Аромат розмарину, часнику та запеченого м’яса розносився по квартирі, створюючи ту саму атмосферу домашнього затишку, яку так часто показують у фільмах і так рідко вдається відчути в реальному житті.
Олена поправила пасмо волосся, що вибилося, кинула критичний погляд на накритий стіл і задоволено зітхнула.
Їй було п’ятдесят три. Вік, коли жінка вже точно знає ціну своєму часу, своїм нервам і, що не менш важливо, своєму комфорту.
Її діти давно виросли, обзавелися власними сім’ями і роз’їхалися. Квартира, колись галаслива і сповнена метушні, тепер належала лише їй. І ось, через п’ять років після розлучення, вона вирішила знову впустити у своє життя чоловіка.
Борис з’явився в її житті пів року тому. Галантний чоловік п’ятдесяти шести років, з легкою сивиною на скронях і впевненими манерами.
Він красиво залицявся: дарував квіти, водив до театру, говорив правильні слова про те, як втомився від самотності і як мріє про тихе сімейне щастя. Місяць тому він переїхав до неї.
Сьогодні був їхній своєрідний міні-ювілей — місяць спільного життя під одним дахом.
На честь цієї події Олена вирішила перевершити саму себе. Після довгого робочого дня (вона керувала відділом у великій компанії) вона не поїхала відпочивати, а вирушила на ринок.
Вона купила найкращу яловичу вирізку, свіжі овочі, пляшку хорошого червоного. Дві години біля плити пролетіли непомітно. На столі красувався ростбіф з вишневим соусом, запечена картопля з травами та легкий салат.
Заклацав замок вхідних дверей.
— Олено, я вдома! — пролунав із коридору голос Бориса.
Вона вийшла йому назустріч, посміхаючись. Борис зняв пальто, недбало кинув його на пуф (хоча вішак був за півметра), поцілував її в щоку і понюхав:
— Пахне непогано. Я страшенно голодний. День був просто божевільний.
Олена проковтнула легке роздратування з приводу кинутого пальто — дрібниці, до яких звикають люди, починаючи жити разом.
— Мий руки й сідай, все вже готово, — м’яко сказала вона.
Вони сіли за стіл. Олена налила червоне в кришталеві келихи, запалила свічку. Борис мовчки взявся за їжу.
Він їв швидко, жадібно, не відриваючи погляду від тарілки. Олена спостерігала за ним, чекаючи хоча б найменшої реакції. Коли готуєш складну страву, витрачаєш сили й душу, мимоволі чекаєш простої людської віддяки. Схвального кивка, посмішки, банального «дякую, дуже смачно».
Але Борис мовчав. Він розправився з першою порцією, мовчки підсунув тарілку, щоб Олена поклала добавку.
— Ну як тобі? — не витримала вона, коли він взявся за другий шматок м’яса. — Я спробувала новий рецепт соусу. Вишневий, з нотками чебрецю.
Борис зупинив виделку на півдорозі до рота. Він пережував, задумливо дивлячись у стелю, немов ресторанний критик, що оцінює страву шеф-кухаря з зіркою Мішлен. Потім він зітхнув, поклав виделку на край тарілки й протер губи серветкою.
— Знаєш, Олено… — почав він тоном досвідченого наставника. — М’ясо трохи сухувате. І цей соус… якийсь солодкий. До м’яса потрібен нормальний соус, а не варення.
Олена відчула, ніби щось всередині в неї обірвалося. Справа була навіть не в критиці, а в тоні. Поблажливому, зневажливому.
— Сухувате? — тихо перепитала вона. — Борисе, це ростбіф. Він ідеально просмажений, всередині рожевий.
— Ну, не знаю, — він відкинувся на спинку стільця, крутячи в руці келих. — Я звик до іншого. Ось моя колишня дружина, Тамара…
Ім’я колишньої дружини пролунало за цим столом уперше, і відразу як грім серед ясного неба.
— Моя колишня готувала краще, — заявив він з абсолютною впевненістю у своїй правоті. — У неї м’ясо завжди тануло в роті. І ніяких цих модних викрутасів із фруктами. Проста, зрозуміла, чоловіча їжа. Борщ такий, що ложка стоїть. Котлети… ех.
