Микола Геннадійович не наважився їхати далі. Дорога перетворилася на ледь помітну прогалину між деревами, трава росла високо, і розгледіти під нею ями було б неможливо. А застрягнути тут, посеред лісу, було небезпечно — вибратися звідси пішки Микола не зміг би.
Він вийшов з машини, скривився від майже звичного болю в грудях і животі, деякий час стояв, зігнувшись, і повільно дихав. Потім випростався, озирнувся й обережно рушив уперед.
Хатинка наче з дитячого фільму. Стояла прямо посеред лісу, дах заріс травою, двері наполовину занурилися в землю, віконце — маленьке й темне.
— Добрий день! Є хтось вдома?
Почекав на відповідь, але не дочекався. Лише у вікні з’явився величезний чорний кіт, подивився загадково й байдуже, вистрибнув назовні, сів на землю й почав облизувати лапу.
Микола почекав ще трохи, а потім рушив уперед. Підійшов до дверей, сперся на одвірок і хвилину повільно дихав. Потім постукав і знову став чекати.
Зсередини долинуло щось нерозбірливе, і Микола вирішив, що це запрошення увійти. Штовхнув двері, очікуючи, що вони підуть важко, а то й застрягнуть, але ті легко відчинилися.
Між ніг Миколи промайнуло щось чорне, і він ледь не відскочив назад, але вчасно зрозумів, що це просто кіт повернувся додому. Пригнувся й увійшов.
У будинку було темно, і спочатку він взагалі нічого не бачив.
— Вітаю, — сказав Микола кудись у темряву. Звідти щось скрипнуло.
— Ну привіт, якщо ти не жартуєш, — відповів жіночий голос. Очі Миколи ще не звикли до темряви, і він не міг розгледіти співрозмовницю, але голос здався йому молодим і навіть трохи глузливим.
— Мені казали, що ви знахарка, — він був упевнений, що не дозволив собі ані миті вагання перед останнім словом, але голос перебив його.
— Відьма — так тобі казали.
Микола помовчав, знизав плечима.
— Ну, казали, так. Але розумієте…
— Ти поми.аєш, — знову перебив голос. — І не хочеш вірити, але вибору немає, ось і прибіг.
У Миколи пересохло в горлі, і він зміг лише кивнути. Потім якось прохрипів.
— Рак. Лікар каже…
— Та плювати, що каже лікар, — тепер Микола розгледів у темряві силует, але й тільки. Схоже було, що за столом сиділа стара жінка, а поруч із нею — кіт. Кота було видно чітко, по очах, що іскрилися зеленим полум’ям.
— Рак, жаба, тарган — як не називай, а сме.ть стоїть у тебе за плечем, сме.ть тягне до тебе лапи. Я бачу.
Микола заціпенів. Він і сам так відчував, тому й поїхав у цю глушину, сподіваючись лише на диво.
Йому радили, так. Клініку в Ізраїлі, чудодійну ікону в монастирі, знахарку в селі… Але він відчував — клініка не встигне, знахарка бреше, а вірити в Бога йому вже пізно.
Та й бізнес у знахарки й у монастиря був надто солідно налагоджений, і навіть відчуваючи подих с.ерті, Микола ніяк не міг у них повірити.
А от у відьму повірив. І зараз вірив ще більше.
— Я можу заплатити, — прошепотів він. — Все віддам, якщо…
— Це ж життя, милий, — перебила відьма. — Хто купує життя за гроші?
— А як?
Тепер він злякався ще більше. Якщо й відьма скаже, що пізно, що всі терміни минули, можливості втрачені…
— Можливості, не бувають упущеними, — відповіла відьма на думки Миколи, ніби він сказав усе вголос. — Але деякі, буває, не хочуть ними користуватися.
— Я хочу! — вигукнув Микола. — Я хочу жити!
