Варвара Іванівна чекала на гостей, і весь її день був наповнений приємними турботами. З деякого часу вона полюбила такі дні – дні очікування приїзду сім’ї сина. Так уже вийшло, що після того, як її чоловік пішов у засвіти, вона залишилася одна в такому великому для неї світі.
Винних у тому, що трапилося, вона не шукала, покладаючи всю провину тільки на себе. Ну що поробиш: таке вже вперте і свавільне, і таке життя створило сама собі, хай і мимоволі, десь за інерцією, але сама. Живучи одна, мала достатньо часу згадати прожите і подумати про майбутнє.
У своїй сім’ї вона була третьою дитиною після братів. Вона була очікуваною і бажаною дитиною, напевно, тому росла трохи розпещеною і свавільною. Батьки працювали не покладаючи рук: у кожного своя робота, плюс велике господарство та город, адже троє дітей – це не жарт.
Кожного одягнути-взути треба і вивчити, а потім тільки випустити у своє життя, так що поступово кермо її виховання перейшли до братів. І пішло-поїхало: там не плач, там не кисни, давай допомагай, вже не маленька… А їй лише сім виповнилося.
Так, завдяки вмінню братів виховувати, вона перетворилася з лялькової принцеси на здорову, міцну дівчину, яка вміє за себе постояти. Заміж вийшла за великого кохання, а як інакше могло бути, інші версії вона навіть не розглядала.
Весілля було веселим, цілих три дні гуляло майже все село, то Петро захотів і його батьки, мовляв, нехай всі дивляться, яку дружину він відхопив. Та й хороші вони були, тільки сліпий міг не побачити. Потонула, тоді Варвара у своєму щасті з головою.
Напрацюється влітку, до роботи хватка була, прямо горіло все в руках, впала б і заснула відразу, але не тут було. Засинали далеко за північ, а прокидалися, як наново народилися і виспалися. Все б нічого, та тільки Бог не давав дітей. Походи лікарями та бабками нічого не дали.
Через п’ять років спільного життя, надія у Варвари зійшла майже нанівець. І як би не втішав її Петро, вона вже не відчувала первинної теплоти та впевненості у його словах. Варвара, ховаючись від усіх, стала частіше плакати, і їй здавалося, що виплакавшись досхочу, вона відчуває полегшення.
Якось за цим заняттям її застала свекруха, яка нечутно зайшла до закутку сараю. Варвара, поспішно витираючи сльози, схопилася з мішка з висівками. Тільки цього їй не вистачало на повне щастя. Свекруха легенько притримала за руку Варю, готову прошмигнути повз.
Вона порадила поїхати до сиротинця, а там дивись і Бог пошле свою дитинку. Варвара не чекала від свекрухи теплої участі у її горі. Мати Петра була мовчазною, тихою жінкою, хоча всі її доручення по дому виконувались неухильно і вчасно. Припавши головою до її плеча, вона дала волю сльозам.
Варвара не одразу поговорила з чоловіком, не наважувалася якось отак одразу, не обміркувавши пропозицію свекрухи. Але коли сили закінчилися, вона зважилася на “будь, що буде”. В іншій кімнаті, за завісою, сиділа на ліжку свекруха, уважно прислухаючись до шепоту з дальньої кімнати.
Ткнувши чоловіка ліктем, щоб він притих, бо заважав підслуховувати, і, почувши бажане, перехрестилася, шепочучи молитву. Вони тоді кілька разів їздили до районного дитбудинку, все ніяк не могли обрати хлопчика, бо чоловік хотів сина, а вона не стала йому суперечити.
Зібравши всі потрібні документи, зупинилися вони таки на дворічному Василькові, який запросто пішов на руки. Ріс Василь спокійним хлопчиком, не завдаючи особливих турбот, та й хворів всього нічого, але не змогла Варвара полюбити його, як не намагалася.
Чуже воно і є чуже, думалося їй, хоч неприязні й не показувала відкрито, але не раз помічала на собі уважний погляд чоловіка. І треба ж такому статися: за два роки збулися слова свекрухи – Варвара дізналася, що при надії. Відчуття материнського щастя, радості від можливості доторкнутися, обійняти, приголубити своє рідне, змінило Варвару.
Вона погарнішала, розцвіла, налилася якимось світлом. Все було б добре, але чим ближче до пологів, тим сильніше дратували її всеосяжні очі Василя. Вона навіть почала уникати його присутності, переклавши весь клопіт за малюком на чоловіка і свекруху, так її мучило все, що стосується хлопчика.
