Катерина Сергіївна чекала на мене біля під’їзду. Я помітила її ще з хвіртки, коли звернула у двір із двома пакетами продуктів. Вона стояла біля ґанку, спираючись на перила, і дивилася прямо на доріжку, якою я йшла.
Катерина Сергіївна мешкала поверхом нижче за моїх батьків і знала мене з дитинства, тому пройти повз неї, вдаючи,що я її не помітила, не вийшло б.
— Привіт, Валю. Давно тебе не було, я вже Семена Петровича питала, коли ти приїдеш.
Я зупинилася. Маму звали Валентиною, і з дня її відходу засвіти не минуло ще й двох місяців. Її поховали в Черкасах, поруч із бабусею. Після прощання посиділи в невеличкому кафе, куди прийшли лише родичі та кілька близьких подруг мами.
Катерину Сергіївну ми не запрошували, бо між ними ніколи не було дружби: вони віталися у дворі, іноді розмовляли біля під’їзду й зрідка заходили одна до одної з сусідськими справами.
— Вітаю, Катерино Сергіївно. Тільки я не Валя, а Інна. Валентина Дмитрівна була моєю мамою.
Сусідка поправила шапку й кілька разів моргнула. Відразу вибачатися вона не стала, ніби нічого особливого не сталося.
— Та я знаю, знаю. Просто ви з мамою дуже схожі, ось я й оговорилася. Не сердься на стару жінку.
Я майже не була схожа на маму. У неї були тонкі риси обличчя, світле волосся і вузькі плечі, а я пішла в батька: висока, кремезна, темноволоса.
Я нічого їй не відповіла, обійшла її і піднялася на третій поверх.
Батько сидів на кухні перед тарілкою охололої каші й дивився у вікно. Раніше, коли я приїжджала, він завжди ставив чайник, діставав печиво й починав розпитувати про роботу ще до того, як я встигала зняти куртку. Після того, як мама пішла з життя, він майже перестав цікавитися тим, що відбувалося навколо.
Тато все життя пропрацював інженером-конструктором, звик до порядку і рідко скаржився, тому навіть мені не говорив, наскільки важко йому залишатися самому.
Він, як і раніше, одягав вдома сорочку та старий піджак, голився щоранку, але міг до вечора просидіти біля вікна й забути пообідати.
Я поставила пакети на підлогу, підійшла до нього й обійняла.
Батько ніяково погладив мене по спині, а потім відсунув тарілку.
— Тату, Катерина Сергіївна щойно назвала мене Валею. Вона чудово знає, як мене звати, тому я не розумію, навіщо вона це робить.
— Мабуть, помилилася. Вона вже немолода, всяке буває. Не бери це близько до серця.
Сперечатися з ним я не стала. Батько не любив сварок і завжди намагався знайти людині виправдання, навіть коли та його не заслуговувала.
За маминого життя йому не доводилося з’ясовувати стосунки з сусідами, майстрами чи працівниками комунальних служб. Вона сама дзвонила, домовлялася, вимагала й домагалася потрібного результату, а тато втручався лише тоді, коли потрібно було щось полагодити чи порахувати.
Того дня ми розбирали антресолі. Я складала старий одяг у пакети, а батько сидів поруч і вирішував, що можна викинути, а що потрібно залишити.
Після прощання з мамою Катерина Сергіївна кілька разів приходила до нього, приносила готову їжу та допомагала перебирати мамині речі. Під час одного з таких прибирань вона знайшла невеликий записник і поклала його на комод.
Мама записувала туди витрати, номери телефонів і гроші, які позичала знайомим.
Катерина Сергіївна згадувалася в записнику двічі. У січні вона позичала у мами гроші на ліки, а в лютому просила ще одну суму до виплати пенсії.
Біля інших записів стояли галочки, що означали, що борг повернули, але поруч із її прізвищем жодних позначок не було. Я поклала книжку в кишеню куртки, щоб пізніше спокійно її переглянути, і продовжила прибирання.
Через три тижні я знову приїхала до батька. У дворі на лавочці сиділи Катерина Сергіївна та її подруга Люба.
Люба жила в сусідньому під’їзді, тримала старого спаніеля і знала все, що відбувалося в будинку. Вона постійно важко зітхала, навіть коли розповідала щось приємне.
— Валю, підійди сюди, посидь з нами. Ми якраз згадували твою маму.
Я підійшла до лавки, але сідати не стала. Люба подивилася на мене й відвела погляд. Вона точно знала, що мене звати Інна, проте виправляти подругу не поспішала.
— Катерино Сергіївно, я вже казала вам минулого разу, що мене звати Інна. Мені неприємно щоразу нагадувати вам про це.
— Та чого ти відразу сердишся? Я ж не навмисно. Ти останнім часом стала схожою на Валю, тому ім’я само собою зривається з язика.
— Ми з мамою ніколи не були схожі. Ви знали нас багато років і раніше не плутали.
Катерина Сергіївна стиснула губи. Люба знову важко зітхнула й погладила спаніеля, що лежав біля її ніг.
