Ольга Іванівна була в гарному настрої, вона чекала на сина. Він мешкав зовсім поруч, у сусідньому під’їзді.
Син нещодавно придбав однокімнатну квартиру й перевез матір до себе, щоб вона була ближче. Жінка була вже у похилому віці. Тепер вони часто бачилися, мати не могла натішитися.
Лише одне турбувало Ольгу Іванівну: після розлучення з першою дружиною син уже довгий час живе сам. Ще добре, що в першому нетривалому шлюбі вони не встигли народити дітей, інакше душа б ще й за онуків боліла…
Іван працював у юридичній фірмі, був провідним фахівцем, мав хороший дохід. Але своєї другої половинки він досі так і не знайшов…
Сьогодні Ольга Іванівна спекла його улюблене вівсяне печиво. Іван біля порога обійняв матір і раптом побачив у передпокої дівчину, яка одягала плащ і прощалася з господинею. Вона швидко вийшла, кивнувши Івану.
Син здивовано подивився на матір.
— Звідки в тебе такі молоді подружки? Невже це сусідка?
— Ти ж сам найняв мені прибиральницю, щоб прибирала квартиру. А тепер питаєш, — посміхнулася мати.
— Ааа, — згадав Іван, — агентство. Я й забув. Літнім, значить, надсилають молодих, а мені — молодому — працівників мого віку. Ну, і як вона?
— Що — як? Добре. Приємно на неї дивитися. Гарна дівчина. У неї все виходить. Є ж працьовиті. Ця — не ледарка. Прибирає чисто й швидко. Може, тобі її теж попросити?
— Ну ось, зараз почнеш мене сватати. Я тебе знаю. Скільки разів уже намагалася знайомих привести. Ходімо чай пити, сьогодні мені ніколи.
– Та вже. Раз обпікся, тепер і на холодну воду дмеш. Не всі, синку, такі легковажні, як твоя Светка. Є й хороші дівчата. А чим, наприклад, тобі ця дівчина не сподобалася?
– Чим? Та ось тим, що вона себе не поважає, раз пішла прибиральницею. Не хоче рости й розвиватися, коли далі ганчірок нічого не бачить. Молода, симпатична, а толку від такої роботи… У чому сенс?
Мати суворо й здивовано дивилася на сина. Іван замовк.
— Ти що, багато розумієш? Тобі що, користь потрібна? Спочатку пізнай людину, а потім суди. Я ось з нею познайомилася й поговорила. По-перше, вона студентка. До речі, теж юридичного факультету. По-друге, рано втратила батька, і мати її сама виховала.
Крім того, у них у родині ще росте молодша дівчинка. І щоб Марині не доводилося брати зайві гроші у матері, вона навчається на підвищену стипендію, а вечорами ще й підробляє, як може. І що в цьому поганого?
Іван насупився. Він відчув, що помилився у своєму поспішному висновку. Його вразила краса дівчини, яку він все-таки встиг помітити. Звідси й виникла досада через цю несправедливу обставину: така красива, а раптом — прибиральниця…
Іван запам’ятав час, коли він застав Марину в матері. Вирішив ще раз поглянути на старанну студентку.
Того п’ятничного дня він прийшов до матері трохи раніше.
Ольга Іванівна пішла на кухню ставити чайник, а Іван почав потайки поглядати з передпокою на молоду прибиральницю.
Дівчина справді прибирала швидко й вправно, її відточені й плавні рухи нагадували якийсь ритуал наведення чистоти й порядку.
Ольга Іванівна не поспішала виходити з кухні, вона ставила на стіл три чашки, збираючись запросити на чаювання й Марину.
А Марина, закінчуючи прибирання, поспішила йти, і Ользі Іванівні довелося докласти зусиль, щоб привести її на кухню, де Іван розливав чай.
Марина була справді вродлива: спортивна статура, гладке темне волосся, зібране у хвіст, зелені очі.
Розпочалася розмова.
— А якщо Ви студентка юридичного факультету, чому не хочете підробляти за фахом? — запитав Іван, — у нас якраз така сама фірма.
