Хтось уміє заробляти своїм розумом, хтось звик добувати гроші руками. Я ж, не маючи великої фізичної сили і не отримавши хорошої освіти, свого часу вирішила виїхати працювати в іншу країну – на заробітки. Попрацювавши там 15 років, заробити на житло, поставити на ноги двох дітей.
А ще я залишилася без коханого чоловіка. Крім того, не варто забувати, що ми з ним – люди сільські. І не з чуток знаємо, що таке праця. Коли жити в селі стало зовсім важко, я й вирішила ризикнути майже всіма грошима, що в нас були на той момент. А які варіанти залишалися?
Двоє маленьких дітей, чоловік із хворим серцем, хата і невелике господарство. Потрібно щось робити, щоб щось вийшло, але на той час робота за кордоном не була такою популярною, і мені дісталися чудові умови і зарплата. Загалом, можна сказати, пощастило.
Я бачила багатьох жінок, які хотіли десь влаштуватися, але їм просто не вистачало грошей на довгий час. Тому вони їхали назад ні з чим. Мій син досить швидко став дорослим і самостійним, хоча я допомагала йому фінансово. Знайшов собі якусь дівчину, і вони поїхали вглиб країни.
Та так, що ми досі спілкуємося раз на півроку. І це ще непогано. Я думала, буде гірше. А все чому? Характер такий. Хоче бути успішним, міським, багатим. Рідні його дратують. Коли донька збиралася виходити заміж, мій чоловік розповідав мені про нашого майбутнього зятя.
Хлопець непоганий, із міської родини, але якийсь надто вже сором’язливий. Це був перший раз, коли я повернулася додому. Так би мовити, на побувку. Прилетіла я якраз за день до весілля, але добре знала, де буде проводитися урочиста частина, скільки запрошено гостей тощо. Знала все, а чому?
Тому що я платила за банкет. Сторона нареченого відмовилася, свати повідомили, що їм не по кишені платити за свято власного сина, хоча сам ресторан знаходився в їхньому ж місті. Весільний подарунок у них був – якийсь сервіз чи щось подібне. Ми зі свого боку подарували квартиру.
У місті, бо дочка хотіла жити з коханим і, треба визнати, мала на це повне моральне право. Я нічого не сказала своїм новим родичам: сама розуміла, що зайва копійка є не у всіх. Та й навіщо нам псувати стосунки? Через півтора року донька потішила мене по телефону новинами.
Привітала з тим, що я скоро мала стати бабусею. Такі прекрасні звістки змусили мене приїхати додому знову, але потім, коли онук уже з’явився на світ. Звісно, я прилетіла не з порожніми руками. Треба було допомогти молодій сім’ї, заодно й не забути про крихітку.
У мене було дві величезні сумки дитячих речей та інших дрібниць для немовлят. У нас вдома це все теж, виявляється, було. Я людина сільська, звідки мені було знати, що там робиться у нас у місті? А ось мама і тато зятя прийшли з пакетом якихось дешевих іграшок, солодощами і добрим словом.
Ну хоча б так. Я дивилася на них і розуміла, що далеко не всі жителі міста влаштовані в житті. Добре я, але моя кума, яку я щодня бачила через екран телефону, і та мала кращий вигляд. Тож, напевно, головне – зачепитися, а ось де – у місті, селі, іншій країні… Це вже справа десята.
Ну хоча б за зятя мені соромно не було. Він молодець. Влаштувався на роботу, почав дертися кар’єрними сходами і став майстром своєї справи. Принаймні так мені про нього розповідала донька. Та й машину він придбав на свої гроші, не нову, але іномарку і без кредиту.
Тож я розуміла: якщо в них не буде сварок через дрібниці, згодом їхня сім’я стане досить успішною. Потихеньку, помаленьку. Не все одразу. Півроку минуло, як я повернулася назовсім. Скучила за чоловіком, у планах було зробити ремонт нашого сільського будинку, та й узагалі, втомилася.
Усіх грошей не заробити, що вже тут поробиш. Та й навіщо вони потрібні в такій кількості? Звичайно, зустрілася з донькою, онуком, зятем. Хотіли ще свати приїхати, але в них не вийшло. Нагадаю, живуть в одному місті, де і їхній син. Як це взагалі? Ну та гаразд.
Тиждень тому ми домовилися зі сватами всі разом поїхати в місто, подивитися будматеріали для ремонту. Вони приїжджають до нас, у нас лазня, домашня їжа, чоловік хотів настоянку поставити, але не можна – сват за кермом. І це найсмішніше. Чому?
Та тому що смачно пообідавши і попрямувавши в місто, сват проґавив світлофор на повороті і невдало влетів у високий міський бордюр. Добре хоч нікого не покалічив. Влетіти-то влетів, але з кого він почав вимагати половину вартості ремонту після приїзду? Правильно, з мене, бо їхала з ними.
І чоловік ще. Тож ось так. Гроші на бочку. Спершу я подумала, що це жарт і навіть посміялася, але ні, у цьому питанні батьки зятя були серйозні. Довелося пообіцяти, що під час наступної нашої зустрічі віддам: із собою гроші тільки на покупки. Додому ми добиралися на таксі. Ось таке життя.
Начебто думаєш, що все в ньому розумієш, або хоча б небагато, але ні, іноді трапляються такі непорозуміння – і хоч стій, хоч падай. Син же – нормальний працьовитий хлопець. І характер приємний. Але батьки – це повний абзац.
Найцікавіше, що обидва. Знайшли ж якось одне одного, дитину народили. Розповів би хто, я б точно не повірила. Сподіваюся, гени онукові не передадуться від діда з бабусею, а інакше доньці буде ой як несолодко.
