Шестирічний Сергій дуже низько схилився над аркушем паперу, щоб мама, яка сиділа на ліжку, закутавшись у ковдру, щоб зігрітися після роботи, не підглянула, і старанно виписував великими друкованими літерами листа дідові Морозу, що навіть спітнів, хоча в кімнаті було досить холодно. Хлопчик писав, не здогадуючись, про що, з сумом в очах, задумалася мама.
Надя вийшла заміж у 18 років, одразу після закінчення 11 класу. Можна сказати, за два тижні після знайомства зі своїм майбутнім чоловіком. Вона тоді жила у цьому ж містечку, лише на сусідній вулиці. Петро, її чоловік, приїхав того літа до свого друга після закінчення столичного інституту, де вони разом навчалися.
Першого ж дня познайомився з Надією, яка жила поверхом нижче цього друга. Вони випадково зіткнулися у під’їзді та закохалися. Відразу. Вже за тиждень Петро освідчився дівчині в коханні і сказав, що забере її з собою, бо не зможе без неї жити. Надія з радістю погодилася. «Так не виходять заміж!» – кричав на неї батько, коли дівчина повідомила про своє рішення поїхати.
Ірина, мачуха Наді, м’яко, але наполегливо потягла його за руку до іншої кімнати. За кілька хвилин батько повернувся до дочки і, не дивлячись їй у вічі, нервово махнув рукою, мовляв, роби, що хочеш. Надя зрозуміла, що мачуха, яка вийшла за її батька шість років тому через півроку після того, як не стало її матері, змогла вмовити чоловіка погодитися.
Ірина не стала для Надії близькою людиною. Скоріше навіть відкрито ненавиділа її за те, що вона була жива, а її дочка , ровесниця Наді, пішла у засвіти ще зовсім маленькою. Тож Надія зібрала свої речі і поїхала з Петром. Вона не боялася чужого міста, бо вірила Петру, кохала його і він не підвів її. Коли його мати і батько заявили, що категорично проти весілля, він зібрав свої речі і спокійно пішов разом із Надією.
Молоді люди трохи пожили в друга Петра, а потім винайняли собі житло. Хлопець влаштувався на непогану роботу, теж допомогли друзі, і все було дуже добре. Петро і Надія розписалися, влаштувавши лише невеликий пікнік на природі з найближчими друзями, і почали насолоджуватися щасливим сімейним життям навіть попри напружені стосунки з його батьками.
Про те, що в них буде дитина, Надія дізналася одразу, через дев’ять місяців в них з’явився Сергійко, ось тоді свекри трохи відтанули і навіть приходили гратися з онуком. Дорога життя Надії, після таких вигинів, як смерть матері, весілля батька, вічних скандалів з мачухою та щасливої зустрічі з Петром, стала, нарешті, прямою і гладкою, але, виявилося, ненадовго.
Коли Сергієві виповнилося три роки, чоловік Надії захворів. Лікування було дуже дорогим та важким. Петро роботу втратив, «випадково» потрапивши під скорочення. Надія тоді вже водила сина в дитячий садочок, так що влаштувалась працювати в магазин продавцем, але ні її зарплати, ні допомоги свекрухи не вистачало, щоб витягти Петра з лап хвороби.
Дівчина хотіла попросити грошей у батька, з яким у неї, після її втечі, залишилися досить натягнуті стосунки, але він трубку не взяв, натомість відповіла мачуха, яка грубо заявила, що батько з дочкою розмовляти відмовляється і Надія може їм більше не дзвонити. Петро, поступово згасаючи та слабшаючи, прожив ще близько двох років.
На похороні його мати, не соромлячись безлічі людей, які прийшли проводити Петра в останній шлях, накричала на Надію, звинувачуючи її в смерті сина. Вона вигукувала такі страшні слова, що дівчина не витримала і знепритомніла. Потім Надія зрозуміла, що не може більше залишатися в цьому місті, їй треба було повертатися до батька.
Щойно назбиравши грошей на дорогу, дівчина зібрала те, що змогла забрати з одягу і поїхала. Проплакавши всі три дні шляху потягом, Надія за руку з сином вийшла з вагона на пероні вокзалу. Вона сподівалася, що батько зрозуміє її і прийме, допоможе хоча б спочатку, а там Надія знайде роботу і житиме самостійно, але все виявилося зовсім не так, як вона думала.