– Дякую. Але за фахом мені ще зарано. Я буду почуватися неповноцінною. Поки що я навчаюся, багато читаю. Не вистачає фізичного навантаження, руху. Ось я, поєднуючи це зі спортзалом, вирішила знайти найпростішу роботу: щоб голова відпочивала, а фізичне навантаження було.
Ну, і заробіток, звичайно, теж має значення. Він ніколи не зайвий, — просто відповіла Марина.
— Молодець, Мариночко, — сказала Ольга Іванівна. — Ніяку працю не можна зневажати.
— Молодець, звичайно, молодець, але практику я можу організувати вам у нашій установі. Адже вона буде необхідна.
Марина подякувала за чай і пішла. А син і мати залишилися самі на кухні. Обоє мовчали. З розсіяного погляду Івана Ольга Іванівна бачила, що син зацікавився дівчиною, але більше нічого не казала.
«Ось тепер нехай думає сам. Серцю не накажеш. Але, здається, сподобалася…»
Минали тижні. П’ятничні чаювання стали звичними й веселими на кухні Ольги Іванівни.
— Заваримо чаю на трьох? — радісно запитав Іван і сів поруч із Мариною, заглядаючи в її зелені очі. Тепер вони безперервно базікали про все: про роботу Івана, навчання Марини, недуги Ольги Іванівни.
Якось мати запитала Івана:
— Довго ми тут на кухні чай пити будемо? Чи не час тобі Марину в пристойне місце запросити?
— Мамо, ну як я так просто, ні з того, ні з сього, запрошу її в ресторан? Якось ніяково…
— При першій же зручній чи незручній нагоді, — майже наказала Ольга Іванівна.
Але наступної п’ятниці Марина не прийшла. З клінінгової компанії подзвонили, що тимчасово працюватиме інша працівниця. Марина поїхала.
Мати помітила, як засмутився син, не побачивши дівчину в звичний час у них вдома. Іван навіть не став пити чай. Передав матері пакет із продуктами й пішов із похмурим виглядом.
Але через пару тижнів Марина повернулася. Вона розповіла, що взяла невелику відпустку на кілька днів, щоб з’їздити додому.
Цієї п’ятниці Марина здивувалася, побачивши розкішно накритий стіл на кухні.
— Що сьогодні за свято? — запитала вона.
— Це я постаріла ще на рік. Вчора був мій день народження. Ось ми тут із сусідками бенкетували. Тепер тиждень доведеться доїдати це розмаїття, — зі зітханням відповіла Ольга Іванівна.
— Вчора був Ваш день народження? Оце так… — Марина посміхнулася. — А у мене позавчора. Ми з Вами народилися майже в один день. Ось вам подаруночок.
— Тоді я запрошую вас обох відсвяткувати ці події в ресторані, — нарешті наважився Іван.
— Тільки без мене, мої дорогі. Обов’язково сходіть, — у мене останніми днями тиск трохи капризує.
Похід до ресторану Івана та Марини поклав початок їхнім романтичним зустрічам. Взаємна симпатія переросла в кохання. Одного разу, проводжаючи Марину до гуртожитку, Іван, обіймаючи й цілуючи дівчину, сказав:
— Виходь за мене. Коли ти поїхала на два тижні, я ледь не збожеволів…
— Та я ж поки що лише прибиральниця. Тобі це, здається, не подобається? — посміхнулася Марина.
— Мені тепер у тобі все подобається. Мені потрібна прибиральниця… і кухарка, і дружина, і мати моїх дітей…
— Ой, скільки обов’язків. Чи впораюся я? — знову посміхнулася дівчина, обіймаючи Івана.
— Ти? Ти все зможеш. А я допомагатиму…
Минали роки щасливого сімейного життя Івана та Марини. Вони разом працювали в юридичній фірмі, виховували двох синів.
Марина стала висококласним фахівцем.
Але з звички вдома завжди сама давала собі раду. А улюблене й ласкаве прізвисько Марини «прибиральниця» так і залишилося в їхній родині, зберігаючи спогад про їхнє випадкове знайомство.
