– Любі мої! Я так рада, що ви сьогодні прийшли! Такі красиві, ошатні! Дайте я вас усіх обійму!
Єлизавета Петрівна сяяла в червоній ошатній сукні, вона красиво облягала її струнку фігуру. Бежеві шкіряні туфельки робили ніжки довшими і стрункішими, а у вухах переливалися нові діаманти в обрамленні білого золота.
– Ви помилуйтеся, які милі маленькі вогники у мене у вухах! Мариночка зранку заїхала, щоб їх вручити. І ось я вас зустрічаю в них!
– Нічого собі маленькі, ці кругляки з’їли наш сімейний бюджет за половину року! – злобно прошипів Толик, зять іменинниці.
– Ой, Марино, за що? – він поперхнувся, отримавши стусан ліктем від власної дружини.
– Толик, припини зараз же, це моя мати! І це не останні наші гроші, можемо собі дозволити! – зашипіла у відповідь Марина.
– Ми твою матір то до Туреччини, то до Єгипту, то по Європах, а востаннє вона так взагалі всю Азію об’їхала! Я нічого тобі про витрати не сказала.
Поки Марина і Толик шипіли один на одного, сестра Єлизавети Петрівни з чоловіком і онука, донька Марини, пройшли у вітальню. Розкішний букет лілій стояв у кришталевій вазі минулого століття. Сестра з чоловіком принесли букет ванільних троянд, а в подарунок… Але про це пізніше.
Гостей зустрів гарно накритий стіл. Гості розсілися і вирішили почати святкувати, відкрили ігристе, біле і червоне. Фужери радісно приймали вологу, свято почалося.
– Матусю, я хочу тебе привітати з такою гарною датою, з твоїм ювілеєм! Пам’ятаю- пам’ятаю, ми не називаємо цифри. Але ти наймолодша, найкрасивіша, найталановитіша. Ми всією сім’єю, Катруся, я і Толик, бажаємо тобі міцного здоров’я і багато років радості.
Як же тобі пасують ці сережки, просто до сукні!
Марина не сказала чоловікові, що, крім сережок із діамантами, мама отримала в подарунок і цю червону сукню, і нові туфлі, повний догляд у салоні, який зайняв цілий день. І більше того, практично весь стіл оплатила дочка.
Марина розсудливо промовчала, сподіваючись, що мама оцінить увагу і постарається не проговоритися.
– Дякую, Мариночко! Я так довго готувалася до свята. Закуповувала продукти, продумувала меню. Розраховувала, економила.
Марина похолоділа.
– Ой, Толику, щось ти погано виглядаєш… Мабуть, шкода було гроші на мене витрачати? Так тут не гроші, а так, дрібниці… Куди тобі, – Єлизавета Петрівна повернулася в бік вхідних дверей.
– Катрусю,голубонька, відчини двері, ще гості прийшли.
Зять закашлявся, але промовчав. Онучка відчинила двері, і в передпокій ввалилися шкільні подруги Єлизавети Петрівни.
– Ой, ой, ой, сто років! – заверещали подружки. – З днем народження, люба!
Вони вручили іменинниці подарунки та квіти й сіли за стіл.
– Ну, хто скаже тост?
– Лізочко, люба! Ти сьогодні надзвичайно гарна, – підняла фужер подруга Ніна. – Ти виглядаєш на сорок п’ять.
– Так, так! – підхопила подруга Люся. – Міцного тобі здоров’я і залишайся такою ж молодою!
– Звісно, я завжди мала набагато молодший вигляд, ніж ви, – переможно засміялася іменинниця.
Вона придушила клубок, що підкотився до горла, адже в магазині її назвали “старою каргою і скандалісткою”. А що вона? Вона ж просто вибирала продукти в магазині зі знижкою. Ну й що, що гроші Марина дала, звісно, адже на її пенсію не розгуляєшся, а пил пустити в очі треба. І ця касирка, нігті в три сантиметри, вії, як опахало, і чорняві татуйовані брови в половину обличчя, не хотіла пробивати знижку.
Та не на ту напала!
За столом на хвилину запанувала тиша, але Єлизавета Петрівна швидко її розбавила. Вона повернулася до сестри, що сиділа поруч.
– А що, Валентино, як твоя донька поживає? Що новенького в її житті?
Сестра пожвавилася і почала розповідати, що дочка, працюючи тату-майстром, “розкрутилася”. Клієнтів у неї багато, відбою немає, вона робить прекрасні малюнки. І тепер донька планує відкрити свій тату-кабінет, а згодом і салон.