Дорога її життя знову дала крутий, жорстокий поворот. Коли Надія, втомлена від важкої дороги, постукала у двері своєї квартири, звідти визирнула молоденька дівчина при надії, зовсім незнайома. І сказала, що цю квартиру вона та її чоловік купили в іпотеку півтора роки тому. Надя розгубилася, де шукати батька не знала, його номер телефону, як і мачухи, був недоступний.
Дівчина постукала до квартири тітки Олі, сусідки, яку знала від самого народження. «Невже ти нічого не знала?» – з жахом затиснувши долонькою рота, ахнула тітка Оля, коли впустила Надю та хлопчика у свою квартиру. Вона підібгала губи і засопіла. Виявилося, що батько Надії теж пішов у засвіти.
На похороні мачуха Надії всім розповідала, що подзвонила Надії, повідомила про смерть батька, а та начебто відповіла, що не приїде і грошей на похорон не дасть. Жінка обняла за плечі Надю, що заплакала, і зітхнула. Старенькій було шкода дівчину та хлопчика, тому вона пожити в неї трохи, але тільки трохи, скоро син мав приїхати.
Тітка Оля прилаштувала Надію двірником. Зарплата була маленька, зате дали службове житло, щоправда, у напівпідвалі, але з пропискою, хай навіть тимчасовою. От і стали Надія та Сергійко жити у цій невеликій кімнатці. З меблів у них були тільки диван, шафа та стіл, на якому стояла електрична плитка. Втім, більше там нічого б не помістилося.
Наді з сином цього цілком вистачало, одне було погано: доки літо стояло, в кімнаті тепло було, а як осінь прийшла, а за нею зима, тут і з’ясувалося, що крізь вікна, а вони були ще дерев’яні, все тепло тікало. Щоб хоч якось зігрітися, Надії доводилося постійно тримати увімкненим обігрівач. Тим більше, що вона дуже мерзла на вулиці.
Дівчина вона була худенька, до важкої роботи незвична, тому на те, щоб двір від снігу розчистити, та доріжки піском посипати в неї цілий день йшов. За день вона так сильно промерзала, що потім за всю ніч під кількома ковдрами не могла зігрітися. Платили їй небагато, грошей вистачало тільки, щоб електрику сплатити, купити продукти та одяг синові.
А ще йому іграшки та книжки, він у свої шість років уже добре читав. У дитсадок хлопчик не ходив, бо Надя не могла його туди відводити, вона йшла працювати дуже рано, задовго до відкриття садка, і поверталася надвечір, тому Сергієві треба було чимось займатися, поки він був один. На себе грошей у неї вже не залишалося, тому дівчина ходила в тому, що віддали їй добрі люди.
Тітка Оля стару куртку, баба Віра з другого поверху чоботи, які давно припадали пилом на антресолі, і пару светрів. Інші сусідки поділилися шапками, рукавичками. Речі були вже старі і майже не гріли, але Надя була дуже вдячна за допомогу, вона вірила, що настане і для неї світле, щасливе життя, і тоді вона зможе віддячити їх усім. Вірила, доки не захворіла.
Почалося все напровесні з простої застуди. Кілька днів дівчина пролежала з температурою, на третій насилу, але піднялася і пішла працювати. До лікаря вона, звичайно ж, не ходила, жодних ліків не пила, була впевнена, що її молодість все переборе. Їй справді полегшало, але кашель чомусь не проходив.
Хоча причина зрозуміла: майже кожен день дівчина поверталася з роботи з мокрими ногами. Сніг удень, коли виходило сонечко, танув, а взуття у Надії було старим і пропускало воду. Тому кашель згодом ставав дедалі сильнішим і йшов все глибше. Так минула весна, коротке літо і знову настали холоди. Надія, яка сподівалася, що влітку вона одужала, зрозуміла, що помилилась.
Кашель, що сховався десь у неї глибоко в грудях, почав вибиратися звідти ночами і не давав дівчині спати. Якось вересневої ночі Надя мало не задихнулася, тоді вона зібралася і, нарешті, пішла до лікарні. Потрапила вона до похилого лікаря, який дуже уважно і довго слухав її, потім відправив на рентген. Сказав, що Надії треба лікуватися, найкраще лягти до лікарні.
