Я вже не перший рік на пенсії. З чоловіком переїхали жити в приватний будинок і життя налагодилося. Діти виросли й мають вже своїх дітей. Я насолоджувалася життям, нарешті за стільки років я могла займатися городом та садом.
Діти люблять у нас гостювати. Вони приїжджають зі своїми сім’ями то вихідними, то під час відпустки та літніх канікул. Звичайно, ми раді всім. Ми дуже весло проводимо разом час – влітку ми смажимо шашлики та приймаємо сонячні ванни, а взимку – чаюємо біля каміна.
З городом діти не допомагають, вони впевнені, що зараз все можна купити в магазині. Але як тільки я закінчую з консервацією, то діти тут як тут. Я поки ще ладна впоратися з городом, тому й нічого не казала про допомогу.
Одного з таких літніх днів ми добре посиділи, поїли шашлик. Після цього всі розійшлися, я почала мити посуд. І тут почулася розмова із сусідньої кімнати. Моя дочка із зятем обговорювали спадщину — наш дім. Дочка сказала, що планує його продати, а на отримані гроші купити квартиру. Зять схвалив ідею і навіть згадав, що має знайомого, який би міг допомогти з цим.
Від цієї розмови мені стало погано. Виходить, що моя дочка, яку я намагалася виховати правильно, чекає, коли ми з її батьком підемо з цього світу. Як же так? Замість сумлінної роботи, вона вирішила йти найлегшим шляхом. Тепер я думаю над тим, щоб залишити будинок синові. Мені страшно, що я не можу довіряти власним дітям. Не розумію, коли вони стали такими… Що я зробила не так? Я все ще сподіваюся, що неправильно зрозуміла їхню розмову.
