Досить вже тобі дров.
– Котел коштує грошей, – буркнув Олексій.
— Знайдемо! Я ж не вічно буду з дров’яною купою боротися.
Вона зателефонувала до районного центру, туди, де приймають заявки на газ, і записалася через два тижні, на двох: будинок був на Олексія, підписувати мав він. По телефону дівчина наказала принести всі документи, які є на будинок і на землю.
А далі настала тиша. Олексій був удома, на кухні потріскувала піч, вони сиділи вдвох, як давно вже не сиділи, і він раптом сказав: «Як тихо, Настя…» Їй і спало на думку, що все налагодилося, і її заборона була правильною.
А через тиждень біля воріт загуділа машина з причепом. Анастасія виглянула у вікно й побачила Родіона, який уже вивантажував біля їхнього паркану все підряд — бензопилу, розсувну драбину, ящик із ключами, а слідом за ними — зварювальний апарат, старий, важкий.
Весь цей інструмент Олексій роками тримав у брата: сарай у Родіона великий і сухий, і робота там завжди була, щоб не тягати туди-сюди.
— Забирай своє, більше не кликатиму! — сказав Родіон братові, що вийшов за хвіртку, а на Анастасію й не глянув.
— Родь, ти що?..
– Нічого. Сказано не кликати — не кличу. Самі занесете.
– Не чіпай! – Анастасія відвела чоловіка від зварювального апарату, до якого він уже простягнув руку. – Я сама.
Родіон сів у машину й поїхав, нічого не приніс.
“Ну що ж, – подумала Анастасія, – може, й на краще, тепер і приводу кликати його не буде, все своє вдома!”
Та тільки радості від цього не було ніякої.
Вона перетягла до сараю драбину, пилку, ящик із ключами, а зварювальний апарат Родіон скинув прямо на землю біля хвіртки, і підняти його їй було не під силу.
Вона волочила його по старій клейонці у двір і накрила біля паркану — на поріг сараю вже не підняти було. Олексій весь день мовчав, вночі не заснув, а назавтра й зовсім не встав, лежав на дивані, а піч топила вона. Було гірше, ніж після лікарні!
Тепер їй не було прикро, а просто не по собі. Навіщо він вивіз усе одразу, аж до останнього ключа?.. Та й ворота в нього, мабуть, так і не стоять.
Оголошення Анастасія побачила через три дні, у сільському чаті на телефоні. Хтось переслав його з сайту оголошень, а висіло воно там уже два дні: «Продається будинок», вулиця, телефон Родіона, а на фото — двір і притулена до паркану стулкв воріт.
Вона мовчки подала телефон чоловікові. Олексій довго дивився, ні слова не сказав, а через пів години зателефонувала Римма, дружина Родіона.
— Льоша, зроби щось! — кричала Римма. — Дочка знайшла однокімнатну квартиру в районному центрі, поруч із собою, давно кликала, а ми так і не поїхали. А тепер ніби з ланцюга зірвався — «продам, — каже, — на гроші від будинку та на заощадження і куплю квартиру!» Сарай звільняє, твоє все вивіз. Люди з міста приїдуть, у суботу він візьме завдаток!
Адже він злісний, я-то бачу… Твоя Настя відвела брата від брата, так їй і передай!
– Це я, значить, відвела? – спалахнула Анастасія, коли Римма відключилася. – Я його, що, з будинка виганяю?!
– Сказано не дзвонити. Ось я й не дзвоню, – відповів Родіон, коли Олексій, нічого не відповівши дружині, сам набрав йому номер. – І ти не дзвони.
– Вже вдруге ми його звідси виганяємо… – сказав Олексій, поклавши слухавку, і звернувся не до дружини, а ніби до столу.
– Як це — вдруге? – не зрозуміла Анастасія.
– Нічого. Так сказав, – буркнув він і пішов до вітальні.
Наступного дня Олексій сам пішов до брата, на інший кінець села, а Родіон хвіртку йому не відчинив, лише крикнув через паркан, що сказано не кликати — то й ходити нема чого.
Що означає цей другий раз, Олексій так і не сказав, а до завдатку залишалося три дні… Анастасії було тривожно, та вона повторювала собі: «Ну й нехай їде. Не я його виживаю».
У четвер увечері Анастасія дістала зі шафи папку з документами на будинок: завтра їм треба було їхати до районного центру подавати заявку на газ. Цю папку вів чоловік, вона її й не відкривала жодного разу, не було потреби. Зверху лежало свідоцтво про право на спадщину на будинок, що дісталося від свекрухи.
Іншим разом вона б лише поглянула, що це той самий документ, і відклала б його, а тут сіла за стіл і прочитала все. І знайшла: свідоцтво на будинок видано Олексію «у зв’язку з відмовою на його користь» сина спадкодавця Родіона.
Видано тієї осені, коли синові ще й пів року не було, а вони вже переїхали до материнського дому.
Ось тоді вона й зрозуміла, про який «другий раз» він говорив. Їй стало соромно, гірко й соромно.
Скільки років вона вважала цю людину дармоїдом, а він віддав їй дах над головою…
— Мати нічого на мене не записувала, Настю, — сказав Олексій, коли вийшов із зали на світло й побачив у неї папір, відмовлятися він не став. — Родька свою половину сам віддав. Через місяць після похорону поїхав до нотаріуса в районний центр і відмовився на мою користь. Сказав: «Вам з дитиною жити, а я третій зайвий». І наказав тобі не говорити, інакше ти будеш думати, що зобов’язана.
Він тоді не образився, а поступився нам місцем… А я дав йому слово, що ні в чому ніколи не відмовлю.
