Ольга зростала в злиднях.
Тато їх покинув, коли їй було всього сім. Поїхав на заробітки в інше місто, та й зустрів там жінку. Приїхав лише раз, щоб оформити розлучення. Навіть не зайшов часу із донькою побачитися.
Мама Олі працювала продавцем. Поки вона працювала, життя було не таке вже й погане. Але після розлучення з батьком здоров’я почало її підводити, вона почала себе жаліти.
Потім у хід пішли міцні напої, її звільнили. Не сказати, що мати зовсім опустилася на дно. Просто їй стало на все плювати. Як вчиться її донька, що вона їстиме, у чому ходитиме.
Перебивалася мама випадковими заробітками, але більше її цікавили нові дружки. Мабуть, вона дуже хотіла уваги, якої в неї не стало після того, як тато пішов. Ось і стала вона тягати різних чоловіків додому, вживаючи з ними.
Коли в неї нікого не було, було ще більш-менш. Мама влаштовувалася кудись на роботу, готувала їжу. Але потім вона знову занурювалася в якісь стосунки, і про все забувала. Крім пляшки і чоловіка навпроти.
Ольга росла, як бур’ян. Добре, що була тітка, яка і годувала її, і речі віддавала.
Не дивно, що Оля пішла після дев’ятого класу. Вступила до технікуму в іншому місті, отримала кімнату в гуртожитку.
Мами не стало, коли Ольга закінчила навчання. Вона знала, що повертатися в рідне містечко не буде, немає в тому місці й у тому будинку хороших спогадів.
Будинок після відходу матері вона продала, а виручені гроші пішли, як перший внесок за іпотекою. На той момент Оля вже працювала. Отримувала не так, щоб багато, але вистачало, щоб оплачувати іпотеку на невелику квартиру-студію.
Оля завжди з жалістю дивилася на всіх безхатченків. Адже зі свого життя вона знала, що за кожною такою занепалою людиною стоїть трагічна доля. Власне, і Ольга могла б такою вирости, якби не було в неї сили волі. Та й мама так би не скотилася, якби їх не покинув батько.
Одним словом, не від хорошого життя опиняєшся на вулиці.
І коли Ольга побачила в місцевому пабліку, що притулку для безхатченків потрібна волонтерка, вона пішла туди працювати. Не змогла допомогти мамі стати на ноги, то може комусь іншому допоможе.
Усе виявилося не так легко, як думала Оля. Виявилося, що люди, які перебували в притулку, не були надто вдячними. Та й свою долю вони особливо змінювати не хотіли, тому заради напоїв були готові на все.
У притулку були суворі правила. Засновники дають їжу і дах, але натомість вимагають працювати і повну відмову від міцного.
Природно, не всім це підходило. І багато хто вже через кілька днів зривався і залишав притулок. Воліли жити на вулиці, але без обмежень.
В обов’язки Олі входила допомога з документами (якщо була потрібна) і з рідними. Іноді, якщо щастило, у цих людей знаходилися якісь родичі, які забирали їх. Але частіше родичів або не було, або вони не хотіли мати нічого спільного з безхатченко.
Крім цього, Ольга сама розмовляла з людьми. Запитувала, як вони опинилися в такій ситуації, і часто відповіді були дуже сумними.
Одну жінку дочка вигнала з дому, тому що влаштовувала своє життя. Ця жінка сама переписала квартиру на доньку, не думаючи, що таке трапиться. Ну а далі вона просто не впоралася. Знайшла розраду в міцних напоях та дружбі з такими ж людьми.
Інший приїхав на заробітки. У нього відібрали документи, мало не в рабстві тримали. І коли він утік, став поневірятися вулицями.
За цією людиною, до речі, приїхали рідні. Та й документи вдалося відновити, тож вважай хеппі енд.
І коли таке траплялося, Ольга дуже раділа. Їй подобалося, що хоч мала частина історій закінчується добре. Що деякі люди повертаються додому і починають жити нормальним життям. Адже й сама Оля змогла піднятися з самого дна, і зараз живе досить добре. І навіть допомагає іншим.
В один із днів до притулку прийшов чоловік. Було видно, що він вживає, та й явно на вулиці проживає. Його зовнішній вигляд, запах, який від нього виходив, усе говорило про це.
Він помився, поїв, його оглянув місцевий лікар, і після всього цього він став схожий на людину.
Ольга дивилася на нього, і їй здавалося, що вона його десь бачила. Хоча таке бувало з нею нерідко: більшість безхатченків чимось схожі один на одного. Найімовірніше, одутлим обличчям і засмаглою, огрубілою шкірою. І цей чоловік не був винятком.
Коли він відпочив, прийшов до тями, Ольга підійшла до нього, щоб зрозуміти, є в нього документи чи ні.
– Є, донечко, зараз…
Тремтячими руками чоловік дістав свій пошарпаний паспорт, і Оля відкрила його. І тут же завмерла.
Тепер зрозуміло, чому цей чоловік здався їй знайомим. Це ж її батько! Точно, він самий!
Ольга погано його пам’ятала, а його фотографій у будинку не було. Якось раз, мама спалила всі його фото.
Але в пам’яті в Олі все одно був якийсь образ. І ось зараз той самий образ сидів перед нею. Так, має поганий вигляд, постарів. Але все ж це її батько.
Ольга постаралася не подати виду, адже тато її теж не впізнав. Та це й не дивно, востаннє він бачив її зовсім маленькою.
Ольга повернула документи і пішла. А потім стала думати, що робити.
Звичайно, її цікавило питання, як її батько опинився на вулиці. І взагалі, що в його житті сталося такого, що він зараз тут. Адже він жив в іншому місті, будував там сім’ю. Їх із мамою кинув заради свого щастя!