Але від госпіталізації вона відразу відмовилася, бо боялася залишити сина і до того ж залишитися без роботи та житла. Тоді лікар виписав їй ліки і суворо наказав пройти курс лікування. Надя пішла з рецептом до аптеки, але коли дізналася, скільки потрібно заплатити, то швидко пішла звідти, таких грошей у неї просто не було.
Думки Надії перервав черговий напад кашлю, і вона, вся тремтячи, сильніше загорнулася в ковдру. Сергійко злякано подивився на маму, він хотів щось сказати їй, але тут у двері постукали і зайшла баба Віра, яка принесла гарячий чай із малиною та пиріжками. Жінка спохмурніла, коли дізналася про хворобу Надії, але нічого не сказала.
Мовчки пішла до дверей і вийшла до під’їзду. Незабаром за дверима почувся її голос, жінка з кимось розмовляла, називаючи ім’я Надії. Сергій подивився на маму, але вона вже лежала із заплющеними очима і ні на що не звертала уваги. Хлопчик підвівся з-за столу і навшпиньки підійшов до дверей. Прислухався, але з розмови нічого не зміг розібрати.
Знаючи, що підслуховувати недобре, він озирнувся ще раз на маму, переконався, що вона спить, і тихенько прочинив двері. Мова йшла про його маму, сусідки обговорювали, що Сергійка в Надії заберуть. Хлопчик відійшов від дверей, сів на диван і лагідно погладив по голові сплячу маму.
Потім він взяв листок із написаним листом Діду Морозу, склав його літачком, прочинив кватирку і кинув його у вихор зимової завірюхи. На наступний день Сергій прокинувся, швидко вмився і запхав у рот пиріжок, який ввечері принесла баба Віра, запив його чаєм з ще теплого чайника, який мама, перед роботою, щоб він не охолонув, закутала у великий рушник.
Хлопчик одягнув шубку, валянки, шапку і рішуче вийшов надвір. Він ішов до церкви. Сергій знав, де вона знаходиться, нещодавно він з мамою заходили туди. Тільки тоді йому там зовсім не сподобалось. Ні, там було дуже яскраво, тепло, багато цікавих картинок та співали дуже гарно. Ось тільки мама там чомусь так гірко плакала, що йому одразу захотілося звідти піти, він заплакав і потяг маму додому.
Тепер же Сергійко йшов до церкви саме для того, щоб мама більше ніколи не плакала. Хлопчик зайшов у гарні величезні двері, підійшов до жінки, що стояла за високим прилавком, простяг дві монетки, єдині, що були в його скарбничці і твердо сказав, що йому треба свічка.
Жінка спочатку розгубилася, потім подивилася на великі свічки, які коштували набагато дорожче, але нічого не сказала, витягла одну з них і простягла Сергію. Хлопчик дуже чемно подякував їй, взяв свічку і пішов у яскраво освітлену залу. Служба вже закінчилася, люди майже розійшлися, тому Сергієві було добре видно всі ікони.
Він довго крутив головою, не знаючи, до якої саме з них підійти, і нарешті його погляд зупинився на зображенні дідуся в гарному одязі, у якого були дуже добрі очі й біла борода, як у діда Мороза, якому Сергій послав свій лист. Хлопчик рішуче попрямував до нього. Він пам’ятав, як мама ставила свічку, і зробив так само, як вона.
Він запалив її від іншої, що вже горіла, і акуратно вставив у свічник біля ікони. Сергій спочатку довго дивився на вогник, а потім підняв повні сліз очі на святого і голосно зашепотів своє прохання – щоб мама одужала. Сергійко все шепотів щось крізь сльози, що капали на шубку, і не бачив, як пильно дивився на нього досить молодий чоловік з дуже сумними згаслими очима.
Ігор Васильович лише два роки тому був, напевно, найщасливішою людиною у їхньому місті. У нього була кохана і любляча дружина, маленький бешкетник-син і чудова робота, до якої він уперто йшов багато років. Він був хірургом. Одним із найкращих у їхній лікарні. Ігор Васильович із задоволенням приходив на роботу і з радістю поспішав після неї додому.