Вона начебто й намагалася себе вгамувати, але в неї нічого не виходило. Свекруха помітивши це, не чіплялася до неї з питаннями, боялася засмутити невістку. Та й синові суворо наказала не суперечити їй, мовляв, так буває у вагітних і, народивши свого, вона зміниться.
Але народивши доньку Катеринку, Варвара не вгамувалася, тепер вона все своє кохання перенесла тільки на свою дочку. Направивши свої почуття в одне русло, вона ніби відгородилася від інших невидимою, але відчутною стіною.
Їй стали чужі їхні хвилювання, переживання від ситуації, що склалася в їхньому, колись дружному і затишному будинку. У неї була своя дочка і своє особисте, від усіх, життя. А в їхньому будинку були зміни: спочатку раптово не стало свекра, потім злягла свекруха та незабаром пішла за чоловіком.
Петро, бачачи байдужість колись коханої дружини, ледь тримав себе у руках. Допомагав йому Василь: такі чуйні слова говорив, що за душу брали, і де він їх знаходив, одному Богові відомо. Так і жили майже кожен сам по собі. Катерина виросла вимогливою і примхливою дівчинкою.
Вона при кожному зручному моменті тикала Василю, що він у сім’ї “ніхто” і звати його “ніяк”. Василь, терпляче зносив образливі випади сестри і матері, не відповідав їм у відповідь грубістю, його серце не дозволяло йому опуститися до їхнього рівня.
Він вивчився, почав працювати, одружився і жив окремо, винаймаючи квартиру в місті. Приїжджав в гості не так щоб часто, але свята та дати не пропускав, він завжди привозив усім подарунки. Ну, не міг він жити інакше, просто не міг.
У Катерини ж життя не склалося, закінчивши школу ледве-ледь на трійки, кинула хвору матір і поїхала в місто влаштовувати своє особисте життя. Та мабуть не все у неї там виходило, бо часто приїжджала в просила грошей на життя.
Потім їхня сім’я поповнилася ще однією втратою – не стало Петра. Ось тут уже й опустилися руки у Варвари, яка зрозуміла тепер, на кому і на чому, трималася їхня сім’я досі. Після смерті батька, Катерина і зовсім розперезалася.
Вона змусила мати продати їхню хату, купити собі набагато менше, мовляв, вистачить їй одній й такої, а всі виручені за угоду гроші, забрала собі й поїхала додому. Більше Варвара її не бачила, а всі пошуки та розпитування, результату не дали.
Так і жила вона в незнанні: чи жива її дочка чи вже на небесах, у радості та багатстві чи в злиднях та хворобах – усі питання залишалися без відповіді. Все це, що сталося в житті Варвари, боляче шмагало її самолюбство і, як знати, чим би для неї це все закінчилося, якби не Василь.
Хоча йому від неї, крім докорів і косих поглядів, нічого не дісталося. Це він, разом зі своєю дружиною, вона теж до речі виросла в дитбудинку, побілили і пофарбували її хатинку, де щось підправили, де замінили на нове, але в результаті будиночок набув чистого і охайного вигляду.
На умовляння Василя жити з ними і гуляти з онуками, вона відмовилася, пам’ятаючи своє ставлення до нього. Не могла переступити ганебний для неї бар’єр, мотивуючи тим, що поки має здоров’я і городик, вона залишиться тут, хоч чимось, та зможе допомогти їм, віддячити за те, що не покинули її.
Варвара Іванівна, чекаючи дорогих гостей, сиділа на лавці за двором, усміхалася теплим променям сонця і подумки дякувала свекрусі за підкинуту, тоді ідею, усиновити дитинку. Що ж було б, якби вона тоді заплакала і не послухалася її, навіть думати про це їй не хотілося.
От ніби двоє дітей, як би, два чоботи пари… але не тут було. Два чоботи, але аж ніяк не пара. Так ставлення зовсім чужого сина, згладило її чорну тугу за дочкою, яка казна-де і як зникла, підтримала, окрилила на життя далі. Варвара Іванівна, змахнувши сльози, що набігли, привстала з лавочки.
Від машини, що під’їхала до будинку, бігли до неї наввипередки, два улюблені онуки, два дорогі чоловічки, що вселяє в неї велику радість до життя. Крути – не крути, як би не гірчило минуле, життя триває і, треба жити…
