Біля дверей третьої квартири стояла нова сумка. А голос з-за дверей звучав так байдуже, ніби йшлося про старий табурет.
Марина спускалася за поштою і зупинилася на сходовому майданчику між другим і третім поверхом. З-за дверей Галини Петрівни долинали звуки телефонної розмови, чіткі, ніби двері спеціально залишили прочиненими.
— Тоді мені доведеться викинути кішку, у мене путівка до санаторію горить.
Так кажуть про зношені капці, а не про живу істоту. З четвертого поверху доносився запах борщу, поручні були холодні — березень, батареї вже відключили.
Двері відчинилися, і Галина Петрівна вийшла в пальто, застебнутому на всі ґудзики, з прямою спиною та сумкою через плече. Коротко поглянула на Марину, потім поставила на підлогу переноску.
— Заберіть, якщо хочете. Або на вулицю.
І пішла вниз по сходах, стукаючи підборами по бетону. Зачинилися вхідні двері, і стало тихо.
Марина присіла навпочіпки, і крізь решітку переноски на неї втупилися два жовтих ока. Кішка була сіра, невелика, з темною плямою на лівому вусі. Не нявкала, просто дивилася й притискала вуха.
— Ну це ж треба, — пробурмотіла Марина. — Люди зовсім…
Вона підняла переноску, і та виявилася легкою — кішка всередині майже нічого не важила.
* * *
Кішка не їла першу добу, і Марина поставила миску з кормом біля батареї, підстелила рушник, налила води, але кішка сиділа під табуреткою й не виходила.
Вночі вона нявкала, не голосно, а тихо й протяжно, ніби кликала когось по імені. Марина прокинулася о третій годині й побачила: кішка сиділа біля зачинених дверей і дряпала лапою щілину внизу.
— Що з тобою? Адже все відкрито.
Але кішка не хотіла відкритого, вона хотіла саме за ті двері, що зачинені. Марина відчинила, і кішка кинулася в коридор, обнюхала переноску біля стіни, залізла всередину й там затихла.
На третій день кішка почала їсти. Корм із миски не чіпала, але підбирала шматочки прямо з кахлю біля батареї. Миска її лякала, а може, справа була в тому, що кішка не хотіла відводити погляд від дверей.
Шерсть у неї була тьмяною, а на животі проглядала смужка поголеної шерсті, яка вже почала відростати.
— Ну й господиня у тебе була, — сказала Марина, поправляючи шпильку, яка весь час зісковзувала з чубчика. — Цілий місяць тримала, а потім вирішила викинути. Хіба у людей взагалі є совість?
Кішка підійшла до батареї, лягла боком на кахель і заплющила очі. Її бік повільно піднімався, і було чутно, як вона дихає, з легким свистом на видиху.
* * *
На п’ятий день Марина вирішила помити переноску і всередині, на дні, виявила підстилку з м’якої фланелі, підрізану за розміром. Вона витягла її, струснула.
Зі складки випав прозорий файл.
Усередині лежала ветеринарна картка, заповнена від руки дрібним почерком, із печатками клініки на Нігояна. Марина сіла на табуретку в коридорі й відкрила її.
Кличка: Марта. Порода: безпородна. Вік: приблизно 4 роки. Дата звернення: 17 лютого.
Місяць тому.
Далі йшли записи. Первинний огляд, виснаження, зневоднення, блохи, кліщ. Повторний прийом. Вакцинація. Стерилізація. Останній запис, початок березня, контрольний огляд, все в нормі.
З папки випали два чеки, і Марина підняла їх з підлоги. Суми були різні, але загальна вийшла більше восьми тисяч. Для пенсіонерки з третього поверху, яка вже четвертий рік ходить в одному й тому ж пальті, це не дрібниця.
Пальці зупинилися на чеку. Власник: Кравченко Г.П. Та сама.
Марина склала папери назад, поклала папку на полицю і довго поправляла шпильку, хоча та трималася нормально.
Вісім тисяч на кішку, яку хочеш викинути. Місяць лікування. Стерилізація. Навіщо стерилізувати кішку, від якої збираєшся позбутися?
