Галині із заміжжям не пощастило. Вийшла вона заміж пізно, коли їй було під тридцять. Довго не могла завагітніти. А коли пішла лікарями, то почула невтішний діагноз: народити вона навряд чи зможе.
І без того загульний її чоловік Федір, крім жінок, котрий любив і випивку, одразу пішов до коханки, як Галя сказала йому про своє безпліддя.
Цим він добив Галю до кінця. Довго не могла втішитись жінка. Ні дітей, ні чоловіка… Почувалася вона самотньою і нещасною. Про перспективу повторного шлюбу навіть не думала. Усі хочуть повноцінну сім’ю та рідних дітей. Рідних… А як не дає Боженька рідних?
І тут мати Галі, бачачи горе дочки, сказала твердо:
– Чого по мужику вбиватись? Якби любив, то не покинув. Не діти йому потрібні, а сказала б я чогось… А ти перестань нюні розпускати. Он скільки сиріт без матерів по дитбудинках маються. Бери будь-кого та виховуй. Добре, доню. А я поки що жива – допомагатиму вам.
Розлучення з чоловіком пройшло швидко. Колишній чоловік на суді помітив перетворення Галини: спокійний і впевнений погляд, навіть блиск щастя і сила в очах. Але для себе зазначив, що напевно дружина одразу знайшла йому заміну – коханця.
А Галю окрилили слова та підтримка матері. Вона незабаром знайшла собі малу-відказника – однорічну дівчинку, і почала оформляти удочеріння.
Щоб не судачили про неї люди і не докучав колишній чоловік, Галя, з матір’ю та донькою переїхали до іншого міста і навіть регіону, швидко продавши квартиру.
З того часу минуло чимало років. Маму Галина нещодавно поховала, а донька Люба виросла розумницею та красунею. Ніхто не знав про те, що малеча не рідна для Галі. А жінка так любила свою дочку, що почувала себе справжньою і єдиною матір’ю.
Дочка вже вчилася на останньому курсі інституту, коли одного разу прийшовши додому, вона сіла на диван поруч із матір’ю та розплакалася.
– Що трапилося? – з переляком спитала Галина. – Щось із навчанням? Начебто було все добре. Але дочка мовчала, розтираючи по щоках сльози.
– Та що сталося, не томи ти мене, – благала мати, обіймаючи Любу за плечі.
– Мамо, я посварилася з Мишком. Ти ж знаєш мою ревність. Він теж розлютився. Ну, не хотіла я тобі поки що говорити, що, мабуть, ми розлучаємося. А тут … така справа … Розумієш, я до всього ще і при надії, виявляється …
Галина мовчала. По її щоках струмком уже лилися сльози.
– Мамо, ти чого? Через мене, мамо? Ну, пробач… – Любаша побігла на кухню за валеріаною. – На, мам, прийми швиденько, ляж на диван. Господи, навіщо я тобі все разом сказала, яка ж я дурна.
Галина прийняла ліки і приходила до тями. Ні за кого у житті вона так не переживала, як за свою дочку.
– Мамо, сильно я тебе засмутила? Вибач мені, мам. Ну, що тепер робитимемо…
– Я не від розладу плачу, доню. Що ти. Це від щастя, – тихо промовила Галина та посміхнулася.
– Від щастя, – наче луна здивовано повторила Люба. – Від щастя?
– Так, від щастя, доню, – повторила Галя. – Бог не кожному дає таке щастя – стати матір’ю. Не кожному. А тобі… А нам із тобою – дав. Радіти тільки треба. Радіти. І народжувати. Народжуй, доню, а я тобі у всьому допоможу. – повторила Галя слова, які вона колись почула від своєї матері.
– Так воно так, мам, а як же народжувати без чоловіка? Тобі буде соромно за мене?
– Чому ж соромно? Дати життя новому чоловічку – мужність треба мати і кохання. Впораємося. А Мишко, коли любить, то нікуди не дінеться. А ні, то й нічим не втримаєш…
Тут у двері зателефонували. Люба пішла відчиняти. На порозі стояв Мишко, загородившись від запальної коханої великим букетом, наче щитом.
Побачивши, що обличчя Люби заплакане, він, не чекаючи запрошення, ступив у передпокій і обійняв дівчину ні в чому не бувало.
– То що тут трапилося? – Запитав він і подивився на Галину. – Здрастуйте, Галино Миколаївно. – Та що у вас сталося? Обидві зарьовані!
– Мішенько, ти проходь, проходь, нічого на порозі стояти. А я зараз піду чайник поставлю. Чайку поп’ємо. Ти, Любаша, говори, говори, не томи його, як мене, мало не до непритомності.
Радість у нас Мишко велика. І ти до цього причетний. Маєш право знати. Мати суворо подивилася на дочку і пішла на кухню.
Михайло, бачачи, що Галина Миколаївна вийшла, обійняв та поцілував Любашу.
– Ох, і скучив я, Любко. Давай більше не сваритись. Виходь за мене. Тільки не смій відмовляти, чуєш? Я все одно нікуди звідси не піду.
Хлопець віддав букет коханій. А у Люби знову на очах сльози. – Та що у вас тут відбувається сьогодні? Ну, болото, мокре болото, – Мишко роззувся і по-господарськи пройшов на кухню,
– Галино Миколаївно, що я маю знати? Якщо через мене, то я прийшов свататися… Втім, прошу руки Вашої дочки, Галино Миколаївно.
– Міш, – нарешті опам’яталася Люба. – Дитина у нас буде. Я чекаю. Ми… Тепер уже заблищали очі й у Міші.
– Так я радий. Я просто дуже радий. Чому не мені першому сказала? – хлопець розгублено сів на табурет і затулив обличчя руками.
– Міш, – засміялася Люба. – Тобі чаю чи як мамі – валеріанки? – Та ні, все гаразд. Все навіть дуже відмінно. Уявляю, як мої будуть раді… Я сказав їм про моє рішення і вони підтримують мене. То що ти мені відповідаєш, чому мовчиш?
– Ну, звичайно, так, Мишко…- От і добре, діти мої, благословляю, – та не сваріться ви більше через дрібниці. І що тепер ховатися. Живіть разом. Ось друга кімната – вам, – сказала Галина. – Стільки сьогодні звісток, піду ляжу, треба все переварити та заспокоїтися.
На подив, Галина досить швидко заснула. І снився їй весняний парк з квітучим бузком, а вона йде алеєю з коляскою, нянчить свого рідного і довгоочікуваного онука.