Він мрійливо закатив очі, ніби згадуючи найвидатніші гастрономічні шедеври сучасності.
Запала тиша. Важка, густа, дзвінка тиша. Чутно було лише, як цокає настінний годинник у кухні. Борис, здавалося, навіть не зрозумів, що саме він щойно сказав. Він відпив червоного і потягнувся за салатом, ніби нічого не сталося.
Якби Олені було двадцять, вона, напевно, розплакалася б. Втекла б у ванну, зачинилася там і ридала, відчуваючи себе нікчемною господинею і нелюбою жінкою.
Якби їй було тридцять, вона б влаштувала скандал. Почала б кричати, бити тарілки, доводити свою правоту і вимагати вибачень.
Але Олені було п’ятдесят три.
У цьому віці жіночий мозок починає працювати інакше. Замість бурі емоцій приходить кришталева, лякаюча ясність. Наче хтось натиснув кнопку паузи, і вся картина їхнього спільного життя промайнула перед її очима у режимі прискореної перемотки.
Вона згадала, як останні три тижні Борис жодного разу не помив за собою посуд. Згадала його шкарпетки, які він методично залишав під диваном. Згадала, як він скаржився на «втому» щоразу, коли треба було сходити в магазин, хоча працювали вони однаково.
Згадала його поблажливі коментарі щодо її серіалів, її звички пити каву вранці в тиші, її подруг.
«Заради чого все це?» — задала вона собі одне-єдине питання.
Заради статусу «не самотня»? Заради того, щоб у домі пахло чоловічими парфумами? Заради того, щоб хтось хропів поруч? Вона була фінансово незалежною, самодостатньою жінкою. Вона виростила двох дітей. Вона пережила важке розлучення, побудувала кар’єру, облаштувала своє життя так, як їй подобалося.
І тепер, у власному домі, після важкого робочого дня, вона мала сидіти й вислуховувати, як чужий по суті чоловік порівнює її з колишньою дружиною, знецінюючи її працю й турботу.
Вона подивилася на Бориса. У цю мить пелена спала. Вона побачила не «імпозантного чоловіка», а старіючого, розпещеного споживача, який шукав не супутницю життя, а безкоштовну кухарку, домробітницю та грілку в ліжко в одному флаконі.
Причому кухарку, яка зобов’язана відповідати ДСТУ, встановленим його колишньою дружиною.
Олена повільно встала з-за столу. На її обличчі не ворухнувся жоден м’яз.
— Олено, ти куди? — запитав Борис з набитим ротом. — Чай поставиш?
— Ні, Боря, — голос Олени був спокійним, рівним, майже ласкавим. — Чай ми пити не будемо.
Вона вийшла з кухні й попрямувала до спальні. Відкрила шафу. Дістала з верхньої полиці велику спортивну сумку, з якою Борис переїхав до неї місяць тому.
Її рухи були чіткими й виваженими. Жодного поспіху, жодної паніки. Вона відкрила його шухляду комода й закинула в сумку білизну та шкарпетки. Зняла з вішака його сорочки та штани. Поклала зверху бритвені приналежності з ванної.
Процес зайняв не більше п’яти хвилин. У нього було не так вже й багато речей.
Повернувшись у коридор, вона поставила сумку біля вхідних дверей. Потім пішла на кухню.
Борис сидів за столом, гортаючи щось у телефоні.
Олена мовчки взяла пластиковий контейнер, відкрила його й почала перекладати туди залишки ростбіфу. Туди ж потрапила запечена картопля. Закривши кришку до клацання, вона взяла контейнер і підійшла до Бориса.
— Тримай, — вона поставила контейнер перед ним прямо на телефон.
Борис здивовано підвів очі.
— Це що? Завтра на роботу? Олено, я ж казав, що м’ясо сухувате, я таке на обід не хочу…
— Це, Борисе, твій сухий пайок на сьогоднішній вечір. Щоб ти не зголоднів по дорозі, — рівно промовила Олена.
— По якій дорозі? Ти про що? — він нарешті помітив, що атмосфера в кімнаті змінилася. Посмішка зникла з його обличчя.
