Тимофій Петрович дивився на свою дружину і думав: «Так, час невблаганний, і мою Оксану він не пощадив. Стара-старенька, одним словом, бабуся».
Сиве рідке волосся, а колись була коса нижче пояса. Як роздягнеться Оксана в лазні, розпустить косу, так прямо схожа на Єву, ніби з раю вийшла.
Шкіра біла, груди пружні, стегна міцні. А як головою поведе, густими віями змахне, так прямо королева. І що ж тепер сталося з Оксаною-королевою? Зовсім ні на що не придатна.
Ноги в синіх, роздутих венах, і ледь шурхотить ними по дому, так і хочеться Тимофію Петровичу крикнути їй: «Ноги вище підіймай, стара, підлогу скоро до дірок протреш». Ледве стримується, щоб її не образити.
А раніше? О-О-О! Раніше в Оксани була така легка хода, вона тихо, як кішечка, ходила. Бувало, Тимофій чекає її на побачення, а вона підходить ззаду, так тихо і прямо у вухо йому дихає, і вже тільки тоді він розумів, що вона поруч.
А яке у неї було дихання, ледь вловиме, і Тимофію здавалося, що її подих пахнув персиками. Спочатку, коли вони одружилися і Оксана спала, він часто прислухався до її дихання, здавалося, що вона й не дихає, а тепер вночі хропе, хоч з дому тікай, а вдень крекче, особливо коли натягує свої страшні товсті панчохи на свої синюваті ноги.
Стара Оксана надягла окуляри з товстими лінзами, вони падали їй на ніс, ось тільки Тимофій Петрович ненавидів ці її жахливі окуляри.
Колись карі очі Оксани зводили з розуму багатьох хлопців, а обраним нею був він — Тимко. А що в результаті?
У підсумку — тепер Тимофій дивиться на поблідлі, старечі очі Оксани, які ще більше збільшують ці жахливі окуляри. Ось як влаштоване життя, роки перетворили красуню Оксану на таку жахливу стару. Коротше кажучи, фільм жахів і нічого більше.
Тимофія Петровича дратувала стара дружина, а вона йому:
— Тимо, тобі б до кардіолога записатися, щось ти став сильно вночі хропіти, а іноді навіть дихати перестаєш, а потім, як захропиш.
— Мені нікуди не треба записуватися, — грубо відповів їй Тимофій, — я в чудовій формі. Сама от зі своїми синюватими ногами записуйся. А сама-то ти знаєш, як хропеш? Сусідів у окрузі своїм хропінням лякаєш.
Оксана засміялася, сприйнявши це за жарт. Вона хотіла обійняти Тимофія, а він її відштовхнув. Йому був неприємний її старечий, скрипучий сміх і запах її тіла, від неї пахло старістю.
Раніше вона сміялася, немов дзвін кришталевих дзвіночків, а тепер скрипить, як стара, незмащена хвіртка.
— Чого ти штовхаєшся, старий, — продовжувала сміятися Оксана, — ось дивися, я тут у книзі прочитала, які трави тобі треба пити від твого хронічного бронхіту.
— Ось же причепилася, — сердився Тимофій Петрович. — Ти що, за мотлох мене вважаєш? Я ж молодший за тебе на два роки і ніякі твої трави мені не потрібні. Тобі потрібні, ти їх і пий, і їж, що хочеш з ними роби, а до мене з ними не чіпляйся. Я їсти хочу, а ти мені зі своїми травами.
— То ходімо, поїмо. Зуби свої одягай і ходімо. Борщ зварила і каша є. Що будеш?
— А м’ясо є? — запитав Тимофій Петрович, — чоловіків треба годувати м’ясом, а не кашами.
— Так це ж чоловіки, — сміялася Оксана, — а ти — старий. Сам кажеш, що тобі нема чим капусту в борщі жувати. А м’ясо є чим жувати?
— Коли це я говорив? І чому я старий? Сама бабуся, — ображено сказав Тимофій Петрович, — не прирівнюй мене до цього контингенту.
Оксана зітхнула, але не стала сперечатися з чоловіком — чомусь сьогодні він на все реагує з роздратуванням.
Тимофій Петрович їв борщ і думав: «Ось можна було б стару дружину поміняти на нову. Ну ось, як машину. Коли продавав свій старенький “Запорожець ”, як же мені його шкода було, ну просто як живу істоту, а коли купив “Тойоту”, автомобіль своєї мрії, так відразу забув про свого “Запорожця”.
