Моя мама ніяк не могла її прийняти, вона постійно мене пиляла, що я не знаю, хто її батьки, і яка у неї спадковість…

Перший раз я вийшла заміж у 19 років, це було студентське кохання. Прожили в шлюбі ми чотири роки, перший рік хотіли малюка, але потім вирішили пустити все на самоплив. Потім у нас почалися проблеми у стосунках, ми почали часто сваритися і зрештою розійшлися.

Після розлучення колишній чоловік мені зізнався, що дитина врятувала б наш шлюб, оскільки він дуже хоче дитину. Було прикро, навіть боляче, але потім я сказала сама собі: стоп, тобі всього 23, ще встигнеш все! Після закінчення інституту, влаштувалася на роботу.

В мене почалося нове життя, почала зустрічатися з чоловіками, в 26 років я рік прожила в цивільному шлюбі, але в жодних стосунках не було навіть натяку на вагітність. Якось у магазині зустріла колишнього чоловіка, за цей час він одружився і в нього народилася донька, через 9 місяців після весілля.

Вже тоді мені треба було замислитися, але я пропустила це повз вуха. У 29 я вдруге вийшла заміж, чоловік на 10 років мене старший, весь час до весілля і після говорив про діток, я теж завжди була тільки «за», тому ми почали працювати в цьому напрямку.

Після року самостійних спроб ми вирішили звернутися до спеціалістів. Почали обстеження, виявилося, що через запущену застуду, почалися процеси, які ще п’ять років тому можна було вилікувати, але зараз вони вже не зворотні, але якщо чесно, я не вірила в діагноз.

Через п’ять років безуспішних спроб і лікування, я прийняла цю гірку правду. Єдине прохання було в мене до лікаря, щоб він повідомив про остаточний діагноз моєму чоловіку. Він сприйняв усе спокійно, обійняв і запропонував взяти дитину з дитячого будинку.

Якщо чесно, то спочатку я навіть слухати не хотіла, але через півроку моя думка змінилася кардинально. У тому грудні я дуже сильно захворіла, була висока температура, яка довго не збивалася, довелося лягти в лікарню, на другу ніч у лікарні, мені наснився сон, що до мене прийшла якась дівчинка,

Вона називала мене мамою і просила її забрати додому. На моє запитання: де ти? — вона відповіла: «Тут у лікарні, чекаю на тебе»! Я прокинулася серед ночі і вже до ранку не заплющила очей, все думала, а вранці я запитала лікарів, чи є тут дитяче відділення, мені відповіли що є, на другому поверсі.

Вдень я зважилася сходити туди і там я дізналася, що вночі туди привезли дівчинку трьох днів від народження. У той момент у мене щось клацнуло, я вирішила, що ось він, шанс стати мамою. На мою ідею взяту ту дівчинку моя мама відреагувала негативно і заявила, що мені не треба чужа дитина.

Але ми з чоловіком наважилися, і вже за місяць у нас з’явилася донька. Моя мама ніяк не могла її прийняти, вона постійно мене пиляла, що я не знаю, хто її батьки, і яка у неї спадковість, але я не звертала уваги, ми з чоловіком віддавали все для того, що донька нічого не потребувала.

Вона росла здоровенькою та тямущою, перший клас вона закінчила на відмінно і ми вирішили вивезти доньку на море. Ми відпочивали, якось ми проходили повз дитячий будинок, там гуляли дітки а поряд з вихователем у візочку сидів малюк близько року.

Ми з чоловіком одразу помітили, що вони з донькою чимось схожі. Рішення було прийнято відразу, через три місяці це маля стало нашим синочком, ми зробили все можливе, щоб діти не дізналися, що вони не рідні. Ми переїхали до іншого міста. Нашій доньці вже 14, синочку вісім років, і ми родина.

Нещодавно моя мама сказала: «Так, діти в тебе хороші, але шкода, що немає своїх», а я їй відповіла: «помиляєшся, мої рідні діти, адже чужих дітей не буває. Донька у нас просто розумниця, навчається на відмінно, ходить у гуртки і займається гімнастикою, тому прогнозам мами не дано було збутися.

You cannot copy content of this page