Анна зайшла до дитячої кімнати, поправила ковдру на молодшому синові, прибрала з ліжка телефон старшого:
— Знову листувався з Оленою. Ну, що з ним робити? Випускний клас, а в нього — кохання, подружився з дівчиною, закинув підручники. Треба Віктору сказати. Нехай з ним поговорить.
Вона постояла, дивлячись на синів.
— Як швидко летить час!
А колись дитячий сміх був для неї лише мрією…
*****
— Іди, іди звідси! Нема чого тинятися по дворах! І звідки тебе тільки занесло в наші краї. Іди з Богом! — почула Анна голос сусідки.
— Знову літня мандрівниця жебрає, — вирішила жінка.
Уже кілька днів жінка бродила селом. Звідки і коли саме вона з’явилася в селі, ніхто не знав. Анна ще не бачила її, але люди говорили, що вона ходить по дворах, просить їжу та трохи грошей.
А яка страшна! Не дай Боже! У двір її не пускали і гнали звідусіль, де б вона не з’явилася. Давалися взнаки страх і недовіра до чужих людей: вкрадуть, обдурять, і ти навіть не помітиш, а може, й сам віддаси, та не з власної волі.
— І що їй треба в нашому селі? Нехай уже йде звідси, а то, можуть і образити.
І ніби на підтвердження її думок почувся собачий гавкіт, крики та якась метушня. Не витримавши, Анна вийшла на вулицю. Натовп підлітків оточив літню жінку й нацькував на неї собаку.
Старенька безпорадно озиралася, відмахуючись від пса, і щось кричала. Анна розігнала хлопців і пригрозила:
— Та хіба ж можна на людину з собакою! Ось я вам! Все розповім батькам! Та ще й дільничному скаргу напишу.
Жінка ледь трималася на ногах. Анна підтримала її і завела у свій двір. Посадивши на лавку в альтанці, подала чашку води.
Старій можна було дати років 80. Худе, з різкими зморшками обличчя, сиве волосся заправлене під хустку, а кофтинка і величезного розміру кольорова спідниця були зовсім вицвілими, старенькими, але чистими. Через плече висіла така ж стара полотняна сумка з дірками.
“— А говорили, страшна, “— промайнуло в голові.
Анна намочила рушник і подала жінці, поставила на стіл тарілку з густим борщем, дістала з печі кашу, налила склянку молока.
— Поїжте. Сьогодні вам дісталося.
Поки старуха мовчки їла, жінка зібрала пакет з продуктами: буханець хліба, печиво з цукерками, пляшку молока. Поруч поклала сто гривень.
— Дай-но руку, — несподівано сказала стара.
— Не треба мені гадати, я в це не вірю, — відмахнулася Анна.
— Бачу, що душа у тебе світла, добра тобі хочу. Не бійся, дай руку.
Анна простягнула руку. Жінка уважно подивилася на долоню, раптом нахмурилася і, діставши з кишені спідниці обрубок червоного олівця, почала щось шепотіти й зосереджено проводити лінію, з’єднуючи два відрізки. Потім акуратно прибрала олівець.
— Ну ось, тепер все добре. Руку не мочи і не мий до 12 ночі, а то буде біда, довго не проживеш. І не переживай, ти будеш матір’ю, — додала вона, дивлячись на ошелешену жінку.
“— Як вона дізналася, що у мене немає дітей?” — дивувалася Анна, проводжаючи несподівану гостю.
— Ось тільки помилилася ворожка, які вже там діти, лікарі давно поставили на мені хрест.
— Будуть діти, двоє хлопчиків. За молодшого душа весь час буде боліти.
Збентежена жінка довго дивилася вслід старенькій, а потім схаменулася:
— Та що ж це я, ніби під гіпнозом, повірила, оце так!
Але стирати лінію, намальовану жінкою, вона все-таки не наважилася.
Незабаром ця подія якось забулася, витіснена іншими враженнями та подіями, і про стареньку більше ніхто не згадував. Село жило своїм звичним життям.
Якось уже під кінець літа до Анни завітала сусідка:
— Чула? У Трофименків будинок купили. Вчора приїжджав покупець, будинок сподобався, одразу й домовилися. Завтра їдуть до нотаріуса оформляти.
Будинок Трофименків стояв на протилежному боці вулиці, навскоси від будинку Анни.
У селі, як відомо, секретів немає, тому вже через тиждень-другий сільські жінки з’ясували, що будинок купив колишній міський житель, вдівець з двома хлопчиками, Віктор Іванович, який відкрив невелику майстерню з ремонту автомобілів. Його дружина пішла з життя, з якої причини точно з’ясувати не вдалося.
— Кажуть, тяжко хворіла, — шепотілися одні.
— Нібито розбилася на машині, — стверджували інші.
Але факт був очевидний. Вдівець.
Проходячи повз колишній будинок Трофименків, Анна тепер часто бачила на ґанку або у дворі хлопчика років п’яти, худенького, з великими очима, схожого чимось на розкуйовдженого горобчика.
Їй весь час хотілося приголубити й нагодувати його. Можливо, тому, що хлопчик намагався сидіти на сонечку, мало бігав і виглядав якимось самотнім і розгубленим.
Одного разу до неї завітав новий сусід. Це був високий чоловік середнього віку зі спокійним привітним поглядом.
Виявилося, що його молодшому синові, Максиму, потрібне козяче молоко. Хлопчик важко переніс відхід матері, отримав сильний стрес під час аварії і ось уже рік згасав, наче хтось вимкнув джерело, що живило його життєвою енергією.
Лікарі й порадили для зміцнення сил та здоров’я пити козяче молоко. З цієї ж причини відбувся й переїзд у село.
Старший син, Данило, цього року пішов у другий клас. Вислухавши все це, Анна попросила, щоб Максим сам приходив до неї. Не хотілося зайвих розмов і пліток.
Спочатку хлопчик поводився дико, взявши молоко, відразу йшов. Потім якось Анна, зайнята проціджуванням молока, попросила його покласти трохи сіна в годівницю кози.
І з того часу Максим почав відтавати. Разом з Анною він чесав козу гребінцем, пригощав її смаколиками, годував кота і виганяв курей з городу.
— Що б я без тебе, Максимка, робила? Нічого б не встигала! Ти мій помічник! — хвалила вона його.
Повертаючись із фельдшерського пункту, де вона працювала, Анна вже здалеку бачила маленьку постать хлопчика, що чекав на неї.
З’явився й старший, Данило, доводилося допомагати йому з уроками. Якось непомітно хлопці почали ділитися з Анною своїми дитячими новинами.
Одного разу, обмовившись, Максимка назвав її мамою. У Анни на очах навернулися сльози. Вона вже не уявляла собі життя без цих діточок.
Все частіше заходив і Віктор. Жінка відчувала його інтерес, та й, чого гріха таїти, чоловік їй подобався.
Уже до Нового року вони одружилися. Анна зі всім своїм господарством, козою, котом і курками переїхала до нього. Діти відразу стали називати її мамою, а наймолодший так і ходив за нею по п’ятах. Іноді доводилося брати його з собою на роботу, бо він не хотів залишатися сам. Максим ніби боявся, що Анна зникне, і постійно запитував її:
— А ти ж не полетиш на небо? Ні? Я не хочу, щоб ти йшла.
— Та що ти, синочку, куди ж я від вас піду! — і цілувала його кучеряву голівку, що стала такою рідною.
****
— Анно, ти йдеш? — голос чоловіка відірвав її від спогадів.
— А циганка ж сказала правду, — подумала Анна і, ще раз поглянувши на сплячих дітей і тихо прикрила двері.