Вона згадала, як вони влітку переїжджали до материнського дому, як раділа своїй кухні, своєму ґанку, своїй печі, і жодного разу не запитала, а де ж тепер Родьці жити, адже він же мешкав із матір’ю саме в цьому домі…
Поїхав — ну й добре, їй це навіть на думку не спало. А він, виходить, пішов із рідного дому, щоб їм з дитиною було де жити!
— Ось ти й підійшов до воріт…
— Не можу я при ньому стояти, склавши руки, — відповів Олексій. — Я йому винен.
— Тридцять років ти на ньому їздиш… — повторила Анастасія свої ж слова. – Це ж я йому сказала, Льоша.
– Сказала й сказала, – махнув він рукою. – Ти не знала. Тільки не ходи до нього, Настя, благаю тебе. Він вирішить, що я проговорився, – не пробачить.
– Ти не проговорився. Я сама прочитала, сама й піду.
Олексію стало легше, камінь з душі звалився, що дружина тепер знає, а їй було не до того. Вона поклала свідоцтво в сумку й вирішила, що завтра до районного центру не поїде. Олексія одного до районного центру не пустить, підписувати йому, а газ почекає, переоформлять. А завдаток — післязавтра.
Наступного дня Анастасія сама пішла до дівера, пішки, на інший кінець села.
За всі ці роки вона бувала у нього на подвір’ї раз чи два, та й то на хвилинку, по справі. Йшла й весь час думала, що скаже, але слова ніяк не складалися, у голові крутилася лише одна думка: треба встигнути, поки він не взяв завдаток.
Родіон розбирав сарай, виносив мотлох до паркану, а побачивши її, кинув дошки й випростався.
— Чого прийшла? — запитав він. — Усе віддав, до останнього.
Його образа була справжньою, не для показу. Анастасія мовчки дістала свідоцтво й показала йому рядок.
— Льошка проговорився? — нахмурився Родіон.
— Сама прочитала. Стільки років лежало в шафі, а я жодного разу не відкривала…
— Ну, відмовився, — відповів він, не відразу. — Не тобі — братові. Ти мені нічого не винна, Настя.
— Пробач мене, Родіоне, — тихо сказала вона. — Я стільки років вважала тебе дармоїдом. І тоді, з лікарні, все це тобі й висловила.
– Я там нормально влаштувався, – заговорив Родіон, довго мовчавши перед тим, а вона чекала й не квапила. – Але все одно тягнуло назад. Повернувся — у Льошки сім’я, син пішов до школи, а я так…
Побудував будинок, одружився, а все одно до нього бігав, як маленький… Сусід би мені ворота поставив. Я Льошку не кликав працювати, Настя… Приїде – і ми з ним півдня удвох. З тієї родини, батьківської, у нас нікого, крім один одного, не залишилося. І я теж хороший! Кликав його, коли міг би обійтися й без нього.
— Клич, — відповіла Анастасія. — Тільки тягати йому не можна до кінця місяця, хірург заборонив. До того мене клич, я підтримаю, я подам. А будинок не продавай.
— Завдаток я ще не брав, — сказав Родіон і дістав телефон.
Він одразу ж зателефонував покупцям, у її присутності, а ті вже зібралися їхати й довго його вмовляли, пропонували доплатити, ображалися, а Анастасія чекала біля хвіртки, поки він не сказав їм, що ні, не продає, передумав. Оголошення, сказав він, сьогодні ж зніме.
Римма вийшла на ґанок і заплакала, лише промовила: «Ну нарешті…».
Анастасії стало соромно, і відразу ж полегшало, а Родіон, мабуть, заспокоївся, почав говорити рівним голосом, без образи.
— Післязавтра прийду, — сказав він їй біля хвіртки. — Ваш зварювальний апарат же під парканом іржавіє…
Родіон приїхав, як і обіцяв, із причепом. Зварювальний апарат він завантажував сам, а Олексій лише показував, як поставити, щоб не пошкодився в дорозі. Пилу й драбину Родіон теж забрав, ящик із ключами поклав на заднє сидіння.
– Нехай у мене стоїть, як стояв, – сказав він. – Адже ворота треба зварювати.
Потім поїхали до Родіона, всі троє. Старий стовп біля землі проржавів, нову трубу замість нього Родіон заздалегідь закопав, засипав щебенем, а стулку підперли колодами. Родіон з Анастасією лише направляли її, а Олексій командував і зварював петлі. Зварювання — не його справа, це вона йому дозволила, тільки сказала, щоб тримати і не думав.
— Настя, лівіше! — бурчав Олексій. — Та не так… Лівіше, кажу!
– Ось і тебе поставив на місце! – розреготався Родіон. – Скільки він мене ганяв, тепер твоя черга.
– Скільки років ти, Настя, до нас дороги не знала, а тут за тиждень уже вдруге! – дивувалася Римма з ґанку.
– Тепер ходитиму, – відповіла Анастасія. – Стежитиму, щоб він не тягав.
– Ну що, Родь, все гаразд? – запитав Олексій, коли обварив останню петлю.
– Гаразд, – відповів Родіон. – Тільки ти мені більше не лізь зі швом, бо Настя мене з’їсть, я її тепер знаю!
Ворота встали рівно, і тепер зачинялися легко, без скрипу. А в листопаді Родіон подзвонив не братові, а їй.
– Настя, відпустиш Льошку до мене на день? Хочу до зими сарай полагодити. Я тягаю, він показує.
– Відпущу, — відповіла Анастасія.
Стільки років вона думала, що чоловік тягне на собі брата, а виявилося, що брат колись надав їм дах над головою й жодного разу про це не нагадав…
До районного центру вони з Олексієм з’їздили ще в жовтні, через тиждень після встановлення воріт; він підписав заяву на газ, і її прийняли. Свідоцтво Анастасія привезла додому й поклала в ту саму папку, а той рядок тепер пам’ятає напам’ять.
