У мого чоловіка є старший брат, живе далеко, приїжджає рідко, тому свекруха наполягла, щоб ми жили разом з ними. Зустріла вона мене добре, казала, що завжди мріяла про доньку, і тепер її мрія втілилася у невістці.
Я була рада, що так все вдало складається, і житло є, і зі свекрухою пощастило, але проблеми почалися, коли я навідріз відмовилася називати її мамою.
Річ у тім, що вважаю, що це пережиток минулого і мама в мене одна, з якою у мене дуже тісний зв’язок. Чоловік теж образився, сказав: “Тобі, що важко так робити, адже не чужі, і живемо разом”.
Але я наполягла на своєму, тим більше що він моїх батьків кличе на ім’я та по батькові. Згодом усі до цього звикли, може свекруха і причаїла образу, але виду не подає.
Вона навіть оточила такою увагою та турботою, що іноді я ніби задихаюсь від таких ніжностей. Вона взяла на себе всю домашню роботу, не дозволяючи мені посуд помити, не кажучи вже про те, щоб щось приготувати або спекти.
Я все вмію робити, мама навчила, та й 36 років уже, як ні як, але свекруха каже, що поки що молода, займайся собою і чоловіком, а мені якраз іноді й хочеться порадувати його приготованою вечерею чи смачним тортиком.
Може, для когось така турбота і була б щастям, я ж не можу так більше, я почуваюся в цьому будинку чужою, як гостя. Постійні натяки на те, що вони вже зачекалися на онуків, розмови, як вони з ними їздитимуть на дачу.
При цьому ніхто не питає мене, які у мене щодо цього плани. Ще до одруження вирішили з чоловіком, що не поспішатимемо з дітьми, поки поживемо для себе, і такий тиск мене дратує.
Чоловік не погоджується поговорити з батьками, каже, що ми цим їх образимо, і стане ще гіршим. Шкода, що з самого початку погодилася жити разом.