— Ох, добрий чоловіче, — вигукнула відьма дзвінко, мелодійно й так молодо, що Миколі на мить здалося, ніби в напівтемряві сидить зовсім молода дівчина, але розгледіти все одно було неможливо.
— Слухай уважно, повторювати все це не можна! — голос відьми знову став старечим, а потім перетворився на шепіт, і Микола не наважувався дихати, щоб почути кожне слово.
Коли він нарешті вийшов назовні, відьма дзвінко клацнула язиком і запитала кота.
— Витримає? Чи як?
Кіт ліниво потягнувся й промовчав. Лише його очі горіли в темряві парою зелених вогників.
***
«Один на себе, інший на… на іншого!» — думав Микола. Доторкатися до браслетів було неприємно, ніби до пальців могло щось прилипнути — щось невідчутне, але небезпечне.
Машина гойдалася, пробиралася, навколо потроху темнішало, і Микола їхав дуже обережно й повільно. У грудях ворушився вже звичний біль, і часом доводилося зупинятися й чекати, поки задушливий кашель відпустить, і можна буде знову дивитися на дорогу.
І тому, коли машина, нарешті, виїхала на асфальт, Микола зітхнув з полегшенням, кашлянув, трохи зачекав — чи не спалахне кашель знову.
І натиснув на газ. Хотілося до півночі повернутися в місто, прийняти ліки, а там уже думати, хто… Кому…
На кого надіти цей браслет? Життя не купиш за гроші, а ось браслет надіти можна. Один на себе, другий на когось, і життя потече. Головне, браслети не переплутати. Решта — магія.
Микола тримав одну руку на кермі, а іншу не міг відірвати від дерев’яних браслетів. У них була надія, у них було життя, але в них же було й щось, про що не хотілося думати.
Недарма відьма шепотіла ледь чутно, і Микола зовсім не хотів знати, що станеться.
Кашель напав раптово, і Микола здригнувся всім тілом. Нога мимоволі натиснула на педаль, і машина різко рвонула вперед.
Микола не встиг усвідомити, що відбувається — просто руки самі собою повернули кермо вбік, нога перескочила на гальмо, машина гучно вдарилася об щось, заскрипіла гальмами, ледь не врізалася в дерево й зупинилася.
Микола кілька секунд сидів нерухомо, просто намагаючись дихати. Перед очима кружляла темрява, у ній спалахували різнокольорові плями.
«Я когось переїхав… — думав Микола, — Господи, нехай це мені здалося, Господи… я когось переїхав…»
Нарешті, пожежа в грудях трохи вщухла, темрява перед очима розсіялася, і Микола спробував вилізти. Він довго намацував рукою ручку, потім витягнув назовні одну ногу.
Власне тіло здавалося чужим, складалося з тремтячого желе та холоду. Микола виліз, притримався за двері, глибоко зітхнув і пішов дивитися.
Дівчинка виглядала майже нормально. Вона лежала в кущах, куди її відкинуло ударом бампера, і обличчя було майже не видно.
Ноги в брудних кросівках стирчали з трави, гілки під вагою тіла зігнулися і майже нічого не закривали. Микола дістав із кишені телефон, упустив його на землю, присів навпочіпки й якось підібрав. Сигнал ловився, хоч і слабко.
— Зараз… — пробурмотів Микола, — швидку, швидку…
Дівчинка здригнулася, але нічого не сказала. Схоже, вона ще була жива, тільки судоми час від часу стрясали все тіло.
Микола почав набирати номер і знову упустив телефон. Лише тепер він згадав подивитися, що ж ще стискає його руку, що заважає йому.
Браслети. Дерев’яні, майже однакові, тільки один чорний, а інший — темно-коричневий. Дерево тепле, змочене від спітнілих долонь. По поверхні звивається тонке різьблення — чи то написи, чи то малюнки. Можливо, різьблення теж різниться, але розібрати не вдається.
