– Сьогодні розмовляла з Людмилою. Уяви собі, Олексій знову загуляв, — сказала Тамара, коли по телевізору почалася реклама, яка перервала показ чергового серіалу на другому каналі.
Вона поглянула на чоловіка. Він напівсидів, відкинувшись на підняту подушку до спинки ліжка, і з цікавістю дивився рекламу.
– Вітю, ти мене чуєш? Олексій знову задурив, – повторила вона, не дочекавшись відповіді чоловіка.
– Чую. А тобі що? – запитав він.
– Як це? Людмила – моя подруга. Я переживаю за неї. Олексій тобі нічого не говорив? – обережно поцікавилася Тамара, розглядаючи профіль чоловіка.
– Він мені не звітує. Та й давно я його не бачив. А твоя подруга, скажу тобі прямо, істеричка. Я б теж від такої загуляв. І досить про це. Фільм починається.
– Ось як? Це він тобі сказав? Людмила, значить, винна. Жінка у вас завжди у всьому винна, аби тільки знайти виправдання своїй собачій сутності. А хто її зробив істеричкою? Все життя зраджує. – Тамара стиснула губи, а чоловік напружено дивився на екран.
– Слухай, я тебе теж часто лаю. Скільки разів казала, щоб ти ноги перед дверима витирав? Весь бруд і пісок у квартиру тягнеш. Ванну ніколи за собою не змиваєш… Я, виходить, теж істеричка? Може, і ти гуляєш? За компанію? – Тамара втупилася в чоловіка.
– Ну все, поїхало. До мене добралася. – Віктор відкинув ковдру і підвівся з ліжка. – Додивлюся серію на кухні.
– Мені просто шкода подругу, – сказала Тамара чоловікові в спину.
– У них така любов була. Він у вікно до неї з квітами залізав на другий поверх. І чого вам, чоловікам, не вистачає? – крикнула Тамара в бік відчинених дверей.
– Поки залицяєтеся, так називаєте нас сонечками, зайчиками, малятками. А як коханку заведете, так відразу переходимо в розряд істеричок, – міркувала вона сама з собою, ніби чоловік міг її чути.
– Стільки разів Людмила його прощала. Вперше він стояв на колінах, клявся і божився, що більше ніколи не піде на ліво, сльози лив. Заради дітей пробачила.
Ні, чоловік Олексій хороший… Але всю душу їй вимучив. Мабуть, поки не висохне у нього, так і буде гуляти… – Тамара замовкла і прислухалася. З кухні не доносилося жодного звуку.
«А може, Віктор теж мені зраджує? Чого зривається? Зачепила за живе? Та ні, він ледачий. Олексій хоч за собою стежить, у спортзал ходить. А у мого живіт, лисина намітилася…»
Але сумнів, що закрався в душу, раптом дав паростки тривоги. Тамара вже не дивилася на екран, втративши інтерес до фільму. Вона встала, взула капці й пішла на кухню.
Чоловік сидів на стільці, схрестивши ноги, і палив, направляючи струмені диму у привідкрите вікно. Потягнуло протягом, і Тамара здригнулася.
– Ти чого це раптом?
Чоловік здригнувся, стовпчик попелу впав на стіл.
– Тьху, налякала. – Віктор здув попіл на підлогу. – Я, може, теж переживаю. Ми все ж друзі з Льошкою.
– Так поговорив би з ним. Перед дітьми йому не соромно? Який приклад подає синам? – Тамара підійшла до вікна, взяла з підвіконня попільничку і поставила на стіл перед чоловіком.
– Буде він мене слухати, як же. Не полізу я до нього зі своїми порадами. Це його життя, знає, що робить. – Чоловік востаннє затягнувся. Потім підійшов до вікна і закрив фрамугу.
– Підемо спати… – він пройшов повз дружину.
Тамара похитала головою, вимкнула світло і теж пішла до спальні. Чоловік лежав на боці, відвернувшись від її половини ліжка. По телевізору вже йшли новини.
