– Мамо, тобі ж скоро п’ятдесят, як плануєш святкувати? У кафе, напевно? Усі так роблять. Вдома зараз ніхто не святкує великі ювілеї.
– Ні, не в кафе. Хочу здійснити свою мрію. Ми з Людочкою, моєю подругою, полетимо до Єгипту і там удвох відсвяткуємо! Не хочу я ніяких урочистостей і кафе! Я все життя мріяла побачити піраміди на власні очі, зануритися в Червоне море…
– Тобто, який ще Єгипет? Мамо, ти що?! З Людочкою? Та хто вона така? Ти що, нас не могла покликати? Ну ти й даєш… Я в шоці! На старості років вона в Єгипет зібралася, та ще й у свій день народження!
– Люда мені як сестра! Вона дуже мене підтримала, коли пішов з життя твій батько, сама пам’ятаєш, в якому я була стані.
Ви після похорону поїхали, а я залишилася зовсім одна. Не могла ні їсти, ні пити. Люда мене з ложечки годувала, можна сказати, на ноги поставила.
І зараз вона завжди поруч, допоможе, коли потрібно, в гості ходимо одна до одної, в кіно, гуляємо. А тобі ж вічно ніколи, приїжджаєш тільки тоді, коли дітей треба залишити…
Говориш, вас покликати… А гроші є у твого Ігоря? Не соромно йому на твоїй шиї сидіти? Хотів би, давно роботу знайшов, міцний, здоровий чоловік, сидить вдома штани біля телевізора протирає, поки дружина розривається між роботою, домом і дитячим садком!
– Ну спасибі, мамо… Люда тобі дорожча за мене! А щодо Ігоря — не твоя справа! Тобі він ніколи не подобався, зізнайся! А я його люблю, і двох синів народила! А те, що без роботи — це тимчасово, знайде, не переживай!
Могла б сама оплатити нам путівки, гроші ж є. Зарплата у тебе дуже навіть пристойна, куди тобі одній стільки? Нам грошима не допомагаєш, могла б і поїздку оплатити. Кому, як не єдиній дочці, допомогти?
– Знаєш, Ольго, я тебе не гнала заміж за Ігоря. Бачила, що він ледар і балакун. І раз ти вже з ним, у вас сім’я, діти, то нехай він і старається для вас. А я хочу пожити для себе. І поїхати на відпочинок маю право.
А гроші на поїздку я відклала, відпускні ще отримала, цілком вистачить на хороший п’ятизірковий готель і на покупки. Вирішила ні в чому собі не відмовляти!
– Та ну, мамо, не очікувала такої підлості від тебе… Ми з Ігорем розраховували, що ти в кафе святкуватимеш, його батькам сказали, вони теж збираються. Що тепер їм сказати?
Що сваха в Єгипет поїхала? Тобі має бути соромно за свій вчинок! Ти всіх підвела!
– А я хіба щось обіцяла? Це ти сама вигадала, як, з ким і де я буду святкувати ювілей. А вирішувати це мені.
– Може, ти й Людочці своїй готель оплатила? Я не здивуюся! Чужа людина дорожча за дочку й онуків. Могла б мене з дітьми взяти, Владик із Дмитриком ще жодного разу на морі не були, зате бабуся буде плескатися й засмагати…
– Хто ж вам винен, що ви не можете відвезти дітей на море? Та й що це за відпочинок був би, тягати маленьких дітей на піраміди у спеку?
– Ну і що, інші ж якось їздять з дітьми, і нічого! Не забувай, що ми твоя сім’я, і повинні відпочивати разом! Я, може, теж мріяла про Єгипет…
– Ми з батьком тебе возили на море, тільки Чорне. І в хорошому таборі ти була, не скаржся. А тепер у тебе своя сім’я, чому я маю організовувати вам відпочинок? Я що, не маю права сама розпоряджатися своєю відпусткою, своїм днем народження?
– Так роби, що хочеш! Ти стала такою егоїсткою, тільки про себе й думаєш! Татові було б соромно за тебе!
Обурена Ольга вискочила з квартири матері.
Галина розплакалася. Їй було боляче й прикро чути ці докори від дочки. І покійного чоловіка ще приплела, як так можна…
Кілька років вона оплакувала чоловіка, важко переживала втрату. Чоловік Володимир пішов з життя раптово, інфаркт. Ніколи не скаржився на серце, був цілком здоровим чоловіком.
Від самотності врятували подруга Людмила та колеги по роботі. Дочка приїжджала нечасто, частіше дзвонила по телефону. Галина не любила їздити до них, оскільки Ігор був вічно незадоволений присутністю тещі.