Ось би зараз Оксану поміняти на Светку з двадцять дев’ятого будинку. А що? Жінка хоч куди, вродлива, струнка, спритна і до того ж самотня».
Часто Тимофій Петрович жартував зі Светкою, зачіпав її своїми розмовами, а вона сміялася, не цуралася його товариства.
Як же йому було приємно спілкуватися з нею, не те що з Оксаною, яка тільки й знає, що пристає до нього зі своїми лікувальними травами та кардіологами. Куди б подітися від тебе, стара, або ти б куди поділася.
Светка для Тимофія Петровича — мрія, як та машина-тойота. Отож, мрія про машину збулася, тож і мрія про Светку теж може збутися.
«Казка, а не жінка», — думав про Светку Тимофій Петрович, і в його голові лунала музика, і він не втрачав надії, що казка у вигляді Светки все-таки колись стане реальністю.
Тимофій Петрович прокинувся від якогось дивного хрипу. Раніше Оксана так не хропіла. Він штовхнув її в бік і покликав:
— Оксано, повернися на бік. Чому ти так дивно хропеш?
Дружина не поворухнулася і не відповіла йому, вона так само дивно продовжувала хрипіти. Тимофій увімкнув світло і зрозумів, що з Оксаною щось не так. Вона взагалі ні на що не реагувала. Він викликав швидку і бігав від вікна до вікна, визираючи на машину швидкої допомоги, зателефонував ще раз і прокричав:
— Та коли ж ви вже приїдете? Так і пом.рти можна, не дочекавшись допомоги.
На тому кінці дроту сказали, що швидка вже їде до них, і він сів поруч із ліжком, на якому лежала Оксана, гладив її руку і плакав від безпорадності.
— Оксаночко, ти тільки дочекайся швидку, не вм.рай, — вмовляв він дружину, яка була без свідомості і не чула його.
Швидка приїхала, сказали, що, швидше за все, у Оксани Василівни інсульт, і забрали її до лікарні.
Оксану Василівну в реанімації привели до тями і перевели в палату, платну, одномісну. Дізнавшись, що дружина лежить у палаті і Тимофію Петровичу вже можна її відвідати, він миттю примчав до своєї Оксани.
Зайшовши в палату, він кинувся до дружини, обійняв її і тремтячим голосом промовив:
— Слава тобі, Господи, що все обійшлося. Як же ти мене налякала, Оксано. Ти так більше ніколи не роби, не кидай мене, — вже плакав Тимофій, — я ж без тебе жити не зможу.
Оксана Василівна посміхалася і слабким голосом жартувала:
— Тимофію, заспокойся, а то і у тебе серце прихватить, і будемо тут удвох лежати, а палата-то одномісна. Ти що, за цю палату заплатив? І телевізор тут, і кондиціонер, і електричний чайник. Лежу тут прямо як королева.
— Заплатив, а ти і є моя королева. Відпочивай, лікуйся. Що тобі в загальній палаті робити? Буде хтось хропіти і заважати тобі спати.
Тимофій Петрович посміхнувся крізь сльози і продовжив, як казала Оксана, нести всяку нісенітницю:
— Оксано, хочеш, я буду носити ці злощасні зубні протези. Ти ж знаєш, я їх терпіти не можу, але ти змушуєш їх одягати, і я буду одягати, щоб для тебе красивішим бути.
Оксано, я й до кардіолога піду, твої трави буду й пити, й їсти, ти тільки живи, Оксано. Оксано, до біса Светку, до біса мрію.
Оксано, прошу тебе, тільки не вм.рай. Хочеш, я буду тобі твої панчохи одягати, якщо тобі важко. Ось що хочеш, Оксано. Хочеш дорогі, імпортні окуляри? Купимо.
— Тимофію, куди тебе це понесло? Нагородив і панчохи, і окуляри, і кардіологів, і якусь Светку приплів. Заспокойся, Тимо. Принеси мені завтра курячий бульйон і шматочок курки, ось це буде в самий раз.
Оксана ніжно погладила його по щоці й згадала, як тоді, коли він був хлопцем і залицявся до неї, ось так само ніс всяку нісенітницю й був готовий для неї мало не місяць з неба зняти.
На її очах навернулися сльози від спогадів, і вона, як тоді, в молодості, гладила його по неголеній щоці й примовляла:
— Милий, мій милий, мій милий…