— Та що там, жінка один раз помилилася. У неї в голові стільки всього, що всіх імен не згадаєш. Не варто через це влаштовувати сварку у дворі.
Я не стала їм нічого доводити й пішла до під’їзду.
Батько зустрів мене в коридорі з маминим гребінцем в руках. Він перебирав пальцем пластикові зубці й, схоже, навіть не розумів, навіщо дістав його з шухляди.
— Вона знову назвала мене Валею. Цього разу при сусідці Любі, а потім почала запевняти, що ми з мамою стали схожими.
— Інно, не зв’язуйся з нею. Можливо, у людини погіршилася пам’ять. Нам від цих розмов легше не стане.
— Справа не в одній помилці. Вона робить це вдруге і навіть не намагається нормально вибачитися.
Батько промовчав і поклав гребінець на полицю. Я зрозуміла, що продовжувати розмову марно. Йому й без сусідських суперечок було важко, а втручатися він все одно не стане.
Увечері я дістала мамину записну книжку й ще раз переглянула записи. Обидві суми біля прізвища Катерини Сергіївни залишалися непогашеними. Мама могла пробачити невеликий борг, якщо знала, що в людини немає грошей, але тоді зазвичай писала поруч: «Не брати».
Тут такої позначки не було. Отже, сусідка мала повернути гроші, але з якоїсь причини цього не зробила.
Я вирішила поки що не порушувати це питання. Мама пішла з життя несподівано, і Катерина Сергіївна могла просто не встигнути розрахуватися з нею. Можливо, сусідка збиралася віддати гроші батькові, коли отримає пенсію.
Мені не хотілося ходити по двору з записником і вимагати борг, про який тато навіть не знав. Я сховала записник у сумку і сказала собі, що почекаю до наступного приїзду.
Ще через місяць батько вирішив посадити на балконі помідори. Раніше розсадою займалася мама, а він лише робив для неї ящики та натягував мотузки, щоб підтримувати кущі. Тепер тато купив пакет насіння, знайшов старі горщики й зателефонував мені, щоб дізнатися, який ґрунт потрібно брати.
Я пообіцяла все привезти в суботу.
Від вокзалу довелося йти з двома важкими пакетами. В одному лежали земля та добрива, в іншому — пластикові горщики та кілька контейнерів для розсади. Катерина Сергіївна помітила мене біля кущів бузку й стала поперек доріжки.
Обійти її з пакетами було важко, тому я зупинилася.
— Валю, зачекай. Я давно хотіла з тобою поговорити, але ти весь час кудись поспішаєш.
— Мене звати Інна. Ви вже втретє називаєте мене ім’ям моєї мами, хоча я щоразу вас виправляю.
— Та я пам’ятаю, як тебе звати. Краще не сердься, а зрозумій нас. Ми звикли до твоєї мами, вона була рідною людиною для всього дому.
Катерина Сергіївна підійшла ближче й знизила голос. По її обличчю я вже зрозуміла, що далі не буде вибачень.
— Ви ж Валентину Дмитрівну як слід не вшанували. Зібралися десь у Черкасах своєю родиною, а сусідів навіть не запросили.
Треба було тут накрити стіл, запросити тих, хто стільки років прожив поруч із нею. Тоді б ми попрощалися по-людськи й змирилися з тим, що її більше немає.
— Мама в Черкасах, поруч із її батьками. Там же відбулися поминки, на які ми запросили рідних і близьких друзів. Влаштовувати ще один стіл для всього будинку ми не збиралися.
— Ось тому все так і вийшло. Для вас це, можливо, й стіл, а для нас — пам’ять про людину. Не можна було сусідів зовсім відсторонювати.
Поки вона говорила, я помітила хустку, що лежала у неї на плечах. Легкий шифон, світла тканина й дрібні незабудки по краю. Цю хустку батько подарував мамі багато років тому, і вона носила її щоліта.
Вдома вона лежав на полиці у передпокої поруч із ключами та складаною парасолькою.
— Де ви взяли цю хустку? Адже вона мамина.
Катерина Сергіївна одразу схопилася за край хустки й поправила її на плечі.
— Це моя хустка. Я її давно купила, ще коли такі продавалися на ринку. У багатьох жінок були схожі.
— Можливо. Тоді я зараз піду нагору й перевірю, чи лежить мамина хустка на місці.
Сусідка нічого не відповіла. Вона відійшла з доріжки, а я піднялася до батька. Поклала пакети в коридорі й одразу підійшла до полиці. Хустинки там не було.
— Тату, ти кудись прибирав мамину хустку з незабудками? Катерина Сергіївна зараз носить точно таку саму.
— Нікуди не прибирав. Вона лежала тут, я це добре пам’ятаю.
— Вона допомагала тобі розбирати мамині речі. Могла тоді її забрати?
Батько подивився на порожню полицю й розгублено знизав плечима.
— Я не стежив за нею кожну хвилину. Вона складала одяг у кімнаті, потім виносила якісь пакети. Але я думав, що там лише речі, які ми вирішили викинути.
Хустку ми не збиралися викидати.