Єлизавета Петрівна опустила очі і стала втрачати інтерес до розповіді. Раптом Єлизавета Петрівна не витримала і осадила сестричку:
– Валю, твоїй доньці краще б до ВНЗ технічного вступити. Освіта в наш час необхідна. А вона малюнки якісь б’є, – жінка поморщилася, згадавши брови касирки.
– Тут у нас у магазині касирка з такими бровами! Напевно, твоя їй робила.
– Лізо, ну що ти! У доньки ж художка, вона завжди малювала відмінно. Навіщо їй технічний ВНЗ, вона художник! – вигукнула сестра.
– Угу, художник від слова “худо”, – припечатала Єлизавета Петрівна і поставила фужер на стіл.
Макар, чоловік Валентини, невдоволено хмикнув, але не став втручатися і продовжив колупати виделкою олів’є.
– Толик, налий мені ще !
– Мамо, ти б не налягала так на напої. У твоєму віці… – почала донька.
– Що в моєму віці, Марино? Ось дівчата мої кажуть, що я на сорок п’ять виглядаю.
– Усе ж не захоплюйся, з твоєю гіпертонією… Так, по маленькому ковточку. А тата ти не покликала? Я ж просила.
– А навіщо мені в будинку цей зрадник.
Кинув нас із тобою, коли ти була ще маленька. А я… Та я з ніг збилася, тебе виховуючи.
Марина поморщилася і відповіла матері:
– Ну, скажімо, батько зробив свій внесок і в утримання нас із тобою, і в моє виховання, освіту. Квартиру мені подарував. Катерину нашу любить, подарунки, парки і таке інше.
– Ой, ну не перепрацювався… – з’їжвила Єлизавета Петрівна, підносячи до рота виделку зі шматочком м’ясної нарізки.
Вона смакувала смачне м’ясо.
– Лізо, а все ж даремно ти чоловіка прогнала! – захохотали подружки. – Усе тобі не так. А чоловік то який хороший! І доньку любить, і онучку. Он які подарунки їм дарує. Катруся ваша й вокалом займається, а це не три копійки коштує, однак!
– Не ваша справа! – розчервонілася іменинниця.
– От ти, Нінка, жерла б поменше, то тебе б і заміж узяли, якби струнка була, як я. А ти, Люся. От як твій із тобою живе? Ти ж стара і в’яла. Уколи б в обличчя зробила, чи що. Адже скільки зараз процедур нових.
Подружки почервоніли від обурення, ніхто не хотів сваритися, але, схоже, обстановка тільки загострювалася. Валентина вирішила рятувати становище, вона встала і вийшла з кімнати. Повернулася з пакетом у руках, за розміром подарунка вгадувалося, що всередині картина.
Вона обережно розпакувала картину і, не повертаючи її до гостей, почала говорити:
– Лізонько, сестричко моя! Я завжди захоплювалася твоєю красою!
“Звісно, у тебе й половини того немає, чим мене господь обдарував”, – подумала Єлизавета, але промовчала, уважно слухаючи сестричку.
– Лізонько, Макар написав твій портрет. Це тобі! – і вона повернула картину боком до глядачів.
Портрет був чудовим, Єлизавета була зображена на ньому в найкращому її віці. У позі імператриці вона сиділа в позолоченому кріслі. Оксамитова сукня блідо-блакитного кольору пестила тіло, старовинні мережива обіймали оголені плечі. Руки цнотливо лежали на колінах, пальці в перснях, а на лебединій шийці було зображено перлове намисто.
Це намисто зберігалося в їхній родині з незапам’ятних часів, колись давно Єлизавета Петрівна віддала його Валі зі словами:
– Носи його. Мені перли не пасують.
У вітальні запанувала тиша, було чутно, як стукали від захвату серця. Навіть іменинниця не знайшла до чого причепитися, і портрет, і дама на ньому були бездоганні.
“Це немов моя найкраща версія”, – промайнула думка в Єлизавети.
Вона встала, підійшла до сестри й обійняла її. Підійшовши до Макара, Єлизавета Петрівна нахилилася до нього і на вухо гаряче прошепотіла:
– Ти геній. Я зараз заплачу, – і швидко відійшла від чоловіка.
За столом пролунали оплески, усі навперебій загуділи.
– Незрівнянно!
– Макар, це приголомшливо!
– Ось це так! Ліза просто божественна!
Макар тактовно посміхався у відповідь, він знав, що подарувати сестрі дружини. Ліза стільки років пиляє Валю, що чоловік просто вирішив перекрити тій кисень. Нехай милується портретом, однаково всі знають, що, окрім краси, в Лізці хорошого майже нічого немає.
