Катерина довго порпалася в маленькій сумочці, ніяк не могла знайти ключі від машини. Надворі вже давно вечоріло, хоча годинник показував лише шосту вечора — листопадові дні короткі, сірі. З неба сипався вологий перший сніг, нагадуючи, що справжня зима вже близько.
Нарешті ключі знайшлися! Катерина полегшено зітхнула й закуталася в тонке пальто — на стоянці біля супермаркету пронизливо дуло, а пакети з продуктами так і стояли на асфальті. Закинувши покупки в салон, жінка поспіхом сіла за кермо, щоб швидше ввімкнути обігрів.
Зігрівшись трохи, вона вже збиралася виїжджати, як раптом помітила біля центрального входу до торговельного центру свою двадцятирічну доньку Марту. Катерина хотіла вже гукнути її, але раптом побачила, що Марта не сама.
З автоматичних дверей вибіг хлопець із величезним плюшевим ведмедем у руках, щиро обійняв Марту, легко поцілував у щоку й вручив єдину темно-червону троянду.
Вони весело сміялися, жваво про щось балакаючи просто посеред перехожих і тримаючись за руки. Марта — яскрава, вродлива дівчина — завжди привертала погляди чоловіків.
«Ну от і добре», — подумала Катерина й повільно рушила з місця. Пробиратися парковкою було важко через щільний потік вечірніх авто. І тут Катерина помітила дещо дивне: Марта й хлопець попрощалися.
Хлопець у стильному молодіжному одязі попрямував в один бік, а Марта швидким кроком рушила вглиб стоянки.
Катерина опустила віконце й крикнула:
— Марто!
Дівчина на мить обернулася, але в гудінні моторів та миготінні фар не впізнала мамину автівку. Вирішивши, що їй просто здалося, Марта підняла комір куртки й побігла далі. Мати вивернула з потоку й пригальмувала, намагаючись зрозуміти, куди це донька поспішає.
Марта добігла до розкішного чорного позашляховика й відчинила передні двері. Солідний чоловік за кермом одразу натиснув на газ, і потужна машина впевнено проклала собі шлях до виїзду.
Марта була настільки занурена в розмову з водієм, що навіть не помітила мамину скромну машину, яка стояла за кілька метрів.
Катерині залишалося лише проводити їх поглядом. Не бігати ж за ними й не влаштовувати сцен просто на парковці?
Марті вже двадцять — доросла людина, мамині повчання зараз сприйме у багнети.
Додому Катерина їхала наче в тумані. Образ того чоловіка — з акуратною сивиною на скронях, у дорогому пальто та за кермом крутої тачки — ніяк не виходив із голови.
Вдома вона трималася бадьоро, але чоловік і молодший син одразу відчули недобре:
— Катю, ти сьогодні якась занадто задумлива. Щось трапилося?
А Марти все не було. Щоправда, раніше її затримки маму не лякали — студентка, доросле життя, та й постійний хлопець Максим начебто був поряд. Звідки ж узявся цей дорослий пан?
Катерина довго не могла заснути, хоча втомилася неймовірно. Сиділа у вітальні перед телевізором, вдаючи, що дивиться серіал. Нарешті в передпокої клацнув замок.
— Привіт, мамо, — зазирнула Марта, перш ніж піти на кухню. — А ти чому не спиш?
— Фільм захопив. А чого так пізно?
— Навпаки, рано! Ще й пів на дванадцату немає.
— Я й часу не помітила. Ти ж була з Максимом?
— Ну а з ким же ще?
— Я просто запитала.
Марта невдоволено зітхнула, прикривши за собою двері кухні — захотілося перекусити.
Наступного ранку за кавою Катерина знову обережно зачепила тему ,яка не давала спокою:
— Донечко, ти сьогодні довго?
— Та ніби ні. З дівчатами хотіли зайти в кав’ярню біля нашого корпусу.
— У тому торговому центрі, де я тебе вчора бачила?
Марта на секунду завмерла з чашкою чаю в руках:
— А до чого тут це?