Тамара вимкнула світло і телевізор, теж лягла. Ось уже кілька місяців вони засинали ось так, відвернувшись одне від одного…
Вони познайомилися в щасливі студентські роки, не могли надихатися одне одним. Через два роки одружилися. У їхньому житті все було, як у всіх. Сварилися, мирилися і жили далі.
Дочка виросла, закінчила інститут і поїхала до Києва. Про щастя Тамара не думала. А адже щаслива була! Друзі розлучалися, знову одружувалися. У кожного була своя причина і історія. А вони вже двадцять сім років разом, одружені двадцять п’ять. Чверть століття.
Думки знову повернулися до Людмили. У вухах досі лунав її голос: «За що він так зі мною? Адже я все для нього робила. Народила дітей. Тепер ні молодості, ні чоловіка, на старості років одна залишилася…»
А на іншому боці ліжка Віктор лежав з відкритими очима і напружено вдивлявся в темряву, придушуючи зітхання і намагаючись не ворушитися.
Через два дні Віктор затримався на роботі. Тамара не нервувала. Так бувало й раніше. Хто знає, скільки причин? Затори в годину пік, зустрів когось із друзів, роботу потрібно було терміново доопрацювати.
За одним лише виглядом чоловіка вона могла назвати причину запізнення. Якщо приходив веселий і трохи напідпитку, значить, зустрічався з друзями, випили по чарці. Похмурий і незадоволений — значить, проблеми на роботі.
Нарешті, у замковій щілині кілька разів прокрутився ключ. Тамара чула, як чоловік роздягався. Без звичного сопіння та стогонів. Потім він пройшов на кухню…
Коли вона увійшла, Віктор сидів за столом, притулившись спиною до стіни. Але він не виглядав розслабленим, навпаки, нагадував стиснуту пружину. Вона відчувала його нервозність і напругу. У Тамари стиснулося серце. Тривога заворушилася всередині, як тієї ночі. Віктор зосереджено дивився перед собою, немов приймав важливе рішення.
— Щось сталося? — тихо запитала Тамара, а тривога вже розросталася всередині, заповнювала її всю, сочилася з очей. — Розігріти вечерю?
– Ні, я не голодний… – він встав і, не дивлячись на дружину, вийшов із кухні.
Тамара вловила ледь відчутний аромат парфумів. Він був чужий, але знайомий. Вона вже відчувала його раніше…
Тамара чекала на нього в кімнаті перед телевізором, але чоловік так і не вийшов. Захворів? Відразу ліг спати? Вона зайшла в спальню. Чоловік сидів у костюмі на краю ліжка, стиснувши руки в кулаки на колінах і опустивши голову.
– Вітю… – покликала вона.
– Сядь, – сказав чоловік.
Вона слухняно сіла трохи подалі, знову вловивши дивний запах парфумів і напругу, що виходила від Віктора. Тамара мовчала. Якимось шостим чуттям вже знала, що він скаже.
– Я не можу брехати. У мене є інша жінка, – сказав, нарешті, він.
Можна було й не питати. І так зрозуміло. Про це чоловік говорить, коли вже прийняв рішення.
– Так. Я не можу боротися з собою. Думаю про неї постійно.
«Постійно. Значить, вже давно зустрічаються. А я-то, наївна, думала, що затримується з друзями», — Тамара посміхнулася.
– Якщо підеш, я не прийму тебе назад, як Людмила, – сказала вона.
– Знаю. Я все вирішив. Не можу більше мучитися сам, обманювати тебе. Я зараз зберу речі й піду.
Тамара хотіла запитати, а як же вона?.. А дочка?.. А їхні двадцять п’ять років спільного життя?… Але їй раптом стало все байдуже. Завжди думала, що це не трапиться з ними. Але знала, що не пробачить, якщо дізнається, що у чоловіка є інша жінка.
Вона не зможе терпіти, не буде «триматися за штани», як Людмила.
Вона встала і вийшла зі спальні, прикривши за собою двері. Чула, як Віктор ходив по кімнаті, як стукали порожні вішаки один об одного в шафі, звук застібки на валізі.