«Знайди того, кого не шкода… — прошепотіла відьма йому на вухо. — Надінь йому чорний браслет… І життя за життя… Тільки так — подих за подих, кр.в за кр.в…»
Було незрозуміло, чи слова лунають лише в пам’яті Миколи, чи відьма якимось невідомим чином підказує зі своєї хатинки, але Миколі стало ще холодніше, хоча ще недавно здавалося, що холодніше вже не може бути.
Микола встав. Поглянув на порожню дорогу. На темне небо.
Прислухався до вогню в грудях. Він поки що не турбував, але був тут, поруч. Натякав — зовсім скоро, може, навіть завтра… або через годину… або через тиждень…
Браслети здалися дуже важкими.
Він важко й незграбно прорвався крізь кущі, сів поруч із головою дівчинки. Помацав пульс на шиї.
Шия була тонкою, але жилка під шкірою билася рівно. Від дотику дівчинку знову струсонуло судомою, і Микола поспішно відсунув руку. Покрутив у руці браслети. Замислився.
Думки повністю втратили форму й зв’язність. Залишилися лише втома й страх. Страх і втома.
См.рть була поруч зовсім недавно, але Миколі здавалося, що це були довгі століття. І ось, нарешті…
«Неправильно…» — із потоку думок спливло слово, і Микола знизав плечима, ніби відповідаючи самому собі. Він із самого початку, щойно відьма пояснила суть, знав, що це неправильно.
Життя за життя, подих за подих…
Дівчинка здригнулася, зітхнула й застогнала. Очі все ще не розплющувалися, але Микола майже відчував, що її палить біль. Такий самий вогонь, як і в його грудях.
Вогонь за вогонь.
Микола нахилився й почав надягати браслети.
Спочатку на дівчинку — вільно й легко на тонке зап’ястя.
Перш ніж надіти на себе, Микола на мить завагався. Подивився на дівчинку, на темно-коричневу смугу на її руці. На чорне дерево на своїй.
І рішуче надів. Браслет ковзнув на зап’ястя так само легко, як і на тоненьку ручку дівчинки.
Нічого не сталося, і Микола відчув себе дурнем. Криво посміхнувся, зітхнув… і тут у грудях спалахнуло так, як ніколи раніше не горіло. Він спробував скрикнути від болю, але замість повітря був вогонь.
Іринка здивувалася: що вона робить у кущах? Їй здавалося, що вона щойно бігла лісом, повертаючись додому. Згадалася машина, яка спочатку їхала дуже повільно, а потім раптом ніби підскочила і, здається, збила її.
Вона підвелася й оглянула себе. Вся в бруді, а футболка порвалася. Але навіть синців не видно, тільки на лівому зап’ясті якась смуга, схожа на кр.в. Іринка потерла її і з полегшенням зрозуміла, що це просто бруд. Вона озирнулася й побачила машину. І якогось чоловіка.
Чоловік лежав на животі, і, здавалося, не дихав. Поруч у траві валявся його телефон — мабуть, він намагався викликати швидку.
— Ой-ой… — пробурмотіла Іринка й підняла телефон. Зателефонувала.
***
Микола спробував трохи розплющити очі й здивувався. Навколо все було білим, а поруч хтось метушився.
— Я… що… — ледве зміг вимовити Микола.
— А ти як хотів? — відповів голос. Микола не здивувався, впізнавши відьму.
— Я п.мер? — запитав він.
— Ти дурень, — відповіла відьма. — Коли сам віддаєш, то ще більше отримуєш. Тільки знати про це не можна, інакше щирість зникне.
Микола похитав головою. У вухах задзвеніло — тихо й навіть трохи приємно, наче хтось поруч грав на китайських дзвіночках. І вогню в грудях не було. Зовсім.
— Лежи, дихай, — сказала відьма.
Микола підняв голову з подушки й спробував поглянути на співрозмовницю, але в цю мить двері відчинилися й увійшла медсестра.
— Нумо, геть! — вигукнула вона, і Микола встиг побачити лише, як у вікно вискакує здоровенний чорний кіт.
