Ми так і не розписалися, я не поспішаю, не хочу. Чесно зізнатися зараз дуже сумніваюся, чи хочу бути з ним….

Якось я познайомилася з хлопцем. Все сталося швидко та спонтанно. Я поспішала на роботу та йшла дуже швидко. Ліворуч був ряд магазинів, з якого виходив він зі своїм другом. Ми зустрілися поглядом. Я так завзято звернула на них увагу, тому що вони обидва були в чорних окуляри.

Я ще пам’ятаю, подумала: «Дивні якісь». Його реакція не змусила довго чекати. Він відразу запитав: «Дівчина, вам охоронець не потрібен?» Я, обернувшись, усміхнулася і сказала: «ні, дякую». Мій швидкий крок зупинив світлофор, тут ми й познайомилися.

Залишивши йому свій номер телефону, розійшлися з різних боків. Чомусь я не чекала його дзвінків та смс. Мені просто було в ті хвилини не до нього, адже вся голова була забита роботою, а він навпаки, мабуть, так я сильно його зачарувала, що він щогодини до вечора давав про себе знати.

Мене насторожувала його наполегливість і водночас втішило. Увечері ми зустрілися. Він був дещо дивним. Подарував мені букет троянд, але без упаковки, що мене здивувало, але я не стала надто загострювати на цьому увагу .Пішли у кафе.

Він раз у раз розповідав про себе, мене це насторожило теж, але водночас викликав інтерес. Історії його минулого дуже невиразні і в чомусь жахливі. В якісь моменти мені хотілося підвестися і піти, але цього не робила, мені просто стало цікаво, що буде далі. Так тривало близько місяця.

Часто були такі моменти, коли мені хотілося просто розвернутися та піти, але вже тоді було пізно, хоч я цього ще й не знала. Все у нас відбувалося швидко. Через тиждень після нашого знайомства він зробив мені пропозицію, а через чотири дні я відповіла позитивно.

До цього він щодня мене постійно допитував, був дуже нервовим і вимогливим часом, що знову мене насторожувало, але через кілька хвилин змінювався в нормальну людину, ніби у нього хтось вселяється, а ще через два дні, я дізналася, що при надії. Чесно зізнатися, я була дуже рада.

І мені було настільки все одно чи буду я з ним чи ні, але сам факт, що бог дозволив мені бути мамою, мене дуже порадував. Коли йому розповіла, він зрадів не менше за мене. Та й взагалі він мені з першої хвилини після нашої близькості сказав, що тепер ми станемо батьками.

Я його посварила, та й не вірила, поки не перевірила. Ще через три тижні ми переїхали в інше місто. Це було взаємне бажання. Я не хотіла залишатись у тому місті, де на той момент жила, а в нього закінчувалося відрядження, і він запропонував переїхати до його міста.

Звичайно, я погодилася, та й сестра там рідна живе. Всі подруги і знайомі мої залишилися там, мене це так особливо не засмучувало, але знала, що сумуватиму. Загалом, наше життя зараз не назвати солодким. Я дуже сумніваюся, чи хочу бути з ним, і чому саме його доля мені послала.

Він загалом непоганий, але є кілька мінусів, які відштовхують мене від нього. Я з вищою освітою, і з гарним вихованням, звичайно, ідеальне життя я не вела до нього, але вона кардинально відрізняється від його життя. Він вів розбійне та недбале життя, звик до легких грошей.

Заробляв, в принципі, останніми роками нормальним шляхом, але все одно вони йому діставалися легше, ніж зараз, як він каже. Кілька разів зривалися з його вуст фрази, мовляв, я його зупиняю, заробляючи гроші іншими шляхами, що не хоче, щоб потім дитина за це відповідала.

Звичайно, це добре, але чи так буде завжди? Як то кажуть, якщо ідея залізла в голову, то вона колись втілиться. А мені що робити? Чекати на цей момент? І ще один мінус. Він дуже нервовий. Максимум його вистачає на 3-4 дні, і якщо чогось він не отримує, то автоматично нервується.

Скільки бесід проводилося на цю тему, говорила йому, що в ньому дуже багато енергії і її треба дівати в правильне русло. Все розуміє, але не робить, адже простіше шкідливі звички. Ми так і не розписалися, я не поспішаю, не хочу. Чесно зізнатися зараз дуже сумніваюся, чи хочу бути з ним.

Ловлю себе на думці, що прямо зараз зібрала б речі і пішла, але куди? Саме це мене і зупиняє, мамі на шию не хочу, адже працювати повноцінно не зможу. Та й батьківства я його позбавляти не хочу, адже він хоче цю дитину.

Як мені вчинити, не знаю. Чекати? Чи кидати? У те, що все кардинально зміниться, я не вірю. Йому вже під 40. Було б 20, ще можна було б сподіватися, а навряд чи так? Дитина? Думаю, змінить його лише на якийсь час.

You cannot copy content of this page