Йому подобалося рятувати людей, подобалося спостерігати, як вони повертаються до життя. Йому не потрібні були подарунки чи гроші в конвертиках, ні, найдорожчим для нього були щасливі очі пацієнтів та їхніх рідних, і подяки, щирі, справжні. Вдома на нього завжди з нетерпінням чекали дружина та син.
Коли б Ігор Васильович не підходив до свого під’їзду, повертаючись після важкого чергування, вранці, вдень чи пізно вночі, варто було йому підвести голову і подивитися на вікно їхньої квартири на шостому поверсі, він завжди бачив, як дружина радісно махає йому рукою. Ось уже два роки, як на нього ніхто не чекає біля вікна порожньої, тепер огидно незатишної квартири.
Два страшні роки. Після того, як Бог забрав його дружину та сина. Ігор Васильович не міг пробачити собі того, що саме того дня не поїхав із ними до парку кататися на санчатах. Він мав бути на роботі, кілька термінових операцій і він залишився вдома. Хотів трохи поспати в тиші… Тепер ця тиша переслідує його, тисне так, що вже кілька разів чоловік майже наважувався на крайність.
Він не хотів жити. Він вважав, що не має права жити, бо він має бути там з дружиною та сином. Але кожного разу він згадував надію в очах пацієнтів, надію на нього, на його руки, на його вміння рятувати їхнє життя. І він не міг покинути цих людей, крізь тугу і розпач він ішов на роботу і на якийсь час забував про все, поки не закінчувалася його зміна.
Тоді він почав брати ще зміни та ще, він працював стільки, скільки міг, не залишаючи собі час на горі та спогади. Він залишав собі час тільки на те, щоб сходити до могил і до церкви. Ось і стояв він знову біля ікони Святого Миколая і молився за те, щоб душі його дружини та сина не страждали, щоб їм було там легко та спокійно.
Він вибачався за те, що не зберіг їх, і за те, що не пішов разом з ними. Тут Ігор Васильович помітив поряд із собою маленького хлопчика, дуже схожого на його сина. Хлопчик щось шепотів, крізь сльози дивлячись на ікону. Чоловік мимоволі прислухався і… «Бог почув твоє прохання», – крізь ком в горлі, сказав Ігор Васильович.
Вже за кілька хвилин захекані від швидкої ходьби Сергій та Ігор Васильович зайшли до кімнати, де на ліжку під ковдрами, тремтячи від високої температури лежала Надія, що повернулася після роботи. Їй було дуже погано. Ігор Васильович, побачивши, наскільки все погано, негайно забрав Надію у лікарню.
«Як там мій Сергій? Чи не пустує?» – зніяковіло запитала у Ігоря Васильовича Надя, яка лежала під крапельницею. Їй уже стало трохи краще. Дівчина хвилювалася і червоніла, через що ставала схожа на школярку, що вперше закохалася. Лікарю подобалася ця проста наївна пацієнтка, яка пережила стільки горя за своє, ще зовсім коротке життя.
Мама того самого хлопця, який перевернув його зламане життя, незбагненно поставивши його на місце. Навіть порожня квартира після того, як господар привів у неї нехай тимчасового, але чистого душею нового мешканця, раптом засвітилася. Ігор Васильович сам не помітив, як зморшки скорботи розгладилися на його лобі, а на губах знову заграла легка посмішка.
Зате весь медперсонал лікарні шушукався за його спиною, розуміючи, що, чи вірніше – хто був тому причиною. За два тижні Надю виписали, і Ігор Васильович відвіз її до себе додому. Сергій був щасливий. Він стрибав по кімнатах від радості і реготав, не перестаючи, а Надія знову шарілася. Ігор Васильович по-господарськи провів гостю по квартирі.
Він показав їй кімнату, яку навмисне приготував для неї та Сергійка. Йому було приємно, що тепер, хоч і тимчасово, він не один. Коли наступного ранку, повертаючись з нічного чергування і підійшовши до під’їзду, чоловік за звичкою підняв голову і подивився на своє вікно, він здригнувся, побачивши в ньому Надію.
Вона чекала на нього. На подив Ігоря Васильовича, це не віддалося в його серці болем, навпаки, йому раптом стало спокійно і легко, наче темний важкий туман розвіявся і зник назавжди. З того дня вони не розлучалися, а Сергійко отримав люблячого батька, якого хлопчикові так не вистачало…
