Так вийшло, що заради безпеки дітей мені довелося виїхати за кордон. Дуже не хотілося кидати батьківщину, але інших варіантів не було. Я просто не могла ризикувати їхнім життям і здоров’ям. Мій чоловік не поїхав з нами, бо обов’язок не відпустив. Поїздка була дуже важкою.
Діти скиглили, я сама вся була на нервах. Переживала, що нас із якоїсь причини будь-якої секунди могли зупинити й відправити назад. Це дуже тиснуло на нервову систему. Тож, прибувши на місце і зустрівшись із колишньою однокласницею, я нарешті відчула себе краще.
Наче ціла гора впала з плечей. Тепер ми більш-менш обжилися. Діти ходять до місцевої школи, вчать мову. В будь-якому випадку англійську потрібно знати. На жаль, я про це задумалася тільки зараз. Вважала, що вона мені не стане в нагоді, адже завжди є телефон із перекладачем під рукою, але ні.
Краще хоча б потроху вчити англійську постійно. І робота мізкам зайвою не буде. Чоловік весь цей час залишався вдома. У нього з дитинства проблема з лівою рукою: на 80% вона не виконує належних їй функцій. На жаль, цю проблему вже ніяк не виправити.
Але саме з цієї причини він і залишився на роботі, але через складну ситуацію країні начальство змушене було урізати йому зарплату. Що, насправді, досить критично, адже в нього ще є сестра. У неї теж є проблеми зі здоров’ям, набагато серйозніші, ніж у мого чоловіка.
Тому їй і потрібні особливі умови та догляд. Я знаю цю жінку давно і дуже добре. Попри всі її біди, вона завжди виділялася своїм оптимістичним характером і любов’ю до життя. Оскільки я не люблю гаяти час даремно, погоджуватися на виплати від місцевого уряду мені не хотілося.
Їх ледь вистачало на життя. Але при цьому можна було просто сидіти вдома в очікуванні повернення дітей з навчання. Такий підхід не для мене. Тому я через усе ту ж однокласницю знайшла собі непоганий підробіток. З грошима стало трохи легше, до того ж я почала скидати частину заробітку чоловікові.
Адже йому в цьому плані було найважче. Я розповідала йому про своє життя, адже в цій країні ми мріяли жити разом. І коли я вже думала, що все має налагодитися, життя знову повернулося до мене відомим місцем. Моя подруга, яка залишилася в країні, написала мені дивне повідомлення.
Нібито вона бачила, як мій чоловік гуляв в обнімку з іншою жінкою. Молода, струнка, все як годиться. Вона бачила їх біля свого будинку, який розташований зовсім в іншому районі нашого міста. “Чудові” новини. Коли я запитала в чоловіка, як це розуміти, він тільки здивовано підняв брови.
За його словами, такого просто не може бути, адже він не переставав любити мене і дітей. Та й немає в нього часу на якісь дешеві інтрижки. З іншого боку, він справді був у тому районі нещодавно, і так, не один. Вони гуляли втрьох: він, його сестра і її доглядальниця.
У найважчі моменти, коли вже просто немає сил, щоб сидіти з сестрою, він дійсно просив одну жінку допомагати йому. Я це знала, бо він сам мені про це розповідав ще рік тому. Але чому це вони вирішили погуляти разом і чому втрьох, хоча моя подруга бачила лише двох, які йшли в обнімку?
На це чоловік відповів, що вона, мабуть, не побачила його сестру на візку. Цього він не знає. Та й обійматися він не може, через травму. Що теж схоже на правду, адже зі мною він завжди ходив максимум за руки. Соромиться своєї вади, таке часто буває, хоч і в голос ми про це ніколи не говорили.
Загалом, його аргументи мені здалися досить правдивими. Але душа моя все ще не на місці. Подруга каже, що бачила те, що бачила, але чоловік ніколи раніше помічений у зрадах не був. Та й його словам я звикла довіряти. Двоє дітей, хіба в такому статусі взагалі ходять наліво? Та й за таких обставин.
Не знаю, що й думати. Але все це не виходить із голови. Уже й син запитує мене, чому я весь день сумна, а я не знаю, що йому відповісти. Може, забути про мрії і повернутися додому рятувати сім’ю? Чи все ж довіритися чоловікові й не рубати з плеча?