— Та ні до чого. Просто згадала… до речі, а де твій Максим? Щось давно його не бачила.
— Ой, та набрид він мені нижче спини, — пирхнула донька. — Ревнує до кожного стовпа.
— Ви посварилися?
— Та ні, мамо, що ти причепилася?! — насупилася дівчина. — Мені бігти треба.
Вона підхопила брендову сумочку, і в цей момент у вухах блиснули новенькі золоті сережки з діамантовою крихтою.
— У тебе нові сережки? Дорогі якісь…
— Ти що, мамо, це ж звичайна якісна біжутерія з шоуруму! Не можеш відрізнити?
— Можу. А де той величезний ведмідь, що тобі подарували?
Марта різко зупинилася в передпокої:
— Який ведмідь? Мамо, ти про що взагалі?
Не чекаючи відповіді, вона вискочила за двері.
Катерина залишилася сама зі своїми тривогами. Що робити? Перетворитися на токсичну моралістку й кричати про те, що зв’язуватися з одруженими багатіями — це крок у прірву?
Звісно ж, він одружений — це читалося в кожній деталі його образу. Навіщо її дівчинка так сліпо кидається в цей вир?
Минули тижні. Катерина кілька разів бачила той самий чорний позашляховик у їхньому спальному районі — він зупинявся за сусіднім будинком. На мамині прямі запитання Марта лиш закочувала очі й відмахувалася: «Це. Просто знайомий».
Якось у суботу чоловік із сином поїхали у справах за місто, жінки залишилися вдвох. Марта з обіду почала збиратися, крутячись перед дзеркалом.
— Ти знову до нього? — не витримала Катерина, присідаючи поруч на край дивана.
— Мамо, не починай… Тільки давай без твоїх лекцій, я спізнююся.
— Марто, послухай мене, — голос мами звучав напрочуд тихо, але твердо. — У мене в молодості теж був подібний роман. Ще до твого тата.
Дівчина здивовано завмерла з тушшю в руках, дивлячись на маму в дзеркало.
— Мені було навіть менше, ніж тобі зараз, — зізналася Катерина, трохи червоніючи від спогадів. — Звичайний хлопець із мого курсу, перше світле кохання… А потім з’явився він.
Солідний, дорогий запах парфумів, власна справа, машина з салону, квіти без приводу. Мені здавалося, що весь світ лежить біля моїх ніг. І моє перше кохання розсипалося на порох за один день.
— Ну і що в цьому поганого? — зухвало кинула Марта. — Хіба погано їздити в комфорті, а не товктися в забитій маршрутці? Носити нормальні речі, а не купувати ганчірки на секонді?
— Напевно, нічого поганого, якби не ціна. Цей чоловік просто витратить твій час, твою юність і красу. А коли тобі захочеться справжньої родини, затишку, дітей — він скаже, що в нього вже все це є, і мовчки піде до іншої.
— А я й не збираюся за нього заміж! — відрізала донька.
— Ти не збираєшся, а роки підуть. Я потім три роки озиралася на кожну схожу машину на вулиці, шукала його погляд у натовпі в метро. Жоден хлопець мого віку не міг зрівнятися з ним… А я була просто зручною іграшкою на вечір.
Марта мовчала. Вона нічого не відповіла, не кричала, як зазвичай. Але й свого рішення не змінила — зустрічі тривали.
Якось пізно вночі, близько другої години, Марта знову повернулася додому. На дворі лив холодний осінній дощ. У передпокої пахло вогкістю та дорогим парфумом.
— Доню, ти знову так пізно… — прошепотіла Катерина, зустрічаючи її біля порога.
— Вибач, мамо, ми з Максимом затрималася у центрі, слухали репетицію нового треку, час і пролетів. А назад вирішили пройтися пішки під дощем, так романтично!
— А таксі викликати гордість не дозволила? Застудишся ж.
— Ну мамо… — всміхнулася Марта й побігла під теплий душ.
А Катерина підійшла до вікна в темній вітальні й обережно відсунула тюль.