Вона зателефонувала ввечері, і телефон довго гудів, поки Марина стояла на кухні, прислухаючись до цокання годинника над плитою.
— Так, — сказала Галина Петрівна. Голос лунав десь здалеку.
— Це Марина, сусідка зверху. Я знайшла документи. На кішку. Вони були в переносці.
Пауза. Марина притиснула телефон до вуха так, що мочка почервоніла.
— І що?
— Ви її місяць лікували. Витратили гроші. А потім…
— Кішка у вас?
— У мене.
— Ну й добре.
Клацання, тиша, і Марина подивилася на згаслий екран, ніби чекаючи, що там з’явиться пояснення. Але кухня лише стала темнішою.
* * *
Віра прийшла через два дні. Вона мешкала на першому поверсі й знала про кожного в під’їзді стільки, що вистачило б на три серіали.
Марина налила їй чаю. Віра сіла на звичайний стілець біля вікна, поправила стьобаний жилет поверх халата.
— А ось послухай, Мариночко, — почала вона, розмішуючи цукор. — Я тобі розповім про Галину. А то ти ходиш зла, я ж бачу.
Галина цю кішку в лютому витягла з підвалу. Двірник виявив, що в вентиляційному отворі хтось щось замурував. Заклали цеглою, а кішка залишилася всередині.
Він вибив цеглу ломом, але витягнути її побоявся. Галина залізла сама. У своєму пальті, до речі. Кішка була в жахливому стані. Худа, хвора, вуха гноїлися. Вона загорнула її в пальто й понесла до клініки.
Віра випила охохолий чай, але їй було байдуже.
— Місяць лікувала. На свою пенсію. А путівку їй дали подарували. — Віра знизила голос. — Вона з тих пір, як чоловік Микола пішов з життя, нікуди, жодного разу не їздила. І ось путівка, а кішку треба кудись подіти.
Вона просила. Мене просила, Любу з другого, Наталку з п’ятого. Ніхто не взяв. Ольга Сергіївна взагалі не відчинила двері.
Віра поставила чашку на стіл і подивилася на Марину так, як дивляться, коли збираються сказати щось, після чого мовчати вже не вийде.
— Місяць просила. Тихо, ввічливо. Жодна людина не взяла. І тоді вона сказала: «Викину». Спеціально. Бо з жалю люди швидше беруть, Мариночко. Зі злості на того, хто викидає.
Вона знала: якщо сказати це вголос, хтось забере. З принципу. Щоб довести, що він кращий.
Марина стояла біля столу й дивилася на охололий чай. Справді, її Галина теж просила. Але Марина не захотіла брати на себе чужі проблеми. Вона хотіла щось сказати, але не знайшла слів і повільно опустилася на стілець.
— А навіщо в переносці?
— Щоб той, хто забере, знав: кішка здорова, щеплена, стерилізована. Усе зроблено. Не дика вулична кішка, а нормальна кішка, готова жити в родині.
У коридорі щось зашаруділо. Кішка вийшла з переноски, зупинилася на порозі кухні й подивилася на Марину. Потім підійшла до її ноги й ткнулася лобом у щиколотку. Вперше за п’ять днів.
* * *
Віра пішла, і Марина помила посуд, витерла стіл, повісила рушник. Потім пішла в коридор.
Переноска стояла біля стіни з відкритими дверцятами. Підстилка всередині збилася, і Марина присіла, розправила її, розгладила долонею. Від пластику вже пахло кішкою і чимось домашнім.
Марина дістала телефон, відкрила повідомлення і довго набирала текст одним пальцем, стирала, набирала знову.
– Марта в безпеці. Відпочивайте спокійно.
Натиснула «відправити» і поклала телефон на поличку, поруч із ветеринарною карткою та квитанціями. Пішла ставити чайник.
Переноска стояла в коридорі з відкритими дверцятами. Але кішка в неї не повернулася. Вона пішла за Мариною на кухню і лягла біля батареї, на те місце, де зазвичай завжди лежала в будинку у Галини.