Ніна і Люся згадали, що Катруся, онука іменинниці, займається вокалом, і попросили її заспівати.
– Так, Катрусю, порадуй нас, заспівай, – усміхнулася доньці Марина.
Дівчинка, тоненька, гарна, з неймовірно величезними очима, встала неподалік від столу і заспівала. Катя співала і співала, а кожен, хто сидів за столом, згадував щось давнє і хороше зі свого життя. І треба ж, Єлизавета згадала колишнього чоловіка, і в неї одразу ж зіпсувався настрій.
Пісня закінчилася шквалом овацій, задоволена Катя вклонилася вдячній публіці. А Єлизавета Петрівна пробубнила собі під ніс:
– Я краще в молодості співала. Ще вчитися і вчитися…
Дівчинка почервоніла і вибігла з кімнати, Марина кинулася за нею. За кілька хвилин вона повернулася у вітальню сама, очі її виблискували.
– От як ти так можеш, мамо?! Катя вчиться, готує цю пісню на конкурс, а ти!
– Ну я ж так і сказала, що їй ще вчитися треба! – парирувала мати.
– Мамо, ну навіщо ти відразу позбавляєш натхнення дитину?! Мене все дитинство пиляла, і співаю я погано, і малюю. Я в тебе все погано робила. А мені потрібно було твоє схвалення. Чому тітка Валя і дядько Макар завжди підтримують свою доньку?Марина не стримувала сліз від образи за дитину.
– Вони її хвалили навіть тоді, коли в неї не виходило. Вони казали пробуй, пробуй, і все вийде. І тепер вона відома і як художник, і як тату-майстер! А я? Чому ти нас не любиш? І батька ти доставала… Він тільки через тебе пішов!
– Ну знаєш, Марино! Ти так із матір’ю не розмовляй, не доросла ще! – вона вдарила рукою по столу, і фужер упав на бік.
Гранатового кольору рідина швидко вбралася в білу тканину, Толик встав і пішов до дружини й доньки.
– Іди, іди, підкаблучник! – зі сльозами на очах процідила Єлизавета.
Толик зробив вигляд, що не почув. Сім’я йому дорожча, ніж скандал із розпаленою пенсіонеркою, нехай навіть і родичкою, він переживав і за доньку, і за Марину.
Ніна і Люся спробували почати якусь тему, але не вийшло. Єлизавета Петрівна сиділа з кам’яним обличчям ображеної чесноти.
Подружки переглянулися і хором сказали:
– Гаразд, Лізо, ми, мабуть, підемо. Усе було дуже смачно, щоправда, не все було красиво. Навіщо ти так? Це твоя онучка. Та й доньку ти даремно ображаєш.
Жінки швидко пішли, за столом залишилися іменинниця та її сестра з чоловіком. Макар мляво колупався в тістечку, він не любив Лізу, але Валя наполягла, щоб вони прийшли разом. І всі разом стали свідками того, як у Єлизавети відмовили гальма.
На місці Валі він би тріснув цю бридку жінку, всі до неї з душею, з відкритим серцем. А вона… Вона тільки й може, що роздавати плювки всім оточуючим.
“І чого їй вистачає? Та ременя хорошого”, – думав Макар. – “Хоча, звичайно, вже пізно. Той поїзд не те що пішов. Його переплавили на дрібниці”.
Валя встала, підійшла до сестри, поклала їй на плече руку.
– Лізо. Так не можна. Не можна так… Це ж твої діти. Що ти наробила?
Макар злегка затримався, дочекався, щоб Валентина пішла до Марини, і присунувся до Лізи. Високий, гарний, як грецький бог, відомий художник, він понад усе на світі любив своїх дівчаток. І він насилу стримався, щоб не образити Лізу.
Дуже тихо, повільно, з розстановкою він говорив їй жорсткі слова.
– Ти, Лізо, винна в тому, що чоловік твій Мишко, залишився один. Ти його зламала. Марина подавала надії, ти її зламала. Добре, що в неї є Толик. Тепер ти зламала майбутнє твоєї онучки. Ти задоволена? Ти наїлася?
Єлизавета мовчала, вона не могла поворухнутися, а Макар продовжував:
– Ми всі зараз підемо, і ти залишишся одна. Ти це розумієш? Одна! Ти зламала все! Щоб ти лопнула як мильна бульбашка! Ти пустушка. У тобі крім краси один чорний бруд. Тьху! – він сплюнув убік і пішов.
Жінка здригнулася, коли зачинилися двері за її донькою, вона дивилася вперед невидючим поглядом, немов скам’яніла. А потім заплакала.