Унизу, під ліхтарем, мокнув під холодним дощем Максим. Простий хлопець у звичайній куртці терпляче чекав під під’їздом, поки у вікні коханої дівчини загориться світло — переконатися, що вона дісталася дому.
Катерина злегка посміхнулася сама до себе, засмикнула штору й пішла спати. Цього разу все буде добре.
Наступного ранку в квартирі пахло свіжозвареною кавою, смаженими грінками та тихим, майже відчутним спокоєм.
Катерина поралася на кухні, коли на порозі з’явилася Марта — трохи втомлена після безсонної ночі, у старому затишному светрі й без жодного натяку на вчорашній пафос чи макіяж. У вухах більше не виблискували ті самі золоті сережки.
— Доброго ранку, мамо, — тихо привіталася дівчина, сідаючи за стіл і обхоплюючи долонями теплу чашку.
— Доброго, сонечко. Як почуваєшся? Не змерзла вчора?
— Та ніби ні. Гарячий душ врятував, — Марта дивилася на пару, що підіймалася над чаєм, а потім несподівано підвела очі на матір. — Мамо, ти тоді мала рацію. Про все.
Катерина завмерла з рушником у руках, але не стала квапити доньку розпитуваннями — просто присіла навпроти, мовчки даючи зрозуміти, що готова слухати.
— Знаєш, усе виявилося настільки банально, що аж смішно, — гірко всміхнулася Марта. — Вчора ввечері ми сиділи в одному закритому ресторані. Усе так красиво: свічки, офіціанти , він розповідав про якісь свої великі угоди, про нову поїздку за кордон.
А потім у нього задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Дружина». Він одразу змінився в обличчі, шикнув на мене, щоб я сиділа тихо й не дихала, а сам почав таким солодким, винуватим голосом виправдовуватися, що затримується на нараді й уже везе доньці обіцяний торт…
Марта зробила ковток чаю й криво посміхнулася:
— Я дивилася на нього в ту секунду — такого солідного, впевненого в собі — і раптом побачила просто боягузливого, дрібного брехуна. Мені стало так гидко, мамо. Ніби мене не в дорогому ресторані пригощають, а в щось брудне вимазали.
Я навіть не стала чекати, поки він закінчить розмову. Просто зняла ті сережки, поклала на серветку біля його келиха, встала й вийшла.
— А він? — обережно запитала Катерина.
— Навіть не побіг за мною. Певно, не міг перервати розмову з дружиною, — Марта знизала плечима. — Я вийшла на вулицю, накрапав дощ, грошей на картці якраз вистачило б на таксі, але мені так захотілося провітрити голову…
І тут я зателефонувала Максиму. Просто так, без жодної надії, бо я ж сама його фактично уникала останніми тижнями. А він запитав тільки одне: «Де ти?».
І за двадцять хвилин уже стояв біля виходу з метро з парасолькою, хоча сам промок до нитки, поки біг.
Катерина тепло посміхнулася, згадавши нічний силует під ліхтарем.
У передпокої раптом пролунав короткий дзвінок у двері. Марта стрепенулася, глянула на годинник — десята ранку суботи.
— Я відчиню, — кинула вона, підхоплюючись зі стільця.
За мить із коридору почувся тихий сміх і приглушені голоси. Катерина визирнула з кухні: на порозі стояв Максим. У руках він тримав паперовий пакет з магазину, з якого визирали яскраві апельсини та баночка меду, а на його волоссі ще блищали краплі дощу.
— Привіт, — сказала Катерина.
— Доброго ранку, Катерино Іванівно. Я тут подумав… після вчорашньої прогулянки вітаміни не завадять.
— Заходь, Максиме, не стій на порозі, — привітно всміхнулася жінка. — Я якраз свіжу каву заварила. Роззувайся, грінки ще теплі.
Марта глянула на маму вдячним, трохи розчуленим поглядом, а потім узяла Максима за руку. І в цьому простому, теплому жесті було куди більше справжнього світла, ніж у всіх діамантах та дорогих автомобілях цього міста.