Я бачила її й спеціально залишила на колишньому місці. Катерина Сергіївна могла взяти її лише без дозволу, а тепер стояла переді мною в маминих речах і розповідала, що ми неправильно влаштували прощання.
У записнику залишалися два непогашені борги, про які сусідка теж воліла не згадувати.
Я допомогла батькові пересадити розсаду, приготувала обід і до вечора більше не виходила у двір. Прямо звинувачувати Катерину Сергіївну в крадіжці без свідків я не хотіла. Вона б заявила, що хустка її, а гроші давно повернула готівкою, і мама просто забула поставити галочки.
Батько нічого не міг підтвердити, бо про борги не знав і за сортуванням речей не стежив.
Наступного ранку я спустилася у двір близько восьмої. У цей час Люба зазвичай вигулювала свого спаніеля біля клумб. Собака повільно ходив по траві, а господиня стояла поруч і тримала повідець обома руками.
Побачивши мене, Люба одразу насторожилася.
— Любо, я хочу запитати про Катерину Сергіївну. Вона вже давно почала плутати людей і забувати недавні події?
— Вона нічого не плутає. У неї пам’ять краща за мою: вона пам’ятає всі дні народження і знає, хто кому скільки винен.
— Тоді виходить ще гірше. Вона тричі назвала мене ім’ям мами, а вчора запевняла, що це через те, що не відбулося прощання. Крім того, після її візитів із квартири зникла мамина хустка, і тепер Катерина Сергіївна носить її як свою.
Люба перестала гладити собаку й випрямилася. Я дістала з сумки записник, відкрила потрібну сторінку й показала їй два рядки.
— Тут записані два її борги перед мамою. Біля них немає позначок про повернення, хоча всі інші борги мама відмічала галочками. Я починаю хвилюватися, бо Катерина Сергіївна або справді не розуміє, що робить, або прекрасно все розуміє й розраховує, що їй ніхто нічого не скаже.
— Будь обережнішою з такими звинуваченнями. Вона цілком здорова жінка й нічого чужого не візьме. Хустка могла бути схожою, а гроші вона напевно повернула.
— Можливо. Але в маминої подруги погіршення пам’яті починалося приблизно так само. Спочатку вона плутала імена, потім забувала розмови, а через кілька місяців родичам довелося водити її по лікарях. Ти з Катериною Сергіївною спілкуєшся щодня, тому краще придивися до неї.
Люба нахмурилася і притиснула пальцем записник, ще раз переглядаючи суми.
— Я зараз зайду до неї і про все запитаю. Нехай сама пояснить і про борги, і про хустку. Заразом дізнаюся, чому вона називає тебе Валентиною.
— Добре. Тільки не відкладай, бо такі речі самі собою не вирішуються. Якщо вона справді почала забувати людей, їй потрібна допомога.
Я закрила записник, поклала його в сумку й повернулася до батька.
З кухонного вікна було видно двір. Люба ще кілька хвилин стояла біля клумби, потім взяла спаніеля на короткий повідець і попрямувала до сусіднього під’їзду.
Через пів години вона вийшла сама і відразу комусь зателефонувала. Що саме сталося в квартирі Катерини Сергіївни, я не знала, але у двір сусідка того дня більше не виходила.
Хустка повернулася через три дні. Батько знайшов її вранці в поштовій скриньці, акуратно складеною в прозорий пакет.
Жодної записки всередині не було. Ще через тиждень там з’явився конверт із грошима.
Я перерахувала їх і порівняла суму з двома записами в маминій книжці. Катерина Сергіївна повернула все до копійки.
Відтоді вона перестала називати мене Валею. Більше того, при зустрічі намагалася перейти на інший бік двору або заздалегідь заходила у під’їзд. Ми не віталися, і мене це цілком влаштовувало.
Люба, побачивши мене, починала зітхати частіше, ніж зазвичай, але розмову теж не заводила.
Минуло ще кілька місяців. Весна повністю вступила у свої права, і балкон батька тепер зеленів рівними рядками міцної розсади. Він знову частіше посміхався, брався за улюблені креслення і вже не проводив цілі дні біля вікна, дивлячись у порожнечу.
Мамина відсутність у будинку більше не здавалася болючою раною — вона перетворилася на світлу пам’ять.
Я приїжджала щосуботи: ми пили чай, обговорювали новини, саджали квіти. Катерину Сергійівну я більше не зустрічала — схоже, вона остаточно змінила свій маршрут і намагалася не потрапляти нам на очі.
Жодних вибачень від неї ми так і не почули, та мені вже й не хотілося їх чути. Деякі люди просто не вміють визнавати свої помилки, але головне, що правда перемогла, а спокій батька залишився недоторканним.
Коли я йшла на вокзал, біля сусіднього під’їзду сиділа Люба зі своїм спаніелем. Побачивши мене, вона на хвилину завагалась, хотіла вже традиційно важко зітхнути, але потім просто мовчки кивнула й відвела погляд.
Я відповіла їй тим самим і вперше за довгий час відчула повну, легку тишу всередині. Двір жив своїм звичним життям, а мій власний дім, де на мене чекав тато, нарешті знову став місцем, куди хотілося повертатися.
