Я ніколи нічого не просила. Я довгими роками розривалась між старенькою бабусею, маленьким сином та роботою. Моїй матері було все одно і на свою матір і на мене. Її хвилював лише мій брат, тому мене виховувала більше частину мого життя моя бабуся.
Коли в мене з’явилася змога, то про бабусю почала сама піклуватися, адже здоров’я в неї було вже не те. Через день носила пакети з продуктами, готувала, а, прала, прибирала. За весь час я жодного разу нічого не попросила.
На жаль настали не найкращі часи. Я втратила роботу. На іпотеку так і не вдалося назбирати грошей, а жити треба було десь жити. Якби я була одна, то ще нічого, а так дитина на руках. Від мами й годі допомоги чекати.
Я знала, що бабусина квартира дістанеться матері, а це означало лиш одне – я її ніколи не побачу. Не подумайте, я не бігаю за спадщиною, просто вже у відчаї. Зваживши це все, вирішила поговорити з бабусею, щоб квартиру мені відписала.
Знаю, як це виглядає зі сторони, але я б і далі з нею наглядала. Ніхто б нікого ні до чого не змушував, але я хоча б не опинилася на вулиці. Так, в один з днів, коли я прийшла прибирати у бабусі, то прямо спитала про все. Своїми словами я страшенно образила її.
Вона назвала мене меркантильною, що дуже мене зачепило, ледь сльози стримала. Звичайно ж, навідріз відмовилася виконати моє прохання. Сказала, що квартира дістанеться моїй матері, а далі ми можемо ділити житло, як хочемо, але не за її життя. Це все, що я почула у відповідь.
Мене така різка відмова дуже засмутила. Прийшовши додому до сина я плакала кілка годин, бо не розуміла, що робити далі. Я завжди допомагала бабусі, нічого не просила натомість. А тепер, коли мені потрібна підтримка бабусі, вона відвернулась.