— По дорозі до Тамари, — відповіла Олена, схрестивши руки на грудях. — Вставай, Боря. Твої речі вже зібрані й стоять у коридорі.
Борис завмер. Його обличчя почервоніло. Він спробував вичавити з себе смішок, вирішивши, що це якийсь безглуздий жіночий жарт.
— Олено, ну ти чого? Образилася через м’ясо, чи що? Ну дитячий садок, чесне слово! Жінки у вашому віці мають бути мудрішими. Ну, проговорився про Тамарку, з ким не буває. Правду ж сказав, чого ображатися?
Словосполучення «у вашому віці» стало останнім цвяхом у кришку тр.ни їхнього короткого роману.
— У моєму віці, Борисе, — Олена сперлася руками на стіл, нахилившись до нього, і подивилася прямо в його бігаючі очі, — жінки мають достатньо мудрості, щоб не витрачати своє життя на невдячних хамів.
Вона випрямилася і вказала рукою в бік коридору.
— На вихід.
Борис зрозумів, що вона не жартує. Він різко підхопився, перекинувши стілець.
— Ти це серйозно?! — його голос зірвався на вереск. — Виганяєш мене через шматок м’яса?! Та ти ж істеричка! Кому ти знадобишся у свої п’ятдесят з гаком з таким характером?! Я до неї з усією душею, а вона…
— Зменш тон у моєму домі, — крижаним тоном обірвала його Олена. — Я виганяю тебе не через шматок м’яса. Я виганяю тебе тому, що мені не потрібен мешканець, який вважає, що я зобов’язана його обслуговувати, та ще й вислуховувати рецензії.
Ти шукав кухарку рівня своєї колишньої дружини? Чудово. Ось до неї й відправляйся. Сподіваюся, її борщ вартий твоїх вибачень перед нею.
Вона розвернулася й пішла в коридор. Борис, пихкаючи від обурення, пішов за нею.
— Та я… та ти… ти ще пошкодуєш! — сипав він погрозами. Руки в нього тремтіли. Він ніяк не міг всунути ногу в кросівки. — Залишишся сама зі своїми вишневими соусами! Заведеш котів!
— Обов’язково заведу, — кивнула Олена, відкриваючи перед ним вхідні двері. — Від котів хоча б користь є: вони муркочуть і заспокоюють нерви. А від тебе — лише сміття та критика.
Вона взяла в руки контейнер з їжею й всунула його в руки здивованому Борису.
— Смачного. І передай привіт Тамарі. Скажи, що я визнаю її кулінарну перевагу.
Борис вискочив на сходову клітку, важко дихаючи. Він відкрив рота, щоб сказати якусь чергову гидоту, але Олена просто зачинила двері. Замикач клацнув. Два оберти.
Тиша.
Олена притулилася спиною до прохолодних залізних дверей. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, але всередині не було ані краплі жалю, ані грама болю. Лише величезне, всепоглинаюче почуття полегшення. Наче вона скинула з плечей важкий, запилений мішок.
Вона повернулася на кухню. Підняла перевернутий стілець. Зібрала брудний посуд і відправила його в раковину. Потім взяла свій келих, який так і залишився недопитим.
Квартира знову належала тільки їй. Тут пахло розмарином, воском від свічки та її улюбленими парфумами. Ніяких розкиданих шкарпеток. Ніякого незадоволеного бурчання. Ніяких порівнянь з колишніми дружинами.
Олена підійшла до вікна. Внизу, у світлі вуличних ліхтарів, вимальовувалася постать Бориса з великою спортивною сумкою. Він комусь дзвонив, активно жестикулюючи. Напевно, шукав таксі. Або, хто знає, може дзвонив Тамарі.
Олена посміхнулася, зробила ковток чудового червоного і вголос промовила:
— За Тамару. Свята жінка.
Її вечір тільки починався. Завтра був вихідний. Вона виспиться, заварить свою улюблену каву, увімкне серіал, який давно хотіла подивитися, і не буде ні перед ким звітувати.
У п’ятдесят три роки життя не закінчується. Воно тільки починається, коли ти нарешті вчишся обирати себе. І, мабуть, це була найсмачніша вечеря за останні пів року.