Нарешті він вийшов зі спальні в тому самому костюмі. Проходячи повз неї, зупинився.
Тамара стримала сльози й крик. Вона не влаштовуватиме істерику. Адже та, інша, запитає, як дружина відпустила його. Вона збереже гідність. Наплакатися встигне, коли він піде.
Коли за Віктором зачинилися двері, Тамара дала волю сльозам від образи й жалю до себе. Коли перший шок минув, вона зателефонувала Людмилі. Адже тільки вона могла зрозуміти Тамару. Вони разом плакали над своєю минулою молодістю, над своєю жіночою долею.
Дочці вона нічого не сказала, коли та дзвонила. Тамара переконувала себе, що їй подобається жити самій. Не треба готувати, постійно мити підлогу в передпокої, прокидатися від хропіння чоловіка вночі, потім крутитися до півночі, намагаючись знову заснути.
Вона зробила купу справ, до яких ніяк не доходили руки. Адже в стресовій ситуації головне — це виплеснути емоції, не накопичувати образу в собі, щось робити.
Вона чекала, що Віктор повернеться. Знала, що не зможе пробачити, але все одно чекала.
Але він не повернувся, ні через місяць, ні через два.
Одного вечора вона відкрила ноутбук, зайшла на свою сторінку в соцмережі. Сто років вже ні з ким не спілкувалася в інтернеті.
У месенджері на неї чекали два повідомлення. Писав якийсь незнайомий чоловік, що хоче познайомитися. І якщо вона вільна, він чекає на її відповідь.
На аватарці у неї стояла фотографія десятирічної давності. Тамара на ній посміхалася, виглядала щасливою і красивою.
Раніше, варто було оновити свою фотографію на сторінці, як тут же активізувалися чоловіки. Вона ніколи не відповідала, видаляла їхні повідомлення.
Тамара збільшила аватарку чоловіка і відразу зрозуміла, що це зображення з інтернету. Федір. Більше ніяких даних про нього не було. Сторінку він створив зовсім недавно. Жодних фотографій, статей та дописів.
Дивний профіль. Тамара вирішила не відповідати. Але, поміркувавши, написала. А чому, власне, ні? Хоч так відведе душу, помститься чоловікові. Якщо він загляне на її сторінку, нехай бачить, що у неї теж бурхливе життя.
Вона написала, що заміжня, що не проти спілкування, тільки якщо воно буде ненав’язливим і не надто фривольним, без двозначних пропозицій. Адже вони з Віктором поки що не розлучилися.
Так зав’язалася переписка. Федір писав про свої роздуми, часом хаотичні, часом дуже щирі й глибокі. Іноді надсилав вірші…
Тамара чекала на його повідомлення. Якщо їх довго не було, сумувала і хвилювалася, чи не захворів він. Минав день, і вона з радістю знову читала його листи.
Він писав, що сильно образив дружину, що зрадив її. Що він бездушна людина, не заслужив щастя і її кохання. Що, виявляється, дуже складно звикати до нових стосунків. Що сумує за спокійним життям, звичним оточенням і дружиною…
Тамара здивувалася, як це схоже на їхнє з Віктором розставання. Але про
себе писати не стала, та й Федір не наполягав. Просто поговорила про чоловічу безвідповідальність і невірність.
Два місяці тривала їхня переписка. Потім Тамара написала, що хотіла б побачити справжню фотографію Федора. В принципі, їй неважливо, скільки йому років і як він виглядає.
У їхній переписці є якась таємниця. Це пробуджує інтерес. Але все ж хотіла б писати конкретній людині, а не картинці. Або він приховує якісь потворності?
Федір встановив нове фото. Тамара довго його розглядала, а потім написала, що він її обдурив. Занадто просте обличчя, а погляд не випромінює того розуму, який вона вгадувала в його листах.
Він відповів, що надішле свою фотографію, якщо й вона замінить свою на свіжішу. Адже їй років на десять більше, ніж на фото.