Якось вона почула розмову дочки з чоловіком.
— Олю, твоя мама надовго до нас?
– Не знаю, як вийде. Я попросила її приїхати, щоб з Владом посиділа, поки він хворіє. На роботі не люблять, коли я беру лікарняний, сам знаєш, не дай Бог виженуть, на що ми будемо жити?
– Вона ж стільки їсть, нам самим не вистачає, м’ясо зараз дороге, нехай сама собі їжу купує…
– Та чого ти так розлютився, що вона там з’їла… Як там з роботою, дізнавався? Є місце для тебе?
– Дізнавався. Пропонують якусь дурню, не мого рівня. У мене ж диплом, взагалі-то…
– Та який там диплом, йди вже туди, де беруть… Грошей немає ніколи, моєї зарплати не вистачає, розумієш?
– Ну завелася! У мами попроси, вона одна живе, куди їй витрачати?
– А може ти у своїх батьків попросиш? У них свій магазин, дохід хороший, чому б не допомогти родині сина?
– Та у них у товар все вкладено. І не буду я просити, ще чого, ганьбитися… До речі, нехай теща млинців напече, у неї смачні виходять, не те що у тебе, гума. Нехай продукти наші відпрацьовує…
Галину тоді обурила ця розмова, але вона не показала цього. Ще раз переконалася, який нікчемний її зять…
Галина вирішила зателефонувати подрузі, їй хотілося поділитися своєю розмовою з донькою.
– Галя, ну яке ж це свинство з боку доньки, як можна матері таке говорити? Зробили з тебе якусь бабу в п’ятдесят років, якій вже нічого не потрібно, можна в тр.ну лягати і на той світ летіти…
Не слухай її. У ній говорить егоїзм. Жила з вами, як у банці з маслом, поки не вийшла заміж. А тепер кусає лікті, шукає винних. І за твій рахунок влаштуватися хочуть.
Нехай її чоловік поворушиться. А ми поїдемо з тобою і відпочинемо на славу, ти це заслужила! До речі, я такі капелюшки нам купила, ти будеш у захваті!
– Дякую, подруго… Що б я без тебе робила?!
Ольга не дзвонила Галині. Та теж. Після всього, що та наговорила, не було бажання. У глибині душі Галина чекала, коли дочка подзвонить і вибачиться, але цього не сталося.
За два дні до дня народження Галина з подругою полетіли на відпочинок. Ключі від квартири віддала сусідці-пенсіонерці, щоб та поливала квіти.
Готель дуже сподобався, море, пляж, все викликало у жінок захоплення. Це була їхня перша поїздка за кордон. Так хотілося поділитися радістю з дочкою, надіслати їй фото та відео моря, природи… Але не робила цього.
У день народження з самого ранку писали та дзвонили колеги з роботи, друзі. Але тільки не дочка. Галина весь час поглядала на телефон, чекаючи хоча б смс. Людмила це помітила.
– Галю, може, вона закрутилася, не має часу, вона ж не могла забути…
– Звичайно, не могла… Вона принципово мовчить. Так карає мене за те, що я посміла поїхати на відпочинок без них, і взагалі, як я могла так вчинити, витратити гроші на себе..
Люся, як так вийшло? Так раділи з чоловіком, коли вона народилася, все для неї робили, купували гарний одяг, іграшки, себе обділяли, щоб у донечки було все найкраще…
Після школи влаштували в інститут, платили за навчання, поки вона цього Ігоря не зустріла і не заваг..ніла… Він змусив її кинути інститут, займатися сім’єю, потім вона народила другу дитину. Тепер вона працює за двох, а я винна у всіх їхніх бідах. Чому так?!
– Тому що вона звикла, що ви все вирішували, купували, балували. І коли це припинилося, з’явилися злість і образа. На того, хто найбільше допомагав. Напевно, їй би хотілося, щоб ти віддавала їм зарплату, сиділа з їхніми дітьми і жила їхнім життям.
Але це неправильно, сама розумієш. Ось мій син живе сам з дружиною, заробляють, ще й мені допомагають. Путівку ось він оплатив, і його дружина була не проти, навпаки, раділа за мене.
А тут рідна єдина дочка і таке видає…
Раптом прийшло повідомлення, Галина одразу його відкрила. Від дочки! Картинка з квітами і написом «З Днем народження!» І все! Ні слова!
