З хлопцем зустрічалися дев’ять років, ми розлучалися, але продовжували спілкуватися, потім сходилися. Він моє перше та єдине кохання. Ми вирішили одружитися.
Я давно до нього нічого, як мені здається, не відчуваю, звичка, він хороший, любить мене. Що ще потрібно? Я влаштувалася на роботу, де познайомилася з іншим хлопцем, спільні захоплення, поїздки, заходи – і я закохалася.
Здавалося, я давно не відчувала таких почуттів, я була окрилена. Мені хотілося лише з ним проводити свій час. Паралельно з цим йшла підготовка до весілля, на роботі ніхто не знав, що виходжу заміж.
За два тижні до весілля ми провели з моїм колегою чудові вихідні, ми гуляли вночі, купалися, я ненавиділа себе. Через тиждень він дізнався про весілля, я хотіла з ним порозумітися, а він просто ігнорував мене і мовчав.
У день весілля планувала втекти, але не спромоглася, шкода було батьків та друзів. Вийшла заміж, із чоловіком не живу, шукаю відмовки. Не люблю його, згадую свого колегу.
Повернулась на роботу, майже перестала вітатись з колегою, він уникає мене, іншим розповідає про свої стосунки з іншими. Мені неприємно й начебто почала відходити від нього.
Але зараз ми разом відпочиваємо в санаторії, невеликою компанією і почуття повернулися. Ми гуляємо разом, він фотографує мене, постійно шукає приводу, до мене торкнуться.
Ми можемо з ним розмовляти годинами, не хочу щоб це закінчувалося, не хочу повертатися до чоловіка. Можливо, єдиним рішенням стане поговорити з колегою, але він через сором’язливість не розмовляє зі мною на цю тему.
Після таких питань уникає мене. Якби я знала, що колега відчуває до мене ті самі почуття, пішла б від чоловіка, але боюся обурення оточуючих. Як далі жити?
