Замість сина обрала себе та свій ювілей. Тепер єдина дитина відвернулася та вважає мене егоїсткою. На його думку я мала відмовитися від свого свята на його користь, але я не згодна. Я і так все життя заради нього багато жертвувала. Невже не маю права хоч зараз зробити те, що хочу
Мій єдиний син повідомив про одруження та підготовку до весілля, свати наполягли на розкішному гулянні. З чоловіком я розлучилася років 10 тому, але з сином він спілкується. От і пообіцяв подарувати квартиру. Ну а я сказала, що постараюся за рік відкласти гроші на машину.
Та десь за півроку до весілля мав бут мій ювілей. Я спочатку думала відмовитися від святкування, але ж 50 років – така дата! От я і задумала відсвяткувати з розмахом, запросити: і рідних, і подруг, і колег з роботи. Це була моя давня мрія.
Я думала, що зможу перекрити витрачене тим, що подарують. От все разом й хотіла синові віддати на машину. Потім настав мій день народження. Ось тільки син з невісткою, побачивши пишне гуляння в ресторані, одразу ж і насупилися. Весь вечір сиділи в кутку з кислими обличчями.
Грошей мені подарували менше, ніж я розраховувала. На ранок після дня народження мені зателефонував син і почав повчати за вечірку в ресторані. Вичитав мене за витрати, бо в нього з весілля має бути. Я йому так одразу й сказала, що гроші, які мені подарували, все йому віддам. А він швиденько поклав слухавку після цього.
Я дуже хотіла відсвяткувати свій ювілей. Коли ще вдасться так погуляти на день народження у колі близьких та друзів? Живу одна, молодість йде. А хочеться чогось хорошого, щоб зігрівало душу. І таким було святкування, як і мріялося.
Лише мій єдиний улюблений син явно не оцінив такого мого бажання відсвяткувати. Після телефонного дзвінка мені стало сумно і боляче і таке відчуття, що я винна перед ним. Я розумію, в чому вся суть. Невістка тільки й чекає, коли машину куплять. Та це ж мої важко зароблені гроші, які я відкладала із зарплати, багато в чому відмовляючи собі.
Я все одно дала гроші на весілля та машину для сина. Може вони на більшу суму розраховували, але що було, те й дала. До того ж скрізь бігала, домовлялася, вирішувала, але все одно син майже не спілкується зі мною. У гості вони до мене не заходять.
Якщо в розмові з сином торкаємося теми машини, то тут я одразу чую на свою адресу шквал звинувачень. Свати теж ображаються на мене, невістка допомогла. Що тепер робити не знаю? Вже думаю, може, я справді вчинила недобре, егоїстично і зараз просто шукаю собі виправдання? Відчуття провини так і тисне на мене.