Ось так вони виховали донечку… Страшно подумати, що чекає на неї в старості…
Галина відповіла «Дякую!» на повідомлення. Зять і свати так і не привітали. Мабуть, образилися, що в кафе не відсвяткувала і їх не покликала…
«Ну і нехай! Я нікому нічого не винна!» — подумала Галина і пішла купатися в прозорій теплій воді Червоного моря.
Відпочинок вийшов чудовий! Піраміди дуже вразили, погода була чудова. Галина купила красиві арабські хустки, парфуми, посуд на подарунки.
Приїхавши додому, вона вирішила зателефонувати доньці. Та відповіла не відразу.
– Алло, Оля, привіт! Як ви там? Я вже вдома!
– Привіт! Як ми? А як ти думаєш? Живі, здорові. Працюю. Все, як завжди. Мені ніколи по курортах роз’їжджати, та й нема за що… Ну як там піраміди, стоять?
– Стоять… Що з ними буде! Я привезла подарунки, заїдеш? Привозь онуків на вихідні, вже скучила…
– Мені ніколи! А дітей я відвезу до свекрухи, вона обіцяла їх у цирк відвести. Гаразд, мені треба йти.
Пролунали гудки. Невже тепер так і буде? Онуками вирішила покарати?!
Добре…Це її рішення. Галина не відчувала провини і вибачатися не збиралася.
Через тиждень Ольга приїхала до Галини вся в сльозах.
– Ігор мене кинув! Сказав, що це я винна, що ми так погано живемо, що немає грошей, що він не може знайти роботу! І що відчуває себе пригніченим! Він не був готовий до такого сімейного життя!
Пішов до батьків. Але він сказав, що все можна виправити! У нього є ідея, як заробити гроші, і чималі! Він хоче купити вантажівку і сам на ній їздити.
Але на це потрібні гроші. Його батьки обіцяли дати трохи. Але цього замало. Ти можеш допомогти… Продати цю двокімнатну квартиру і купити однокімнатну дешевше. Навіщо тобі дві кімнати?
Та й взагалі, ця квартира все одно дістанеться мені у спадок, тому я маю право вимагати свою частку вже зараз. І ти матимеш житло, і ми матимемо машину.
Ігор почне добре заробляти, і все налагодиться. Тож, мамо, моє сімейне щастя та добробут залежать від тебе… Що скажеш?
Галина була в шоці від почутого. Ігор чудово придумав, нічого не скажеш! І Ольга, дурна жінка, вірить йому!
– Я нічого продавати не буду заради незрозумілої затії Ігоря! Не факт, що він почне на цьому заробляти, він не така людина. Це важка праця, а він до неї не звик.
Я ще цілком молода, мені лише п’ятдесят років, не треба з мене робити стару, яка вже однією ногою в мог.лі. Я, може, ще й вийду заміж. І тридцять років проживу!
Я люблю цю квартиру, ми з Володею були тут такі щасливі… І район хороший, і робота
поруч. Нізащо не продам, тим більше через Ігоря… Нехай бере кредит, піднімає, нарешті, свою п’яту точку і починає розраховувати тільки на себе!
– Ну, спасибі, мамо… Ти тільки про себе й думаєш! А ти не подумала, що в старості мені доведеться доглядати за тобою? І ти думаєш, я з радістю це робитиму? Після всього, що ти зробила?
Хіба батьки не повинні завжди допомагати дітям?
– Не повинні, Оля! Ви вже дорослі! У вас свої діти!
– Ну тоді і я тобі нічого не винна! Живи, як хочеш, мені до тебе немає діла!
Оля вийшла з квартири, демонстративно грюкнувши дверима. Ось і поспілкувалися…
Галина зрозуміла, що не зможе пробачити доньку. Вона дуже сильно образила її своїми словами. Ну, що ж, треба вчитися жити без неї та онуків, раз так…
Через рік Галина познайомилася з чоловіком, який оселився в їхньому будинку, купивши там квартиру. Вони жили у неї, а його квартиру здавали в оренду.
Їй було добре й спокійно з цим чоловіком. Він був добрим, спокійним, турботливим.
Через кілька років Галина і дочка помирилися, але теплих стосунків між ними не було. Онуки знову почали приїжджати до бабусі в гості, чому вона була рада.
Ігор нарешті знайшов роботу, але вона йому не подобалася, бо там треба було багато працювати, а він до цього не звик. Звільнився і знову в пошуках… .
Ольга продовжувала «тягнути» сім’ю на собі.
Галина ні про що не шкодувала. Якби вона погодилася, могла взагалі залишитися ні з чим, і не факт, що дочка оцінила б це і не вимагала б нових жертв від матері…