«Ого, який кмітливий», — подумала Тамара. І пише так, ніби багато про неї знає. Але звідки? Насварила його за спроби дізнатися її вік. Все ж зробила зачіску, як на старому знімку, навіть нафарбувалася, зробила селфі. Але відправляти не стала. Написала, нехай все залишиться, як є. Так цікавіше.
Він надіслав нові вірші.
Тамара прочитала вірші і запанікувала. Ні, це треба негайно припинити. Тільки зізнань у коханні їй не вистачало. Вона сиділа перед екраном, розмірковуючи, як написати, що, можливо, настав час припинити безглузду переписку.
Але вона вже не могла уявити своє життя без його листів. Вона надіслала усміхнений смайлик і цілу добу не заходила на свою сторінку. А коли зайшла, побачила багато повідомлень. Він питав, чим образив її? Писав вірші.
Вона читала і не відповідала, сподіваючись, що він здогадається, сам припинить листування. Потім отримала нові вірші:
Тамара не знала, що й думати. Що це? Прощальне послання? Поки вона розмірковувала, що йому написати, зателефонувала дочка.
– Мамо, я все знаю. Про тата. Він любить тебе і кається. Він живе у друга на дачі, у Олексія, здається. Йому погано. Мамо, я хвилююся. Ну що ви, як діти, справді?
– А як ти дізналася? Він тобі подзвонив?
– Ні, він такий самий потайливий і впертий, як і ти. Ти ж сказала, що не приймеш його назад. Ось він і живе на дачі. Там навіть печі немає, а на вулиці холодно.
А слідом зателефонувала Людмила, сказала, що приїхала на дачу провідати Віктора, а він лежить і стогне.
– Викликала швидку. Тамаро, ти чуєш? Віктор у лікарні, у нього інфаркт.
– У якій? Ти зрадниця! Знала і не сказала! – закричала Тамара.
– У сьомій. Вибач, Тома…
Далі Тамара вже не стала слухати. Викликала таксі. Їй здавалося, що таксі їде надто повільно і довго, що вона не встигне.
Тамара раптом згадала його повідомлення, натяки. «Цього не може бути! Віктор ніколи не любив вірші. Чи я його зовсім не знаю? А він, виявляється, романтик…»
Вона влетіла в палату з серцем, що сильно билося від страху. Вона не відразу впізнала його, постарілого й нещасного.
– Ти прийшла, – видихнув Віктор, і його очі ожили від радості.
Чоловік на сусідньому ліжку занурився в книгу.
– Вітю, чому ти не повернувся додому? Я чекала. Навіщо жив на дачі? Це ж ти мені писав? Чому відразу не зізнався? Я ж відчувала…
– Пробач мене. Дуже шкодував, що пішов від тебе. Але тепер уже пізно каятися. Дякую, що прийшла. Я завжди кохав тільки тебе одну. А це так, марення, морок…
Він був таким розгубленим, нещасним, рідним і близьким. Тамара взяла його руку, стиснула. Долоня у нього суха і тепла.
– А пам’ятаєш, як на весіллі ти сказала, що ми будемо разом, завжди, у горі й радості, – сказав він. У його очах заблищали сльози.
– Ми обов’язково будемо разом. Чуєш? Ти тільки одужуй, – сказала Тамара.
Вона їхала додому і перечитувала його повідомлення. Все ж було зрозуміло, як вона відразу не здогадалася? Але як бути з його зрадою?
Тамара прислухалася до себе і зрозуміла, що все ще кохає колишнього Віктора, що їй дуже хочеться пізнати нового…
«Я люблю тебе і буду любити, поки не перестану дихати. Я це твердо знаю. Ти мій горизонт, і всі мої думки зводяться до тебе. Нехай буде що завгодно — все завжди замикається на тобі. І так було завжди. Завжди»…
Еріх Марія Ремарк «Тріумфальна арка»
***
«Невже треба обов’язково віддалитися від людини, щоб усвідомити, яке місце вона займає у твоєму житті?»