Невже це карма? Тоді навіщо та сама карма звела їх разом?
Ось це питання цікавило Олю набагато більше, ніж доля батька. Що тепер їй робити? Мовчати? Робити вигляд, що вони незнайомі? Подумаєш, однакове прізвище – Коломойченко. Так воно нерідке, таких багато. Десь навіть Оля читала, що воно одне з найпоширеніших.
Але питання не в тому, чи запідозрить хтось що-небудь. Питання в іншому: як Олі жити далі, знаючи, що її батько безхатько?
Так, він їх кинув, і, по суті, він їй ніхто. Але логіка в цьому питанні погано працювала. У Олі на серці було важко, і вона знала, що не зможе вдавати, ніби він їй незнайомий.
Тоді Оля вирішила акуратно все дізнатися. Адже вона у всіх запитує про долю, тож нічого підозрілого в тому, що і в нього запитає.
А може, це взагалі не її батько! Повний тезка, і таке буває. А вже уява Ольги додумала, що він схожий на її батька.
Оля навіть надихнулася. Напевно, вона помилилася.
Тому їй було вже не так важко розмовляти з цим чоловіком.
– Що з вами сталося? Чому ви опинилися на вулиці? – запитала вона.
Оля вселяла довіру. Чомусь усі їй відкривалися. А може, річ у тім, що з усіма цими людьми Ольга розмовляла по-людськи. А вони давно вже не зустрічали на своєму шляху нормального ставлення.
– Довга історія, – протягнув він.
– Нічого, у мене час є, – посміхнулася Оля.
– Та я по молодості подався на заробітки. Залишив удома дружину, дочку (на цьому моменті в Олі всередині все обірвалося. Вона не помилилася. Таких збігів просто не буває). А там, в іншому місті, зустрів жінку. Знаєш, вона наче зачарувала мене! – похитав він головою.
– Я розлучився з дружиною, навіть із донькою не знався. Став жити з нею. Довго жив, п’ятнадцять років… Хоча, діточок більше Бог не дав. У покарання, мабуть. А потім вона мене вигнала, щось їй не припало до душі. І наче усвідомлення за всі роки на мене обрушилося! Я ж навіть не знаю, як донька моя поживає, може, я їй потрібен.
Ольга мовчала. Він був їй потрібен. Коли мама гуляла, коли їсти було нічого. Оля мріяла, що тато приїде, і все налагодиться. Але він цього не зробив. Точніше, зробив, але набагато пізніше.
– Приїхав я, а в будинку інші люди. Сусіди сказали, що моя колишня дружина пішла з життя, а дочка поїхала. Розповіли, що важко їм жилося… Оленька страждала…
Ольга стиснула кулаки. Дуже складно було тримати при собі емоції.
– Діватися-то мені особливо було нікуди. Я вирішив влаштуватися працювати. У тому містечку особливо ловити нічого, подався я сюди. Влаштувався на будівництво, та тільки обдурили. Грошей не заплатили. Став поневірятися. Але від себе-то не втечеш…
У всіх дівчат вдивляюся, раптом донька моя. Боляче на душі… Як я міг її залишити… У підсумку, роботи немає, житла немає, рідних теж… Так мені й треба!
Батько махнув рукою, а Оля опустила голову. Потім тихо подякувала чоловікові й пішла.
Вдома вона вирішила, що не хоче його знати. Правий він, так йому й треба. Він її кинув, чому вона має йому допомагати? Їй ніхто не допоміг, усе сама.
А ще Оля вирішила на якийсь час зав’язати з волонтерством. Занадто поранила її ця зустріч. Захотілося їй побути егоїсткою, просто для себе пожити.
Але недовго вона витримала. Серце боліло за рідну, хоч і, за збігом обставин, чужу людину.
Через три дні вона приїхала в притулок. Для себе вирішила, якщо батька там немає, значить, не судилося. Якщо там, то скаже Оля, що вона його донька.
Батько був там, навіть щось робив. Уже за три дні він мав значно кращий вигляд. Та й керуючий хвалив його, казав, що старається. Що таким хочеться допомагати.
Після обіду Оля відкликала його.
– Мені потрібно вам дещо сказати, – промовила вона. – Я ваша дочка.
Зволікати не стала. Якщо довго підводити розмову до потрібної теми, вона не наважиться сказати. Краще вже так, одразу.
Руки чоловіка затремтіли, на очі навернулися сльози.
– Оленька? – тихо запитав він.
Оля кивнула.
– Вибач мені, донечко. Знаю, як вам важко було.
– Не знаєш, – мотнула Оля головою, – я тільки-тільки нормально жити почала. А тут ти…
– Я розумію, – опустив він голову, – і ти мені нічим не зобов’язана. Я радий, що побачив тебе. А я впораюся, не хвилюйся про мене.
– У цьому й проблема, – зітхнула Оля. – Я не можу не хвилюватися.
Якийсь час тато жив у притулку. Потім Оля змогла зняти йому кімнату в комунальній квартирі. Перший місяць оплатила вона, далі він сам.
Чоловік влаштувався працювати, добре працював. Робив усе, щоб загладити провину перед Олею. Допомагав їй із ремонтом, став підкидати грошей, бачився з нею і виконував усі її прохання.
Не одразу, але все ж Оля відчула любов до свого батька. Так, вона досі була на нього ображена, але розумом розуміла, що буває всяке. І те, як зараз старається тато, говорило про те, що він щиро хотів знайти свою доньку. Нехай і занадто пізно.
І Оля була рада, що в тій безмовній суперечці, коли вона вирішувала зізнаватися батькові чи ні, перемогла її добра, співчутлива сторона.
Адже, завдяки цьому, вона знайшла близьку людину. І їй часом здавалося, що, нарешті, вона стає щасливою.
